Блог | Город в плену: свидетельство херсонцев об ужасах, потерях и неуемной вере в победу

Первый поезд Киев-Херсон, автобус Херсон-Одесса, открытие отделений почты и банка, первого магазина АТБ – освобожденный Херсон оживает.

Люди приходят в себя и, поглядывая обратно на эти 9 месяцев, осознают, через что им пришлось пройти. Вот одна из историй, которая больше похожа даже на длинную и такую важную дневниковую исповедь:

Далее текст на языке оригинала

Наша дорога до перемоги. Як все почалося, я дуже багато плакала, мені було дуже страшно, бо ми і в страшному сні такого не могли уявити…. Ми бачили, як у березні руські заходили до міста, як все окуповували, вони вночі розповзаються як таргани, займали будинки людей, як шли танки по мосту, ми бачили і чули вибухи…. Ми не могли зрозуміти, чому так швидко…. Бій за Антонівський міст. Потім шок - "Бузковий парк", стільки хлопців загинули… і так страшно, як батюшка ховав їх просто у землю без труни …..і якось все це стало страшною реальністью… 

Я все фотографувала, багато знімала на відео та висилала своїм друзям, дехто навіть не вірив, що це відбувається у Херсоні. А друзі з Росії взагалі сказали, що це вам за те, що ви 8 років Донбас бомбили…. Ми ходили на всі мітинги, ми орали - Херсон це Україна! А на останньому мітингу вони вже кинули гранати та димові шашки, мама ледве не задихнулась і вже стало страшно виходить… ми вирішили маму та сина переправить на Європу, їхали через Давидів Брід. Було лячно, бо чечени стріляли, а один взагалі підійшов до машини, а дуло автомата засунув у машину….

Ми виїхали до Одеси з другої спроби. Одеса нас зустріла вибухами, але, слава Богу, мама та син добралися до Європи. А ми стали думати, що нам робити і як допомагати тут в Херсоні. Кожний день хлопці збиралися у нас дома на чай))) Вони зробили дуже багато корисних справ - купили два джипа воякам, одягли і оснастили снайпера і багато що ще. І це утрьох, тихесенько. Я дуже пишаюсь своїм чоловіком та його друзями, бо коли я ридала і не могла себе до рук взяти, він взяв тягача та поїхав привіз картоплю і роздав містянам. Бо казав потрібно щось робити!

Я не можу назвати других хлопців, бо вони дуже стидаються, але вони дуже круті! Хоч ми раніше і не товаришували, але за ці 261 день окупації стали близькими! В мене було дуже багато фото і відео, але коли до нас прийшли додому, я дуже злякалась за своє життя. Прийшлося все почистити та бути дуже обережними.

В нас був маршрут, по котрому ми завжди ходили. Якщо чоловік не приїздив за мною на роботу в 15:10, я повинна була йти цією дорогою… думки були різні (взагалі я панікерка). Кожного ранку, як ми прощалися, я казала - бережи себе, бо я тут ради тебе, я чекаю як завжди о 15:00, не ходи там, не балакай на постах українською, бо він завжди, як руські просили паспорт на контроль, голосно говорив - доброго вам дня!!!! А я холоділа від страху! А одного разу пішов туди, де видавали руські паспорти та голосно спитав у тих людей - скільки коштує совість та Батьківщина. Але мій чоловік завжди казав, подивишся, ми прокинемось і Херсон буде вільним!

Ми живемо у приватному секторі, дуже часто проводили "політінформацію" серед місцевих, особливо серед бабусь. Віталися тільки - добрий ранок! Ми знаємо бабусь, котрі отримали руську пенсію та передали її на ЗСУ. В нас по вулиці є службові ЗСУ і було багато обшуків і ніхто не здав!!! У нас прапор України провисів до 26 серпня. І дуже неприємно чути, що херсонці запроданці! В меня велика купа знайомих, хто в окупації підтримували ЗСУ!

Комендантська година була з 19:00 години, але місто вимирало вже о 17:00. Зранку народ їхав на працю та на ринок … на ринку був безлад, торгували як могли і чим могли на столах, стільцях та на землі, на капоті, як у 90-х. З’явилось багато розливного алкоголю, на кожному кутку ти підходиш, п’єш та й закусить дають. Іноді було враження, що всі уїхали, а залишилися одні алкаші та безхатні  наркоманів дуже було багато, вони як всі повилазили.

Я не скажу, що ми голодали, було дуже багато овочів, фруктів і дуже дешево наші селяни продавали, були крупи, макарони, було багато риби, ми ж на Дніпрі, свинина от була дорога, до 350 грн, сало доходило до 400-450 грн, молочка, яйця домашні -90 грн.

Ми ходили по квартирах наших рідних, які виїхали і вигрібали (з дозволу)))) усе - туалетний папір, зубну пасту, мило, порошки, залишки кремів, шампуні, дезіки, закрутки…… Наші магазини припинили роботу, а ми принципово не ходили до їхніх магазинів АБЦ, Ситий маркет, Тофу… Слава богу, що мені платили гривнями і у конверті (бо банки не працювали) і я не тримала в руках рублі))))) Пенсіонерам жилося трішки ліпше, бо вони отримували руську пенсію, ми нікого не засуджували, їм треба було якось жити.

Багато людей залишились без роботи. Були і випадки пограбування квартир нашими. Гуманітарку роздали, але дуже мало, в центрі міста пару днів і то більше для кіно. Багато хто получив руські паспорти, шкода, що українські в них не забирали (зробили б нам гарну справу). На референдум ходили мало людей, багато було привізних автобусів і вони їздили по всіх точках.

