Блог | Пять пальцев, уже не сжавшихся в кулак

Название/автор: Братья /Лукино Висконти

Видео дня

Театр Театр им. Леси Украинки

Режиссер: Александр Кобзарь

О столкновениях традиций и правил большого города новая постановка в Национальном Академическом Театре им. Леси Украинки. "Братья" режиссера Александра Кобзаря – это переосмысление – с большим уважением к первоисточнику – киношедевру Лукино Висконти. Благодаря удачному сценическому решению и правильно созданной атмосфере, семейный триллер Кобзаря можно считать одной из самых крепких премьер этого сезона.

Далее текст на языке оригинала

В шістдесяті психологічний бестселер Стюарта Вольфа прославив шахтарське містечко – переважно населене етнічними італійцями – Розето в Пенсільванії, США. Проаналізувавши дані лікарень штату, Вульф виявив у розетців втричі нищу кількість випадків серцевих захворювань, ніж у їх сусідів. Ні робота у сланцевих шахтах, ні італійська дієта з жирною їжею та неодмінним алкоголем, ні пристрасть до сигарет без фільтра не спонукала до довголіття.

Розгадка міцного здоров’я розетців крилася в так само міцних, побудованих на італійських традиціях, соціальних взаємозв’язках. Вульф пише: "Спільнота була дуже згуртована. Будинки стояли близько один до одного, і всі жили більш-менш однаково. Не було перегонів та суперництва із сусідами. Старійшин шанували й включали до суспільного життя". Містечко працювало як годинниковий механізм, де кожен розетець мав від народження до смерті свою функцію. Соціальною взаємовідповідальністю та взаємодопомогою пояснював довготривалість життя розетців Вульф. Але такий уклад був можливий лише за умов усамітнення Розето, його етнічно-етичній однорідності. І коли Вульф "відкрив" світу - ніби мореплавець невідомий острів - Розето, він зробив містянам "ведмедячу послугу"…

В зіткнення народних традицій та правил великого міста основний конфлікт вистави "Брати" Олександра Кобзаря за мотивами стрічки Лукіно Вісконті. Герої цієї постановки – мати та п’ять її різновікових синів - емігрують з рідного острову не за океан, а у Мілан. І, на відміну від шахтарського містечка, у місті-мільйоннику неможливо жити за уставом усамітненого села.

Мати Розарія (Олена Стефанська) уособлює народні традиції. Саме її схваленнями чи докорами буде оцінене кожне з діянь братів. Розарія ніби нульовий кілометр, від якого буде відліковуватись, наскільки далеко відійшли брати від одвічного "що скажуть люди?!" І основна цікавинка вистави спостерігати за траєкторіями польоту від "бази" заголовних персонажів.

Завдяки психологізму драматургії та влучності кіномови тригодинне першоджерело Вісконті "Рокко та його брати", що знято понад шістдесят років тому, не втрачає цікавості й зараз. Десь три години йде й вистава в театрі ім. Лесі Українки. Але Олександр Кобзар – загостривши конфлікти та наситивши нуаром атмосферу – задав історії зовсім іншу динаміку. В його інтерпретації "Брати" - не тільки соціальна драма, а й тестостероновий трилер.

Боксерський ринг тут замінений на клітку для позалегальних боїв. В цій клітці здобуває перші міські дві тисячі лір старший брат Вінченцо (Олексій Поліщук), а потім тут на la dolce vita ("солодке життя") заробляє наступний за віком Сімоне (Кирило Парастаєв). Останній завдяки боям дійде до ручки як прямому в переносному, так і в прямому сенсах. Звісно, що Розарія такий заробіток не здобрить.

Не звезло Розарії й на міських невісток. З дружиною Вінченцо Джинеттою (Наталія Шевченко) сварка доходить до того, що Розарія ігнорує хрестини першого онука (а це для набожних італійців дорівнюється до прокляття). А легковажна Надя (Анастасія Митражик) розкутістю, вродою та харизмою збиває з "правильного" шляху не тільки імпульсивного Сімоне, але й благочинного Рокко (Павло Текучев).

