Літературний конкурс. Криза середнього віку

І нічого путнього з тебе не вийшло а вже  половину життя прожила І  що з того красуня така писана була а кому тепер треба  кому ти треба крім свого чоловіка Рознесло тебе як не тріснеш по швах одне тільки й зосталося що волосся твоє розкішне та й те вилізло на половину і ніхто вже не озирається на тебе і ніякої путньої кар'єри не спромоглася ти ж нікуди і не рвалася бо не хотіла рвати жили Тож і маєш свої сорок а нічого вже не хочеться діти вже давно ростуть без твоєї циці а ти їм уже нецікава Ма ну що ти знов за своє ми й самі знаємо самі розумні Ах їм зі мною нема про що поговорить хіба я не знаю Нічого путнього з мене так і не вийшло хоч усе в мене є чоловік діти квартира робота здоров'я ну так-сяк батьки ще живі що мені треба

Видео дня

Приблизно такий потік свідомості раз по раз та й зашумить у голові Олени Хорохордіної: таке з нею діється уже років два, напевне. Вона намагається не чути  того „голосу“, не зважати, — та як не зважати на свої думки, які хоч не хоч, а випірнають, ніби  в чайнику бульбашки, коли вода кипить, і дедалі більше їх зринає, аж пара зі свистінням виривається з носика і калатає в кришку.

Вдати, що не бачиш, як вода кипить — то згорить к бісовій мамі той чайник. А голова в Олени — одна,  запасної немає, і жаль їй себе —

І нічого путнього з тебе не вийшло, а вже життя прожила, ну, половину — це точно, і красуня така писана була — а кому тепер треба, крім свого чоловіка, рознесло тебе як не тріщиш по швах, одне тільки й зосталося що волосся твоє розкішне, та й те вилізло на половину, і ніхто вже не озирається на тебе, і ніякої путньої кар'єри не спромоглася…— о, пішло знову по колу, одне й те саме...

Дзвінок  телефонний був наполегливим і довгим, тому Олена вирішила все-таки повернутися — від самих  вхідних дверей, уже на роботу виходила.

— Лєнчик, привіт. Це Євген.

Євген, Женя  (Галя з їхньої компанії уперто продовжує називати його Ґеником — так, як і в студентські часи називала) може зателефонувати раз на півроку і так, ніби позавчора озивався, ніби позавчора бачились. Є ж такі люди: не так часто з ними зустрічаєшся, а таке враження, ніби усе-таки частіше спілкуєшся. Мабуть, це добре. З такими людьми ніби й роки не так скоро біжать, ніби кілька літ тому, як  закінчили вони інститут: Галя, Олена, Євген та Ілля. Така їхня компанія, збита ще в студентську пору.

Вже давно дорослі, розуміють: ніщо на місці не стоїть, усе плинне і змінне; тим краще, що вони не забувають про одне одного, хоч у кожного — свої клопоти, у кожного своя дорога, але хоч пару разів на рік вони збираються разом, і в основному Женя — їхній „піонервожатий“: так вони його назвали, натякаючи на організаторські здібності  й  уміння всіх інших розколошкати й запалити — негайно — на зустріч.

Женя дав знати, що завтра, у п'ятницю, вони — всі вчотирьох, вона ж, Олена, не проти? — могли б майнули до Іллі.

— Він щось зовсім розкис, — підсумував Женя. — Ну розлучився, буває, хто думав, що він так розкваситься... Коротше, треба мужика рятувать. Я з ним переговорив — уже  жде не діждеться. Моя машина на ходу. Галя теж не проти. Але треба хоч трохи раніше виїхать: п'ятниця ж, усі рвонуть із Києва. Так що вже там якось домовся, Лєнчик, на роботі. Я все, що треба, сам куплю в супермаркеті. Але ти вже своїх голубчиків зроби, га?

Фірмові  Оленчині голубці — хто ж про них не чув? Ще за бабусиним рецептом. Треба, щоб умлівали вони — бажано в духовці — не менше трьох годин. Просто в роті тануть. І навіть ті, хто любить, аби капустка хрумтіла, була ніби надсир, і ті, скуштувавши раз, зліталися на Оленчині голубці, мов голуби на кашу, як тільки їх запрошували.

