Політики і Майдан: усі шишки – на «сибарита» Ющенка

Дата хоч і не кругла, але пам’ятна: 22 листопада «помаранчевій» революції виповнюється 6 років. «Іменинницю» згадують по-різному, як переконався у цьому «Обозреватель», блукаючи парламентськими кулуарами. Політики з «помаранчевого» табору хвалять народ і лають Ющенка (при цьому і БЮТ, і НУ-НС робить це однаково завзято), забуваючи при цьому, що до влади наприкінці 2004-го «помаранчевий» Майдан привів не лише Віктора Андрійовича, але й цих політиків також, оскільки вони йшли у фарватері тодішнього народного улюбленця.

Видео дня

Згадаємо хронологію подій: відлік революції ведеться від 22 листопада 2004 року, наступного дня після другого туру голосування. Тоді з’ясувалося, що дані прес-релізів (згідно з якими президентські перегони виграв Віктор Ющенко) не збігаються з попередніми підрахунками, які оприлюднила ЦВК під керівництвом Сергія Ківалова. Тодішня опозиція дійшла однозначного висновку: результати виборів сфальсифіковано на користь провладного кандидата – Віктора Януковича.

23 листопада по всій країні почалися мітинги на підтримку Віктора Ющенка. Маніфестанти масово з’їжджалися з регіонів до центру Києва. Столичний Майдан Незалежності став основною ареною боротьби. На центральній площі міста зібрались і не залишали цей плацдарм протягом кількох тижнів сотні тисяч людей. Своєрідним впізнавальним знаком прихильників Віктора Ющенка став помаранчевий колір – колір його агітаційної кампанії.

25 листопада Верховний Суд України заборонив друкувати офіційні результати виборів, 27-го – Верховна Рада визнала результати президентських виборів недійсними і оголосила недовіру ЦВК. 3 грудня ВСУ визнав факти порушення виборчого законодавства, в результаті чого вимоги Ющенка були часткового задоволені – результати другого туру голосування визнані недійсними, у зв’язку з чим призначене повторне голосування, або ж «третій тур» виборів.

8 грудня Рада змінила склад ЦВК та проголосувала за зміни до закону про вибори президента. Прийняття змін стало результатом компромісу між владою та опозицією. В одному пакеті зі змінами «йшла» конституційна реформа, яка суттєво звузила повноваження глави держави і яку було скасовано 30 вересня цього року. Після прийняття політичної реформи частина повноважень президента перейшла парламенту та уряду. У підсумку це зменшило суспільну напругу та дозволило поступово вийти з кризи.

26 грудня після проведення «третього туру» виборів переміг Віктор Ющенко. 23 січня 2005 року відбулася інавгурація новообраного президента. Ющенко протримався на посаді президента України лише одну каденцію, втративши рейтинг та поступившись на президентських виборах 2010 року Віктору Януковичу. «Обоз» поцікавився у активістів «помаранчевої» команди, які емоції у них викликає 22 листопада сьогодні та у який спосіб збираються вони відзначати цю дату.

Найбільш лаконічним був Іван Плющ (НУ-НС). Не зупиняючись, Іван Степанович кинув на ходу, що емоції з приводу революції у нього «спокійні», а на питання, чи буде він відзначати її річницю, депутат сказав: «Ні».

Колега Плюща Юрій Кармазін (НУ-НС) натомість поділився з нами тим, кого він згадує з теплотою, а до кого має претензії: «Ніяких особливих акцій на 22 листопада не планується, але я цей день завжди згадую з теплотою, тому що люди показали тоді, що вони є люди, що мають гідність. І чим більше часу проходить з тих пір, тим більше я переконуюсь, що без цього дня Україна давно би вже погрузилася в темряву, що ми зараз, власне, й бачимо. Тому мені здається, що то був ковток свіжого повітря для людей, що вони просто відчули себе людьми. І зараз, коли з ними чинять як з бидлом, багато хто аналізує, чому так сталося. Але до людей ніяких претензій нема, претензії є тільки до того, хто думав, що це те робилося заради нього – весь Майдан і вся революція. Претензії тільки до однієї персони – до пана Ющенка, який вважав, що то все персонально під нього зроблено. Ні, люди просто хотіли добра, хотіла демократії та процвітання, хотіли Європи в Україні. А щодо Ющенка, то людина просто не витримала випробування славою, а, як ви знаєте хоча б з казок, вогонь, вода та мідні труби завжди випробовують – треба Україні таких, які це витримають».

А от письменник Володимир Яворівський (БЮТ) довго й велеречиво занурювався у спомини про події шестирічної давнини й пояснював, чому «Майдан-2» є неможливим: «Це прекрасне свято, безперечно. Але є два майдани. Один – той, на якому ми стояли, і я пам’ятаю ті тисячі людських очей, пам’ятаю, як поруч стояли жінки в потертих куртках і прекрасних дублянках, але очі їх однаково світилися… Стояли потовчені «копєйкі» біля розкішних «мерседесів», і це був такий підйом, таке єднання, коли народ піднявся захистити свою честь і свій вибір, – це було прекрасно. Інша річ, що людина, обрана для того, аби виконати свою роль, свою функцію, виявилася ледачим сибаритом, котрий побачив себе вже мало чи не на небесах. З того, що було обіцяно, не виконано абсолютно нічого: бандити сіли не в тюрми, бандити сіла в крісла Верховної Ради. Ось таке колосальне роздвоєння… Але я не є прихильником «Майдану-2», про який зараз говорять, бо «Майдан-2» може бути вже або смішним, або трагічним. Чи ми будемо відзначати? Я не знаю, що відзначати і як, бо душа моя роздвоєна, і я вже пояснив, чому. Був незабутній історичний акт, який не закреслить жодний Табачник… А йти сьогодні на Майдан, щось відзначати і бути в тулумбаси – думаю, цього не треба. Думаю, ми повернемося до цієї теми, коли поміняємо владу, коли станемо на тверді рейки і коли Україна перестане залежати від того, кого оберуть президентом…».