Шкода, що моя вчителька і директорка Барнаш Оксана Вікторівна школи номер 30, найкраща була школа в Херсоні, співпрацювала з руськими. Дуже соромно, що багато хто співпрацював, і вони всі насправді думали, що Росія назавжди.

З медикаментами був великий напряг. Мало того, що вони коштували в 4-5 разів!!! дорожче, ними торгували прям на вулиці на сонці, під дощем на столиках без якихось там умов зберігання.Щоб ви розуміли тріпліксам (серцеві ліки), який я купувала за 200-300 грн, вимушена була купувати за 1500грн на місяць. А якщо в тебе не один препарат? Багато лікарів повиїжджали, я вам скажу - дуже багато!!! оперувати було нікому, давати наркоз нікому, хворіти не можна було, я постійно думала про свій апендицит, котрий в мене ще є))))

Вікна ми залепили скотчем і ще й на ніч завішували ковдрами, бо вони їздили вночі великими машинами та світили прожекторами, чи шукали когось, чи в вікна світили, чи боялись, щоб ми вночі не збирались… Кожного вечора ми гуляли з собаками, так ми багато спілкувалися з містянами, слово за слово про собак, погоду, природу, то можна було багато цікавого дізнатися.

Ми бачили, де стояли руські - телебачення, СІЗО, військова частина, головна площа, кінотеатр "Ювілейний", такі всі важні зі зброєю, і постійно всі з закритим обличчям, розвішали свої прапори. Нагромоздили свої дзоти, тільки дула гвинтівок було видно. Проходити поруч було якось моторошно. Порозмальовували всюди нашу символику, понавішували всюди свої плакати - ми один народ! Росія здесь навсегда!

В 18:00 можна було вийти на центральний проспект і робить фото - нікого не було! Це як у фільмах жахів! Ми часто згадували фільми - "Я легенда")))) та "Ходячі мерці")))). А людей ставало все менше, багато виїжджали. Ми для себе вирішили, якщо наш президент скаже, що ми віддаємо Херсон, то тільки тоді ми поїдемо, а поки це наша Україна, наш дім і чого через Путіна ми повинні їхати з дому.

Місто порожніло, людей ставало все менше і менше, місто було брудним, вітрини забиті фанерою, багато розбито та розграбовано і це дуже пригнічувало. І ще вибухи, до них неможливо звикнути, бо вони в нас зненацька, у нас не лунали повітряні тривоги, ми ніяк не могли підготуватися. Ти йдеш по вулиці, ти на роботі, ти дома, ти спиш - бабах. Серце завмирало, а потім калаталося, спати я вже не могла….

Телебачення в нас теж не було. Потім пропав інтернет, потім зв‘язок і взагалі настав якийсь вакуум… І тут ми помітили, що щось відбувається, бо вони стали грабувать ще сильніше квартири, музеї, бібліотеки, банки, магазини, ресторани, лікарні , пам‘ятники, якісь кістки , хоч би історію почитали) всюди стояли вантажівки і щось постійно грузилось і все вивозилось на лівий берег і це було впродовж 2-3 тижні, та й ще оголосили евакуацію, начебто хвилюючись за людей. Звідусіль волали - Україна вас буде бомбити!!!! Багато хто клюнув, багато хто відправили своїх дітей, самих, щоб ви розуміли, до Криму, а знаходили потім в Краснодарі, потім дітей поїхали шукати, коротше всі колаборанти так і виїхали, а ми раділи!!!!

Наш дитячий паровозик з парку і наш живий єнот, яких вони прихопили з собою, то була вже вишенька на торті.

10.11.22 була взагалі тиша і їх вже не було в городі. Я пам’ятаю той четверг - тиша дзвеніла аж в голові! 

А 11.11.22 рано-вранці заїхала перша машина з українським прапором, такий собі розвідник))) ми й не повірили з початку - думали провокація якась! А потім понеслось по городу - наші у місті

І всі люди повалили на площу, і це було щось! Я такого в житті не бачила, всі раділи і плакали, як бачили наших хлопців, всі кидались їм на шиї, цілували, дякували, а вони відповідали - дякуємо вам, що дочекались! Люди почали нести їжу, напої, кавуни. Одна бабця почала давати туалетний папір та якусь баночку, солдат не хотів брати, та люди кажуть - візьми, будь ласка, для бабусі це саме дороге, що вона може тобі віддати! І наші такі інші, вони такі людяні, гарні, рідні….. бо вони наші!

Ще багато роботи! Ми не опускаємо рук! Ми знаємо, що до перемоги ще далеко! В Херсоні постійні вибухи, по ночам особливо. Дуже хвилюємося за лівий берег! Ми без світла, без води, без тепла, але ми вільні!

  І я зараз так добре розумію, що таке бути вільною!

Не зліться на херсонців, що ми ніяк не можемо зупинитися радіти, бігаємо по місту з прапорами, зупиняємо та заціловуємо кожного нашого солдатика, бо це для нас велика перемога, що ми витримали і ми вірили, що Херсон був і буде Україна! Це наша історія і я впевнена, що таких історій в нас багато!

Війна триває, вибухи тривають і ще більш інтенсивніше, бо Херсон став лінією фронта, але це вже буде нова історія! Дай Боже тільки вижити!

Слава Україні! Слава ЗСУ!