Обов'язково Олена фарш готувала свій, а не  брала супермаркетівський (хоч зараз і  не совкові“ часи: тепер на вибір можна купити всього, чого  душа, тобто язик забажає, аби ваші грошики) — це головне її правило. А підливка! З білих грибів, з чорносливом, із соусом „Чумак“, із хмелі-сунелі й орегано— пальчики оближеш!

План був простий, і він легко втілювався: Олена випросить на роботі відгул, аби в п'ятницю зранку зробити цілу каструляку голубців, Женя заїде до неї із Галею, і майнуть вони собі спокійненько розраджувати Іллю.

Совість у Олени чиста: діти на канікулах у таборі, чоловік — у відрядженні, то що їй, самій сидіти в квартирі, нидіти, хіба вона не має права розвіятися, розслабитися, нагомонітися, витягти товариша з депресії? Має право. Тим більше, й самій корисно побути між людей, та ще й приємних, своїх у дошку.

Та й, коли щиру правду, з нею самою коїться щось таке... Ах, криза середнього віку. Треба витягувати себе з болота.

 Так воно все за планом і розвивалося: чудово, коли як задумаєш, так воно все й відбувається.

Каструлю з голубцями Олена обіклала газетами, потім ще й старою вовняною кофтиною, уклала все це у кілька целофанових пакетів: поки доїдуть, нічого їм не станеться — будуть мов щойно з печі. З духовки тобто.

Як і запланували, Женя заїхав за Оленою годині о четвертій, а Галя вже сиділа у його „Мазді“  (Привіт, кицюню! — помахала їй у шибку дверцят Олена, поки Євген умощував каструлю з голубцями до багажника).

А потім він поставив ногу на розвернуте колесо, нагнувся, щоб  зав'язати шнурок на  кросівці — і  Олену раптом  пройняло, наче блискавкою вразило в саме  серце: які ж красиві — ладні, зібрані, скульптурні у нього сідниці...  І як це вона сто років  підряд  цього не помічала?!

Вони вчотирьох — Євген, Ілля, Галя і Олена — дружили чи не з другого курсу: в одній групі, разом у походи й гулянки разом, і хто каже, ніби дівчата з хлопцями не можуть дружити? І не треба там усіляких домислів і фантазій...

Пізніше, щоправда, кожен познаходив собі пару, однак час од часу зустрічалися вчотирьох — ніби нічого не  змінилося, разом ішли пити пиво, іноді до їхньої компанії долучався  хтось, наприклад,  Галин кавалер чи дівчина Іллі, але це був зовсім інший жанр, інша стихія, гулянка не те що не клеїлася: іншою була тональність, не той коленкор, і тоді мовчки вирішували: наступного разу або вчотирьох, або ніяк. А потім, звісно, всі поодружувалися, здибанки пішли рідше... рідше... та по якімсь часі раптом знову відновилися:  хай раз на півроку, та збігалися, і природно це виходило, ніби ніякої суттєвої перерви й не було,  кожен був у курсі справ усіх інших, і ніхто нікому нічого не пояснював, а всі на момент зустрічі і справді ніби жили спільними інтересами. Буває ж така дивовижа, хай і одна на кілька тисяч сущих під небом нашого українонезалежного постсовкового простору.

Галя за своєю ще студентською звичкою одна-єдина вперто називала Євгена Ґеником, бо сама вона — западенка, себто із Західної України, галичанка з Рогатина, і стверджувала, що форма Ґеник набагато красивіша, ніж Женя (Женя — це дівчина чи хлопець? Не ясно, — аргументувала вона, і майже всі змушені були погоджуватися з нею, але по-старому називали його таки Женею).

Себе ж так само уперто Галя просила називати Галею, а не Галиною чи якось інакше; розповідала, як навіть у паспорті намагалася вписати ту форму, але їй таки не дали, тичучи під носа буклетики з реєстром імен, вона сперечалася з тими паспортистками й начальниками паспортного столу до хрипоти, але нічого в неї не вийшло.

У машині, впритул роздивляючись Галю, Олена вкотре піймала себе на тому, що незлостиво заздрить подрузі: вони ж ровесниці, і в обох по двоє дітей, та Галя не розповзлася, як вона, Олена, все так само підтягнута, енергійна, на обличчі жодної зморшки, хіба як сміється, то веселі гусячі лапки грають у кутиках, але це не псує подругу,  а навпаки,  бо у посмішці Галя відкриває свої ідеально білі і рівні зуби, і Олена знає, що це ніяка не „голівудська посмішка“ зі стоматологічного кабінету, а таки справжні, натуральні зуби подружки, і  на них вона ще з тих студентських пір так само незлостиво заздрила, хоч устигла  тим  часом зробити й собі майже такі самі зуби — але ж це завдяки успіхам закордонних стоматологічних технологій!

