Подивімось правді в очі: то був геноцид! (ЗАКІНЧЕННЯ)

Закінчення. Початок публікації читайте тут і тут.

Видео дня

Мільярди вір зариті у чорнозем, Мільярди щасть розвіяні у прах. …Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили… Тремтіть, убивці, думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил!

В. Симоненко, 1962 р.

СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА

Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської

області.

"Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами. На просторому подвiр’ї було пусто. […] Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також жмут дроту в статевому органi. […]

На весь обсяг першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. […] Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима, задушених парою – мiшечки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також".

СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА

Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської

областi 1930 р.

"Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах.

З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах. Залитi кров’ю камери i коридори. Кривава стежка вела на подвiр’я. Там вже лежали рядами винесенi тiла, з обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. Липневої спеки стояв страшний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття.

Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використовував як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось вже прикрив ковдрою їх голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку – язик вирвано. Вище зап’ястя – наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забита пляшка. Ще двоє дiвчат iз Нараєва були замордованi у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшні слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi голови.

Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навколо в’язницi ревiли двигуни тракторiв, якi не могли повнiстю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рiдних в основному по одежi. Довго ще виловлювали тiла i з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи виловлювали

i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано у iнших навколишнiх селах.

Нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тіла ще трьох, засуджених до страти, вiдшукали пiзнiше, восени, у закиданiй камiнням ямi бiля Бережанського лiсу. У одного з них,

Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чотирьох так i не знайшли. 15 iз 19 замордованих полiтв’язнiв села були вiком до 23 рокiв".

А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця "розповідь розстріляного" містить унікальні "кадри" моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків – одиниці. Бо інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.

СВІДЧЕННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА

Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської

області.

"Був червень 1941 р. До камери приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, коло шостої години, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!” А ми йому говоримо: “То відімкни нам двері і випусти!” Він відповів, що не має ключів, бо їх забрали з собою енкаведисти. “Можу вам подати хіба якусь штабу, рятуйтеся!” Ми

вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати ґрати та втікати через вікно. З нами сидів арештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: “Люди добрі, то так не можна. Ану ж це підступ з їх боку й вони повернуться ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як вернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас, певно, забрали, як закладників, а таких ніхто не мав права стріляти. Тож без суду навіть большевики не мають права карати – я якийсь адвокат і знав їх кодекс!” (Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини.) Так ми чекали. Енкаведисти повернулися через дві години. […]

Повернувшись, вони викликали арештованих поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели. Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!” Ті лиш сміялися, а один сказав: “Нічево, ето точно, как зуб вирвать: болит – раз и по всьом!” Потім чути було з пивниці лиш постріли. Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів ішла на “дижурку”, правдоподібно пити горілку, бо, як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене до пивниці. Уже за порогом темної пивниці ті два, що вели мене під пахви, пустили, і в тій хвилині поклав на моє плече руку задній.

В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку і мені здавалося, що навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл! І, як нині

пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний, я не знав. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав, що мене розстрілювали.

Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. В роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув із себе. То був труп розстріляного біберецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знав большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі трупів ще харчав. […]"

На жаль, багато інших свідчень і документів доведеться вивести за межі статі. Але на завершення я поділюся з вами вічною тугою багатьох своїх односельчан, яку вони відкрили колись моїй матері-харків’янці.

У 30-ті роки молодь села Голинь Калуського району Івано-Франківської обл., як і у всій Західній Україні, марила волею. Це була особлива віра, мрія, фактор честі, стрижень моралі людини і спільноти. Найкращі пішли в підпільну ОУН. Поміркованіші просто зачитувалися українською літературою, історією і т. п.

Великий гурт голинської молоді стали активістами "Просвіти" - ставили українські п’єси, читали вірші, створили хор… Діяла сильна футбольна команда.

І ось після "визолення" 39-го р. в один день чотирнадцять молодих голинян зникли безвісти. Хтось дізнався, що їх забрало НКВД. Але тільки з початком війни 1941 р. родичі зниклих змогли відвідати їх в Івано-Франківській (тоді Станіславській) тюрмі. Знайти тіла.

Кров була всюди. Було саме так, як в наведених вище свідченнях. Довго шукали рідні тіла з-поміж сотень трупів. Їх знайшли в одній з катівень тієї тюрми. Я запам’ятав опис тіла одного юнака, який ось-ось мав одружуватися зі своєю красунею-дівчиною. Так от, його тіло було розіп’яте-прибите цвяхами до стіни. А в розірваному животі … лежала голова його коханої…

Все!!! Вривайтеся земле і небо у рокіт страждань моїх. Живем не лишень за себе – ми мусимо жити й за них. Це Василь Симоненко. Йому, до речі, імпер-кати дозволили дожити лише до неповних 29-ти.

"Уж больно он любіл Украіну"…

У статті використано матеріали Центру досліджень визвольного руху (http://cdvr.org.ua), Музею радянської окупації, Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса (http://memorial.kiev.ua/), товариства "Пошук", яким автор безмежно вдячний за святу роботу.

Володимир ГОНСЬКИЙ, спеціально для "ОБОЗРЕВАТЕЛЯ"