Образ Рокко для Вісконті медіальний, середньовіддалений стосовно інших братів від нульового кілометра. Це образ доброго парня, якого весь час спокушає Місто. Іноді вдало. А найменш віддаленим від традицій, по-Розаріїному хорошим з дорослих синів стає Чіро (Захар Кермощук). Він в прямому сенсі залишаться поруч з матір’ю, живе з нею в одній квартирці. Не вимагаючи від Міста пригод та чудес, він отримує місце на заводі та регулярну зарплатню, за яку окрім нього живуть мати та молодший брат Лука (Ольга Гришина).

Якщо повернутися до спокуси, то треба неодмінно згадати таку вдалу художню знахідку, як багатоликий персонаж-трікстер Михайла Ганєва. Він геній міста, антагоніст високоморальної Розарії. Ніби аспід у біблійному саду він пропонуватиме міські спокуси, щоб якнайдалі віддалити братів від їх первинного духовного центру – моральних настанов матері.

В рамках вистави доля чотирьох старших братів (спокусилися – не спокусилися) вирішена. Образ Луки – це відкрите майбутнє. Обере він скучне робітниче життя Вінченцо та Чіро чи фестивально-драматичне Сільвіо та Рокко? Якщо виходити з передумов, що показані у виставі, то доцільніше було б залишити тренувальну грушу як останній образ постановки. Фінальний кадр з велосипедом, як колективним подарунком від братів молодшому, – віддає невиправданим оптимізмом.

На жаль, образ Луки для мене здався найбільш суперечливим елементом вистави. Чому хлопця грає жінка? В тому ж "Поромнику" на тій самій сцені залучено немало підлітків, які б могли зіграти наймолодшого з братів. В чому цінність такої підміни для глядача? Можна вважати, що це постмодерністська фішка, яку я не зміг зчитати та перекласти. Але чому Лука поводить себе так, ніби виступає перед глядачами ТЮГу: кривляється, переграє, екзальтується в побутових ситуаціях? Така поведінка вибивається з темно-похмурої атмосфери й контрастує з реалізмом гри інших акторів. В тому, що Ольга Гришина вміє грати реалістично, я переконався на нещодавній прем’єрі "Трамвай "Жадання" (і вам раджу переконатися). Тому в мене залишилося велике питання до режисера: навіщо було доводити образ Луки до гротеску?

Можливо, комусь цей образ невгамовного безтурботного дитинства здасться доречним. В "Братах" вистачає першокласних художніх та сценічних рішень. Чого вартує сценографія Сашко Білозуба, коли він відтворює маленьку квартирку Вінченцо чи клітку для боїв!? А яка вразлива хореографія боїв від Ольги Голдис?! Не менш вдало грають на атмосферу робота зі світлом Ігоря Головачова та звукові знахідки Алли Муравської, а також глибокі мелодії композитора Олександра Кохановського.

Окремий пласт вражень отримують від вистави ті глядачі, хто колись приїхав підкоряти Київ. Той неодмінно пригадає власну радість від знаходження першої столичної роботи (у виставі це окрема видовищна засніжена сцена). Та тепер кожен з нас знає, що велике Місто ніколи не відпустить тебе таким, яким ти в нього потрапив.

Історія шахтарського Розето підтверджує, що міський комфорт здатен перемагати традиції. Натхненні книгою Вульфа в місто рушили дослідники феномену Розето, а також туристи. Знадобилися нові готелі, ресторани, заправки – і новий персонал для їх обслуговування. Італійці стали далеко не єдиним етносом в Розето, та й вони віддавали перевагу з’їхати з великого родинного гнізда у новостворене індивідуальне житло. І невдовзі рівень серцево-судинних захворювань зрівнявся з середньоамериканським.

Але відмовилися розетці від вікових традицій добровільно, не під дулами автоматних стволів федералів. Навіть сценічна Розарія виправдовує цей вибір: все життя вона хотіла бути подалі від праці у землі й щоб її називали "синьйорою". І в Мілані ця мрія збулася. Але заради неї довелося пожертвувати іншою мрією: "щоб її п’ять синів завжди були разом, як п’ять пальців, що стиснуті в кулак".

Конфлікт власних бажань – лише один з конфліктів, якою сповнена ця вистава з напругою. Завдяки видатній сценографії, бадьорій динаміці та вірно підібраній атмосфері "Брати" Олександра Кобзаря тримають увагу глядача від першої до останньої хвилини.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...