Доїхали  благополучно: дівчата не відволікали Женю від дороги, торохтіли удвох на задньому сидінні, час від часу тільки постукуючи гарячого водія по плечу:

— Не жени так, Женю, а то кісток не позбираємо!

Євген збавляв газу, а потім знову, захопившись, давав своїй „Мазді“ волю, благо дорога була більш-менш пристойною.

Разів пару  надзвонювали Іллі, який  знемагав на дачі, і ще засвітла мали бути в нього.

Все  йшло за планом.

Ілля спершу ніби аж видушував із себе посмішку, та щедре застілля, добра випивка, рідний гомін — як завжди під градусом, перебивали одне одного, згадували попередні зустрічі, усілякі хохми, курйози, смішним стає те, що на тверезу голову аж ніскілечки таким не є, й Ілля оживав, і Олена вже тішилася: О, потроху витягуємо хлопця з депресухи!

Дедалі більше ущільнювалася, спресовувалася хвиля наелектизованого повітря, простір пульсував і мінився, граючи  якимись концентричними колами,  та хвиля лащилася до тіла, облизувала кожен вигин його, кожну западинку чи опуклість, голова в Олени закрутилася, ніби замість неї на шиї раптом виріс червоний вітрячок, які вона любила робити в молодших класах із кольорового паперу: на їхньому балконі  чи не з десяток тих вітрячків було, батько приладнав їх на палички, і вони весело крутилися, чутливі до найменшого повіву вітру, а коли вони ламалися, Олена виготовляла нові, аж поки не набридне; ах, тато, це ж він тоді був десь такий, як вона тепер, а здавався Олені таким великим-великим, солідним, ніби живий пам'ятник, за нього можна було заховатися, ніби за кам'яну стіну, а ось вона, Олена, зовсім не така, і чоловік її Жора — ніби набагато молодшими здаються, ніж були батьки їхні відповідного віку, а насправді вони є наче струхлявілими всередині, ткни пальцем — і розсипляться, це тільки зараз так думає Олена, і раптом їй упадають у вічі прекрасні  високі груди Галі — у глибокому викоті зблиснув кулончик, і Олені захотілося як стій ухопити той кулончик  язиком і зубами, і вона нахилилася, хіхікаючи,  до пазухи подруги, їй завжди подобалася Галина „природа“, ще як студентками були, Олена соромилася дивного потаємного бажання припасти подрузі до грудей, ніжити їх, пестити,  такі живі, такі рухливі і такі тугі; тепер у неї, Олени — цілі барила якісь, безформні, шостий розмір, і  то випусти їх на волю із бюстгалтера — обм'якнуть, опустяться — фе, як негарно, а в Галі... ой, так хочеться пересвідчитися, що нічого в неї не змінилося, хіба тріщечки збільшилися, бо ж двоє дітей, і голова ув Олени обертом, і щось закрутило її, і стеля закрутилася, і груди Галині затанцювали, і  пити молоко, як дитинка п'є, ручками охоплюючи циці, ах, такі жадані, такі ладні; і далі занурення в мокре, слизьке, драглисте, кипляче — первісний бульйон, первісне море, архаїчне, солоне і солодке,  злипання, змагання, заникання пам'яті, затемнення розуму, заборонений інстинкт, принизливо-пронизливе зречення і безчестя, левітація і плазування.

Величезна щільна хвиля накрила її з головою, і в тій хвилі невідь як захлиналися вже всі учотирьох,  і всі вони оберталися якимось живим колесом, і солоно, і гірко, і не встигнеш вирватися на піщаний берег, а тебе накриває чергова хвиля, гигочучи, нападає на тебе ззаду, тягнучи назад  у море, і вже тобі те море по коліно, не до сорома, що збито з тебе купальника, і у волоссі повно піску, ти гребеш і гребеш, і  марно — на берег так і не можеш ступити, а стихія розгулялася не на жарт, і всіх чотирьох закручено у вал, який, ударивши по тілах, відтягує їх по ріні, усмоктує все глибше й глибше, вони простягають один одному руки — та ще вища хвиля здіймається над головами, звідки цей шторм, не було ніякого знаку, ніякого сигналу, ніякого попередження, хвиля підкидає на самий вершок, на пінистий гребінь, здіймає на дибу — і різко, з розгону  шугає долу.

