Грузинський щоденник. Серед озброєних осетинів
1 вересня - в гостях у осетинів. Із третьої спроби нам, двом українським журналістам, таки вдалося пробратися до осетинів. В Горі знайшли одного грузина-таксиста, який за чималу суму в 50 ларі погодився відвезти в грузинське село неподалік. «А там перейдете через цвинтар і будете у осетин», - розповів грузин. План нам підійшов.
Грузинське село – сусід осетинського – виявилося не розореним, як інші села, що зустрічалися «Обозу». «Це, певно, тому, що воно змішане, осетинсько-грузинське», - пояснив наш таксист. Однак село живе в постійному остраху, бо всі тут постійно відчувають себе на мушці. Адже просто за городами стрімко піднімається в небо кряж, з якого село прострілюється, як у тирі, а на ньому – осетинська зона контролю. Поки ми їхали, на гребені чорніли силуети двох солдат з автоматами і військовою машиною, від чого наш водій дуже перелякався. Інші люди в селі були спокійніші, але воліли пересуватися, ховаючись за парканчиком та стінами. Хоча в долині не було жодного природного укриття, куди можна було б нирнути, якби військові на горі надумали постріляти. «До автоматників на горі ми вже звикли, - казали нам люди в селі. - Зате вчора, коли танки через наше село їздили в сусіднє осетинське, було моторошно».
Селяни хором намагалися нас відмовити ходити в осетинське село, аргументуючи, що українців там дуже не люблять – застрелять або візьмуть у полон.
Однак ми йдемо. Перед нами поле, розділене парканом, очевидно, на грузинську та осетинську частини. На межі табличка з назвою села – на російській мові.
Дивним є те, що в осетинських селах назви установ та документообіг ведеться російською мовою, хоча більшість грузинських осетин її дуже погано знає.
Отже, ми в осетинському селі. Все виявилось не так страшно, як нам розповідали, - ніхто нас не зупиняв і не стріляв. Лише при вході в село біля нас промчався військовий «Урал» з кузовом, наполовину забитим пляшками з напоями, нам здалося, що то було пиво.
До речі, пиво - це національний напій осетин. Якщо грузини вирощують виноград, роблять вино і п’ють вино, то осетини вирощують ячмінь, хміль, варять пиво і споживають цей напій. Так склалося тому, що грузинські осетини традиційно жили на високогір’ї, де холодно для винограду. Грузини, до речі, постійно нам нахвалювали осетинське домашнє пиво.
Коли входимо в осетинське село, перше, що кидається в очі, це те, що воно безлюдне. Лише здалеку ми помічаємо фігурку військового. Таке швидке спілкування з людьми зі зброєю не входить в наші плани і ми звертаємо на бокову вуличку.
Попереду молода жінка рубає дрова, поряд навшпиньках сидить тихий хлопчик. Жіночка ледь розмовляє російською і кожне речення починає колоритним придихом - «Йой». Розпитуємо, що до чого. Жіночка виглядає дуже зляканою та нещасною. Взагалі все село справляє гнітюче враження, хоча від війни анітрохи не постраждало. Будинки дуже бідні, паркани перекособочені, домашніх тварин мало. Навіть порівняно зі спаленими грузинськими селами, де постійно щось хрюкає, гелготить та кукурікає, тут тихо. І це під боком у квітучого грузинського села.
Очевидно, це наслідки ізоляції. Жіночка підтверджує, що всі ці роки осетини з їх села не влаштовувалися на роботу в грузинські міста, цуралися брататися з грузинами, хоча і жили мирно – ні сварок, ні бійок. Нічого лихого осетинка на адресу сусідів-грузинів не закидає. В «Обоза» складається враження, що до війни осетини та грузини сварилися менше, ніж наші «російськомовні» та кримські татари в Криму.
Цікаво, що згідно з офіційною інформацією, кожного року керівництво Південної Осетії отримувало від Москви 100 млн доларів на розвиток цієї маленької південноосетинської республіки. Але, очевидно, до таких сіл гроші не доходили - всі осідали в кишенях місцевих князьків.
Заводимо мову про нещодавні події і дізнаємося дуже багато цікавого. «Йой, в нашому селі було багато грузинських військових та танків», - розповідає жіночка. «Обоз» допитується подробиць. «Йой, я не бачила. Йой, ми всі були у Владикавказі», - каже жіночка.
Вона розповіла дивні речі про те, що ще до наступу грузинських військ багато дітей і жінок з їх села вивезли у Владикавказ. Назад повернулися лише одиниці.
Щось ця розповідь мешканки села ніяк не в’яжеться з версією про несподівану та віроломну атаку грузинських військ на осетинські землі.
До речі, те ж саме нам розповідали грузинські біженці у Тбілісі. Однак одна справа, коли це чуєш від представників однієї сторони конфлікту, інша – коли інформація з різних таборів збігається.
