Блог | "Наша земля поцелована Богом": Как херсонцы выстаивают под обстрелами и разрушением

Сегодня будет рассказ от моей главной агентки в Херсоне, мужественной одноклассницы Юлии Капитан, которая до последнего была в городе. В оккупации и под ежедневными обстрелами. Которая горячо верит в победу и отчаянно ждет. Мы все ждем. И верим.

Далее текст на языке оригинала

***

Їду на евакуаційному автобусі в Одесу і реву. Враження, що з полону в Україну вертаюсь. А ще відчуття якесь, що зраджую свій Херсончик, всю окупацію тут була і раптом їду кудись. Допоки ці іроди на нашій землі, немає відчуття свободи.

Села проїжджаю, обійстя розбиті вздовж дороги, практично всі без дахів. Але всі накриті волонтерською плівкою. Спасибі нашим волонтерам за їх тяжку працю і велике серце. Вони так багато роблять для людей та військових. Позасіяні яскраво-жовті скрізь соняшники, краса неймовірна.

На вокзалі люди сварилися за місце. Водій каже, знаєте, я людей з Бахмута вивозив, так там всі мовчки грузились й трамбовались на руки, лише б побільше вивезти людей. А ви…

По дорозі на Одесу ремонтної техніки дуже багато. Дуже радісно, що відбудовують все. Тільки зараз стало доходить, що ми пережили. Раніше друзі турбувались, ''як ви?''. Моя відповідь завжди була "все добре", тільки зараз я стала розуміти, НІіііі ніфіга це не добре, хіба що добре, що живі залишились.

Й перевірки документів, й фільтрація й блокпости на дорогах - це наша дійсність, нехай печальна, але це потрібно. Це дає якесь відчуття захищеності, наші хлопці працюють. Заїхали в Миколаїв й відразу мій біль Епіцентр.))) У нас все зруйновано і спалено, і Епіцентр, і Нова лінія, а для мене як для будівельника с 20-річним стажем це святі магазини))) скількох людей я зробила щасливими завдяки їм.

Я нещодавно приболіла, так мій колега сказав, ти що це собі придумала, тобі ще Херсон відбудовувать, приємно, що люди в мене вірять й гадають, що я можу ціле місто відбудувати.)

А поки у нас замість вікон осб, діри в домах, а провалля на пару поверхів - це теж наша дійсність.

Миколаївскому Ваньку респект (тг-канал), я з ним всю окупацію пережила, його НА НА ХУЙ це щось. Така радість на душі була в ці хвилини, ніби це я особисто підриваю ціх виродків.

Одеса зустріла дощиком. Тут дихається якось навіть вільніше. Зовсім немає відчуття війни. Я мешкаю тут на 10 поверсі в будівлі з великими вікнами недалеко від моря. Лякає, що вночі можу почуть та побачить подарунки від к@ц@пні, ловлю себе на думці, що якусь ямку на вулиці або щось таке я сприймаю як приліт, потім схаменусь, ''агов, ти не в Херсоні''.

Я сьогодні почула розмову в черзі, дівчина розповідала, що дзвонила родичам з західної України і була така фраза ''А ми про вас і війну як кіно по телевізору дивимся''. Це.... ну, навіть слів не доберу. Кіно по телевізору, у нас міста вщент розбиті, у нас люди гинуть, військові гинуть, а вони кінушки дивляться.

В Херсоні люди інші і я, приїхавши в Одесу, бачу, що навіть вони не зрозуміють нас. Місто бажає жити і квітнути як раніше. Люди не бачать НІЯКОЇ підтримки від місцевої влади і намагаються все робити самі, війна дуже погіршила менталітет одних людей і приємно здивувала іншими.

Мій чоловік часто сварить мене за мій ''баранізм'', так він це називає, а мені здається, що це і є істинний показник нашої українськості. У нас міни, а ми поля оремо, з голими руками на танки, з українським прапором на к@ц@пський бтр, тіки вибили русню з села, ми паркани ставимо. Одна жіночка розповіла, коли обстріли і лячно, вона миє вікна. Ми ніколи не підкоримся ворогу, не будемо жити в багнюці і земля наша - це земля, поцілована Богом. Ми вистоїмо!

Нагадую, майданчик Голосів все також відкритий, пишіть мені про себе або рідних, я поширю, бо наше спільне проживання, проговорювання - то і є історія цієї війни.