Подивімось правді в очі: то був геноцид! (ПРОДОВЖЕННЯ)

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

…Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили…

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

В. Симоненко, 1962 р.

Продовження публікації. Початок статті читайте тут!

Багаторічні дослідження різних джерел дали можливість встановити загальне число жертв в’язничного терору, розгорненого під час відступу більшовиків із Західної України, – близько 22 тис. осіб, із них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині. Львівське товариство "Пошук" на основі різних джерел склало іменний мартиролог замордованих, який і надалі поповнюється. Результати досліджень "Пошуку" опубліковані у книзі "Західноукраїнська трагедія 1941".

Ексгумація жертв НКВС 1941 р. на подвір’ї в’язниці № 2

(Замарстинівської), м. Львів. 1991 р.

Події того часу розкривають безпрецедентний за жорстокістю та цинізмом масовий терор, який мав світовий резонанс і був яскраво відображений у тодішній західноукраїнській та європейській пресі. Після відступу "червоних" мешканці великих і малих міст кидалися до покинутих в’язниць, розбивали двері камер, сподіваючись звільнити ув’язнених. На жаль, живих знаходили рідко. Повсюдно люди натрапляли на свіжо закопані ями, замуровані підвали, казани зі звареними нещасними, а також на гори мертвих понівечених тіл, залишених на території в’язниць. Знищення в’язнів супроводжувалося нечуваними тортурами. Про це свідчать очевидці тих кривавих злочинів.

Відразу зауважу для особливо вразливих читачів: деталі цих свідчень не тільки малоестетичні, але й важкоймовірні для тих, хто вперше читає чи чує про них. Може, і для автора. Якби він сам не чув їх від багатьох свідків, у правдивості яких не доводилося сумніватися.Ось деякі свідчення, що їх зібрало товариство "Пошук".

Може, хоч цей шок, ці замежеві жахи нарешті струсонуть байдужу совково-малоросійську свідомість ментальних рабів постгеноцидного українського суспільства?

СВІДЧЕННЯ ІВАНА ЧАПЛІ

Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.

"У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто… Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха.

По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВД (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії). Був заарештований голова товариства “Рідна школа”селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я. Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл. Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Під- бузького УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича.

Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в’язні їдуть на роботу. За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі “Остислав’я” машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […] На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. […] Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 людей. […] Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими. Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене, пораненого, добре переховали родичі.

Напевно, кати боялися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли. Коли більшовики потікали перед німецьким військом, люди пішли в “Остислав’я” і знайшли там, вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою. Отакими нелюдами були наші “визволителі”. За що мордували вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюбного народу".

Дослідження масового поховання у м. Володимирі Волинському. 1997 р.

СПОГАДИ ІВАНА КІНДРАТА

Народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США.

"У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД. Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат. Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах. З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю.

Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок. На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах – двi монашки, з тими органами в ротi. Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – в порядному вуличному одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.

З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: “Да здравствует свободная Россия”. Жертва – майор радянської авiацiї. До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей – кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць. У наступнiй камерi – двi дуже молодi i навiть посмертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку – свiжi плями розлитого мозку. Ще один вияв звiрства – повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас – починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилізуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно.

[…] Потрапляю у більше приміщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовірно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi – рани з дивними дiрами. Нараз з дір вилазять один за одним кiлька щурiв. Це – один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів. Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.

У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священика i монашку у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городi коло рiдної хати".

У статті використано матеріали Центру досліджень визвольного руху ( http://cdvr.org.ua), Музею радянської окупації, Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса ( http://memorial.kiev.ua/), товариства "Пошук", яким автор безмежно вдячний за святу роботу.

Далі буде.

Володимир ГОНСЬКИЙ