Зокрема, біженці з грузинських сіл біля Цхінвалі розповідали, що їх дуже здивувало, коли сусіди-осетини завчасно почали збирати урожай. «Ми думали, подуріли – виноград ще не достиг, а вони його рвуть. А тепер ми розуміємо: вони знали, що буде війна», - розповідали «Обозу» в таборі біженців. Там же нам повідомили, що в осетинських селах за місяць до війни почали ритися в землі: «Нам казали чи то газопровід будують, чи то дорогу. А потім ми зрозуміли, що це були окопи». Також грузинські біженці стверджують, що у липні почався регулярний обстріл грузинських сіл з боку осетинських укріплень і вистріли у відповідь грузинських військових.
На водопої. Грузинські військові виглядають як мачо
Таксист, що підвозив кореспондента в Ахмету, розповів, як за три дні до війни гостював у родичів в Тамарашені: «Сіли за стіл, чую, що стріляють. Я питаю господарів, чи це нормально. Вони кажуть: у нас це вже традиція. Мовляв, ми по звуку розбираємося, що снаряди розриваються далеко, а будуть ближче, перейдемо в підвал – а так пий вино і не турбуйся».
Усе вказує на те, що Росія готувала Південну Осетію до війни, яка повинна була спалахнути в серпні. Зайвим підтвердженням цієї версії є той факт, що 30-тисячна 58 армія занадто швидко відреагувала на штурм грузинами Цхінвалі. Це могло означати лише одне - вся ця «махіна» з тисячею одиниць бронетехніки вже чекала на кордоні. А може, і далі в районі рокського тунелю, як стверджують офіційні представники грузинської влади.
Дивним чином росіянам підіграв Михайло Саакашвілі, кинувши грузинську армією у бій першим. Чому грузинський президент розв’язав руки Кремлю, який за три дні окупував чверть Грузії? Це питання постійно задають собі грузини, з якими нам доводилося спілкуватися. Відповідей лунало багато. Одні говорять, що Саакашвілі прихильник радикальних шляхів вирішення проблем. Отож він сподівався виграти війну, вдаривши першим. Інші говорять навпаки: він провокував Росію на захоплення грузинських містечок, щоб Захід у відповідь ввів у Грузію міжнародних миротворців. Адже блакитні шоломи – це нині єдиний варіант збереження територіальної цілісності Грузії. Однак вже очевидно, що Сакашвілі переоцінив себе, грузинську армію і бажання Заходу бодатися з газовим краном.
Однак повернемося до нашої мандрівки осетинським селом. Ми питаємо жіночку-осетинку, чи пограбували когось грузини. Вона ствердно киває головою, вимовляючи своє миле «йой». За її словами, на її вулиці нічого не взяли, а ось у центрі села перевернули кілька будинків в пошуках коштовностей та грошей і вкрали «Ниву».
«Знущалися над селянами, били?» - питаємо.
«Йой, ні. Військові казали, що у них наказ нікого не займати», - каже осетинка.
Ми питаємо: «Хто нині захищає село?». Жіночка розповідає, що місцеві чоловіки та «русскіє». «А де місцеві взяли зброю?». «Йой, «русскіє» дали», - каже пані.
Тут до нас підходить солдат, якого ми бачили здалеку. Попри форму та автомат військовий виглядає як звичайний сільський дядько з сапкою. Але нашивка на формі стверджувала, що він миротворець. «Ми журналісти з Білорусії», - поспішила запевнити військового кореспондент «Обозу». Дядько розслабився – білоруси для осетин друзі, на відміну від ворогів-українців, та запропонував пройти до місцевого штабу «миротворців». По-сільському довірливий він не просить документи, а запрошує під’їхати до штабу на його «Жигулях». Свій автомат миротворець безпечно кидає біля мене на заднє сидіння авто.
Хоч бери та стріляй!
Штаб розташувався в приміщенні сільської школи, у дворищі якої знаходився пост з трьома військовими та бетеером. Ще один бетеер разом з «Уралом», який проїхав повз нас на сільській дорозі, стояли під галерейним переходом школи. Це серйозне озброєння, особливо для такого маленького села.
Наш прихід у супроводі їхнього товариша викликав певне нервове пожвавлення на сонних та похмільних обличчях ополченців. На подвір’я висипають два десятки військових - хто з автоматом, хто голіруч, хто в формі, а хто в тенісках та спортивних курточках.