Глісандо, піцікато, мольто алегро, тремоло, флажелето, фелаціо, кунілінгус, одіозний, діонісійський, оргіастичний, оргазмістичний, містичний, плідний; розбещене, заборонене,  богобоязливе, сороміцьке, оманливе, зникоме, ефемерне, ілюзорне, ефірне, бридке, прикре, занечищене, святенницьке, гидотне, брутально-гарне,  жалюгідне, жеруще, спасенне, блидливе, облудливе, навіжене, розбещене;

упокорення, жадання, владарювання, падіння, замулення, піднесення — досягти контрапункту.

Олена проснулася різко, нагло, буквально перед дзвінком будильника: що то напрацьований рефекс щоденного вставання на роботу.

Сіла на ліжку  і відчула, як її накрив раптовий немилосердний сором. Мабуть, аж почервоніла, — подумала собі.

Яка ганьба. До чого докотитись.

До чого? Що вона наробила? Що — вони — всі — наробили? Як тепер дивитись у вічі один одному?

Просочилось у свідомість:  та це ж був сон.

Сон? Дивно. Дивний дуже сон.

Умилася і зовсім розвиднілось у голові.

Тільки сон. Хоч... дивний і справді. Це ж треба: таке скомбінується, таке закрутиться, про що ніколи не думала, навіть допустити думки такої не могла. Це називається оргія? Та ніхто ніколи з їхньої компанії такого навіть уявити собі не міг.

Олена одразу взялася до голубців: часу ніби й багато, але ж треба спокійно все поетапно зробити, без гарячки, щоб усі оцінили, хай не вперше, але ж не можна допустити, аби гірше, ніж завжди.

А сон її стояв над неї, і дихав у спину, ворушив волосся на потилиці, і не давав спокою, і муляв, і...

Рис ізварений звечора, ось уже й фарш готовий. Олена поставила воду, щоб проварити капустину на листя. Біла її чимала капустяна голова гарно пройметься окропом, і тоді легко відділяється листок від листка, а вже потім зрізати верхівку основної жили-тяжя на кожному — і можна загортати  в них засмачену  пахучу начинку, акуратненькі такі виходять голубчики, якраз у міру — ні великі, ні малі, інтелігентні — як любила говорити Олена, копіюючи бабусину інтонацію. Інтелігентам — інтелігентні голубці, нормально?

Нахромила на виделку капустяну голову — в  основу качана, в біле його щільне тіло — і різко опустила в киплячу воду. Хлюп! — ціла хвиля гарячого окропу з каструлі впала просто на праву ногу Олени. Вона мало не верескнула від  несподіванки й раптового болю.

Як завжди в таких випадках, з голови вилітають, спурхують, мов злякані горобці, всі корисні мудрі поради. Олена підняла ту ногу аж у кухонну раковину під холодну воду — наче полегшало. Пошкандибала в кімнату, витрусила просто на підлогу всю аптечку — нічогісінько від опіків. Дожилася. Щось пригадала: обережно налила на ногу олії і посипала содою. Ніби не так пече. Сіла на табуретку і розплакалась. Як бідному женитися — то й ніч коротка, куди ж вона тепер поїде? Який Женя? Який Ілля з Галею, яка компанія? Який вікенд, чорти-його-батька-знають.

Але  голубці треба зробити. Жива чи мертва. Вона ж обіцяла.

О четвертій десять, як було домовлено, у двері подзвонили. Олена поволочила ноги до  дверей. У вічку — вуса Женьки, Ґеника.

— А чого це ти боса? —  Євген  із порога замість добрий день. Так зразу й побачив!

— Ой, Женю, таке горе.

І Олена виставила перед самого його носа праву ногу, на якій уже здувся добрячий  червоний пухир.

— Оце погуляла з вами. Викликала швидку — ну й що вони мені зроблять? Але голубців, Женю,  я вам наробила.

            Олена передала в руки Євгенові закутану, мов чудернацький скарб, каструлю. 

І подивилася на нього якимось новим поглядом, від чого самій стало смішно і ніяково.

Це ж треба таке...