Блог | Дворец мечтаний

Исмаил Кадаре, с которым мы простились на этой неделе, был для меня одним из важнейших писателей, как говорится, на всю жизнь. Писателем, романы которого я искал, какими бы языками их ни переводили. Писателем, которому удалось вывести свою маленькую и цивилизационно разрушенную коммунистами Албанию прямо в центр литературной Европы. Писателем, даже не к книгам, а к мыслям которого я продолжаю возвращаться – настолько они стали частью моего собственного мира и, что немаловажно, политического опыта. Но все это благодаря даже не творчеству Кадаре как таковому, а одному из самых главных романов моей жизни – "Дворцу грез", книге, которая все еще ждет своего украинского переводчика.

Далее текст на языке оригинала

Чому саме "Палац"? Тому що це було геніальне літературне передбачення майбутнього. Керівники комуністичної Албанії (а роман був написаний і виданий саме у цій, тоді ще повністю ізольованій від світу країні) побачили у ньому пародію на власне правління й заборонили. Але у диктатури завжди манія величі. Албанія, у якій створив свій роман Ісмаїл Кадаре, була прогнозованою догматичною тиранією, "математику рішень" правителів якої було не так вже й важко прорахувати. А от держава "Палацу мрій" – велетенська імперія, у якій всі рішення ухвалюються на засадах досліджень і інтерпретації снів підданих й пошуку головного сну, який і визначає рішення правителя й долю країни. Отже, ви вже зрозуміли, хто є реальним правителем такої держави, хто навʼязує свою волю іншим, хто маніпулює самозакоханим султаном, як маріонеткою – очільник Табір-Сараю, офісу снів, химерної канцелярії, яка якраз й займається збором і відбором.

Світ, у якому Кадаре видав свій роман – а це було 1981 року, – був світом "холодної війни", отже світом цінностей. Очільники цього світу по різні боки ідеологічних барикад цих цінностей неухильно дотримувалися й довіряли демократії або таємній поліції. Однак крах комунізму в Європі й нові інформаційні технології перетворили цінності на пафос, а політику – на розвагу. До влади почали приходити люди, для яких головним сенсом життя стало власне віддзеркалення у люстрі, далекі від будь-яких поглядів, окрім погляду в це люстро, впевнені, що вірність є значно важливішою рисою, ніж компетентність. Чи варто дивуватися, що поруч з кожним таким улюбленцем публіки і фортуни обовʼязково зʼявляються аферисти, які користуються його невіглаством, але й власним професіоналізмом не відзначаються? Завдання цих людей, якщо бути точним, – "передбачати" правителя, тобто розповідати йому його сни ще до того, які він їх побачить. І ми вже почали до такого химерного світу звикати. Ми вже не звертаємо уваги на відверто кумедних персонажів у президентських палацах, премʼєрських резиденціях і урядових кабінетах. Ми спокійно ставимося до того, що люди, які живуть у країнах з класичною політичною культурою (про такі держави, як Україна, я вже й не кажу), – голосують за відвертих йолопів, які виглядають як йолопи, не приховують того, що вони йолопи, й поводяться як йолопи. Але не тільки "проста людина", а й складні інтелектуали з університетів вперто переконують, що це огидне жабеня насправді казковий принц, треба тільки за нього проголосувати. А те, що твій обранець ну взагалі нічого не розуміє в управлінні твоєю державою й викликах, які перед нею стоять? Нічого, він навчиться. Нічого, йому насниться.

Коли я читав книжку Кадаре, світ ще не нагадував ту химерну імперію снів, яку він створив на сторінках одного з найкращих (письменник взагалі-то вважав, що найкращого – і я з ним згоден) своїх романів – але перші паростки цієї цивілізації вже зʼявлялися і обіцяли неймовірне цікаве, але й трагічне, життя у недалекому майбутньому. Тепер всі ми живемо у палаці ілюзій, нашою головною відповіддю на питання, що буде завтра, як поведе себе той чи інший обранець нації після електорального успіху, коли закінчиться одна війна і почнеться інша, стало слово "непередбачувано". Це все тому, що люди, яких світ обирає і яким він довіряє, керуються виключно своїми – чи нашими, зафіксованими у соціології – уявленнями. Ті, хто звик ставитися до політики й майбутнього відповідально, виглядають марґіналами. Старими, слабкими марґіналами з тихим голосом.

Вони повинні програти і померти, щоб всі ми остаточно перебралися у світ з роману Ісмаїла Кадаре й загинули в ньому впевнені, що так втілюються в життя наші найкращі й найсміливіші мрії.