Наш новий знайомий Робер розповідає іншим, що ми з Білорусії. До нас підходять двоє військових, інші, очевидно, соромляться і спостерігають здаля. Під час розмови ми з’ясовуємо цікаву деталь: більша частина так званих миротворців – місцеві жителі. Хоча це цинічне викривлення самої ідеї «миротворчості» – зґвалтування всіх міжнародних норм. Блакитні шоломи ніяк не можуть набиратися з представників однієї з конфронтуючих сторін. Це так само, якби миротворцями в Косово стали албанці, а в Боснії та Герцеговині – серби. Можна тільки уявити, до чого б це призвело. Але що не можна іншим країнам, Російській Федерації дозволено. Із правової точки зору комар носа не підточить. Адже перед тим як одягнути чоловіче населення Південної Осетії у форму миротворців і роздати усім зброю, всім були вручені російські паспорти.
Таким чином учасники конфлікту змогли стати російськими миротворцями.
Місцеві осетини-«миротворці» тут розбавлені «миротворцями» з Північної Осетії. Причому такі гарнізони в кожному селі з’явилися не після початку конфлікту і не за місяць. Наш новий знайомий миротворець Робер розповів, що він вже служить 3 роки. Таких, як він, в селі кілька десятків.
Бетеер зовсім не запилений, його турботливо підмітають віничком
Отже, грузинська влада мала всі підстави обурюватися, тим, що Росія кілька років поспіль записує майже все чоловіче населення Південної Осетії в «миротворці» і роздає зброю. Причому не лише стрілкову, але і бетеери, танки, гранатомети і навіть установки «Град».
У свою чергу в етнічних грузинів в Південній Осетії зброї не було взагалі. Місцеві розповідають, що раніше було все що завгодно, але після першого конфлікту на початку дев’яностих зброю доволі жорсткими методами вилучили у населення, як у грузинів, так і у осетинів. Однак осетинів потім знову озброїла Росія.
Ополченці, що загинули в 1991, та миротворці, які загинули в 2004
Тому не дивно, що всі грузинські села, що опинилися в буферній зоні, були спалені і пограбовані мародерами на танках та з автоматами. І тут не треба шукати «казачків» чи українських найманців. У ті села прийшли сусіди-«миротворці», які в атмосфері вседозволеності згадали міжетнічні сварки і вирішили трохи пограбувати сусідів-грузинів.
Цікаво, що пані Тамірашвілі з пограбовано грузинського села розповіла «Обозу», що на лівій руці деяких мародерів була біла пов’язка.
Наші нові знайомі осетини розповіли, що такий знак в перші дні війни означав «свої - русскіє».
У «миротворців» доволі дорогі телефони
Поки ми виясняли такі подробиці, на поміч нашим співрозмовникам з підвалу школи вийшли ще чоловік п’ять ополченців. Зміна, що відпочивала, виглядала втомленою та пропито-сонною, особливо промовистим скидався один боєць чисто слов’янської зовнішності. Саме він з червоним опухлим обличчям рішуче направився в наш бік. «Ви не можете нічого тут знімати, у вас має бути акредитація», - заявляє військовий. Звісно, ніякої акредитації у людей, що пробиралися до осетинів полем, лісом через цвинтар, не може бути.
Ми починаємо апелювати до ніжної дружби між осетинським та білоруським народами. До священного союзу бацька Лукашенка та татуся Кокойти, якій не потрібна жодна акредитація.
Обличчя всіх трохи теплішають. Сумнів не покидає лише червонопикого. «То у вас мають бути посвідчення, покажіть», - знову напружує він ситуацію. Будь ласка! Посвідчення «Обозу», звісно, українською мовою, але можна припустити, що для осетинів що білоруська, що українська – один темний ліс.
Червонопикий крутить нещасне посвідчення, вчитуючись в «білоруські» та англійські написи. «А что такоє «посада?», - питає він. «Ето по бєлорускому «должность», - відповідаю я. А собі думаю: «Тільки не паспорт». Адже там будь-який дурень прочитає «Україна», і тоді нашу казочку доведеться розповідати ФСБ у Цхінвалі. Одним словом – неприємність.
Осетин показує, як грузинські військові розбили двері в шкільну бібліотеку
Але про таку дрібницю, як паспорти, військові не здогадалися. Тим паче, що ми вже почали заливати улюблену тему, як тікали грузинські військові.
«Три тисячі військових в наше село прийшли, - хвалиться нам один військовий. - Ми за ними дивилися зі спостережного пункту в лісі. Грузини трохи по хатах походили, бочки з вином розстрілювали, його ниву вкрали, – наш співрозмовник киває у бік іншого миротворця. - А так нічого не робили, лише жерли, по всьому селу обгортки і пляшки порозкидали. Зате як стала 58 армія наступати, грузини повтікали з села, як боягузи, - продовжує осетин. - Ось у наших осетинських селах, як наступали грузинські війська, селяни з вікон відстрілювалися, а грузини, як що, то зразу тікати. Зброю кидали, навіть форму з себе знімали».
«А покажіть «трофеї», - попросив «Обоз».
«Одяг ми вже спалили. Тільки деякі нашивки лишилися», - кажуть ополченці. Осетини викладають перед нами нашивки грузинської армії.