Лілія Григорович (НУ-НС) закликала журналістів відчепитися від святкувань на Майдані і порвати з більшовицькими традиціями: «Це незабутній день на все життя і незабутня пам'ять – все те, що ми пережили у той час. Якщо ви хочете почути мою дефініцію з приводу того, чим була помаранчева революція, то скажу в кількох словах: це – велич і гідність українського народу. Тоді ми були нацією і громадянським суспільством. Ми знаємо, як це було, і завжди зможемо повернутися до цього стану, бо будемо такого прагнути. Як відзначати будемо? От дивуюся я журналістам – придумали, що треба збиратися на Майдані. А, може, цього якраз і не треба робити? Я вважаю, що по-більшовицьки ходити на Майдан, як колись на 7 листопада чи на «майовки», не конче потрібно. Це унікальний день, і краще, можливо, піти на богослужіння і помолитися, щоб Бог дав сили моєму народові».

Інша прекрасна дама з НУ-НС – Ксенія Ляпіна – була надто стурбована прийняттям Податкового кодексу, яке відбувалось якраз напередодні «помаранчевої» річниці, що не могло не відбитися на її відповіді: «У мене прекрасні емоції і спогади, і я думаю, що 22-го будемо вчергове боротися за права громадян, за права підприємців. Щодо відзначання – поки що не знаю, бо нічого такого штучного ми не плануємо, важливо лише те, що природно. А природною на сьогодні є реакція на Податковий кодекс. Тож якщо його усе ж проштовхнуть, то ми його зустрінемо так, як треба це робити людям, які хочуть боротися за права громадян».

Андрій Павловський (БЮТ) згадав польський гонор та українську дружбу: «Спомини дуже світлі, добрі. Сам простояв там всі дні, відчував атмосферу взаємоповаги та допомоги. І той факт, що на вулицях Києва стояли сотні тисяч людей, і люди самі підтримували тоді порядок (адже вся міліція поховалась, але злочинність при цьому зменшилась у три рази), це є дуже важливим. Той дух, на жаль, ми вже не скоро побачимо. Зараз домінує апатія, розчарування, але неправильно думати, що люди тоді стояли за Ющенка чи ще когось, люди стояли за своє відчуття честі, за свій, як кажуть поляки, гонор. Ось ця образа за свою честь і вивела людей на вулиці (плюс намагання відстояти краще життя). Ще не час, очевидно, давати історичну оцінку цим подіям, але колись це буде зроблено, і помаранчева революція займе гідне місто в історії України. На річницю ми навмисно не будемо нікого нікуди кликати – якщо люди самі прийдуть на Майдан і зустрінуться там зі своїми товаришами, з усіма, з ким вони тоді подружилися, це буде дуже по-людськи…».

А Юрій Костенко (НУ-НС) зауважив, що відзначає тільки 24 серпня і родинні дати: «Щодо «помаранчевої» революції, то це був великий крок України в напрямку демократії, коли люди вибороли своє право на владу без втручання в неї самої влади, а також інших країн. А те, що нереалізованими лишились багато намірів, які декларувались під час цієї революції, то всі ми несемо відповідальність за це. Тому висновки, зроблені після помилок, які зробила помаранчева команда, треба узагальнювати і пам’ятати про те, що політичне життя ніколи не закінчується. Тож у майбутньому треба робити таку політику, за яку не буде соромно перед людьми. Що стосується особисто мене, то в моїй родині є свої, сімейні свята, а якщо вже говорити про свята політичні, то для мене це – День Незалежності, в становленні якої я сам брав участь. Все інше, то… Буде просто день як день».

Роман Заблазюк (БЮТ) продемонстрував оптимізм, завзятість і трохи пафосу: «Не будемо говорити про революцію у минулому часі і з песимізмом. Та віра й надія, яка була на майданах, я впевнений, залишилася… Нікому не вдасться поставити народ на коліна, як би про це не мріяв кримінальний синдикат на чолі з синьо-білими. Тому сьогодні Майдан актуальний як ніколи, а народ України вже зробив висновки щодо цілої обойми зрадників – тих, кому він довірив проводити перетворення та берегти суверенність нашої України (тобто те, що зараз якраз і нищать). Таким чином, попереду – не лише святкування Майдану, а й справжній народний Майдан, адже ми з вами двадцять років тому обрали незалежність, й нікому не дамо нас спаплюжити та перетворити на кріпаків…».

Коли ж «Обоз» насамкінець поцікавився думкою представників непомаранчевого табору, то з’ясувалося, що, приміром, Олександр Голуб (КПУ) ніякої революції шість років тому не помітив взагалі: «Та зрозуміло, що жодної революції не відбулося. Бо якби щось таке відбулося, то мали б місце якісь суттєві зміни в житті, але ні в економічній, ані в соціальній, ані в політичній сфері нічого такого не було. Але якщо і відзначати щось у той день, то хіба зраду довіри тих людей, які повірили «помаранчевим» вождям, – зазначив депутат.