«А зброю?» - допитуємось ми. Наші співрозмовники неохоче кривляться. «Ну добре, винеси», - дозволяє старший. Нам виносять з підвалу ящик зі снарядами для гранатомета поліпшеної конструкції з розривним кільцем.
На задньому плані військові тягнуть ящик зі снарядами
«Це болгарські», - кажуть осетини. «А українське у вас щось є?» - питаємо. Осетини заперечливо хитають головами. «А з України від Віктора Януковича до вас гуманітарна допомога надходила?» - знову питає «Обоз». Військові відповідають, що нічого про це не знають. І взагалі вони не в курсі, що в Україні є Партія регіонів та Віктор Федорович, який підтримує осетинів. Вони лише знають, що Україна на одному боці з Грузією. Хоча особисто жодних українських найманців, про яких говорить їхній президент, не зустрічали.
Цікавлюся в осетинів, чому вони борються за незалежність Південної Осетії, а не виборюють незалежність Північної. Кажу їм, що кожен народ, в тому числі осетини, має право бажати свою вільну державу, але логічніше було б боротися за незалежність з Росією, ніж з Грузією. Адже російська Осетія велика, а в Грузії осетинських земель з кулачок.
Під час виголошення цього запитання на мене дивляться, як на повну ідіотку.
У відповідь звучить кілька думок. «Ми можемо бути лише з Росією, без неї нам ніяк». «Ми в Росії і так незалежні». «Як ми будемо без Росії, тоді прийдуть американці. Єдина держава, яка може зберегти у нас мир, - це Росія».
Осетинський вояк міркує, що лише Росія може принести мир
Хотілося б подискутувати, але не в нашому становищі. Хотілося спитати, про який мир йде мова, якщо Росія десятиліттями використовує осетинів для дестабілізації ситуації на Кавказі, іншими словами, у війнах проти інших народів: грузинів, інгушів, чеченців і знову грузинів.
Який може бути мир, якщо звичайних селян в звичайному осетинському селі Москва перетворила в бойовиків.
А який бойовик з нашого нового знайомого миротворця Робера? Звичайний сільський дядько, який довіряє першому зустрічному і готовий віддати йому свій автомат, який з більшою охотою говорить про своїх дітей і домашнє вино, ніж про війну.
Нарешті ми прощаємося з нашими осетинськими приятелями з автоматами. Вони лише шкодують, що не показали нам Цхінвалі. «Ви пізно прийшли, у нас тільки туди поїхала машина», - кажуть ополченці. І нам шкода, що екскурсія не відбулася.
На кінець фотографуюсь на бронетранспортері. Хочу попросити автомат, але мені його пропонують самі вояки. Простягають заряджений. Мені смішно – які вони довірливі.
Кажу їм: заберіть рожок з патронами. А вони мені: «Який автомат без рожка – бери так».
Але я все-таки відмовляюсь, зайвий раз продемонструвавши свою миролюбність.
А все-таки, яка довірливість. Була б я грузинським диверсантом, це село можна було б захопити голими руками.
Робер відвозить нас до кордонів села. Ми щиро бажаємо йому всього найкращого, а головне - миру.
Назад йдемо пішки до траси 10 км. Наш таксист-грузин не став нас чекати і втік. Першу половину дороги дуже поспішаємо, бо якщо комусь заманеться таки подивитися наші документи, то ми ще не втекли. З осетинського кряжу наш відхід проглядається, як на долоні. Нарешті кряж позаду, ми падаємо на узбіччі і істерично сміємося. Нагадую колезі, як він не вірив, що «білоруські журналісти» спрацюють.
Цікаво, а якби ми зізналися, що з України. Може, нічого б не було... Може, було б цікавіше. А може, взяли б у полон, як польських журналістів. Чи довелося б спілкуватися з ФСБ. А чи треба нам ФСБ? Щоб потім президент Кокойти з радістю заявив на весь світ, що піймав найманця з УНСО?
Певно, все-таки «білоруські журналісти» - найкращий варіант.
До речі, кореспондент «Обозу» знов-таки свідомо не вказує назву села. Адже було б дуже шкода, якщо через нас командування покарає милих довірливих сільських дядьків та хлопців у формі миротворців.
У продовженні «Щоденника» – про чеченський слід в грузино-російській війні. Під час наступу росіян грузинські спецслужби приїхали в Панкіську ущелину зі словами «Рятуйте». «Добре, - сказали чеченці, - ми звільнимо Горі. Одна умова: ми будемо самі, жодних грузинів».
Перші публікації репортажу кореспондента "Обозу" з зони грузино-осетинського конфлікту читайте в статтях Тетяни ЧорновілГрузинський щоденник, репортаж з війни. ВІДЕО та Грузинський щоденник. Українці гірші за чеченців.