Блог | Расстрелянное возрождение: почему важно помнить погибших за Украину?

На півночі російської республіки Карелія знаходиться лісове урочище Сандармох. Третього листопада 1937 року росіяни розстріляли там 265 в’язнів Соловецької тюрми. Серед них були режисер і засновник театру "Березіль" Лесь Курбас, письменник і драматург Микола Куліш, поет і літературознавець Микола Зеров, письменник і перекладач Валер’ян Підмогильний та багато інших. Пізніше урочище Сандармох стане символом "великого терору". Загиблі діячі літератури та культури – символами Розстріляного відродження, або як його ще називають, Червоного ренесансу.

Через вісімдесят шість років по тому в Ізюмському лісі на Харківщині в масовому похованні знайдуть тіло сучасного українського прозаїка, поета та громадського діяча Володимира Вакуленка. Його, як і колись "українських буржуазних націоналістів", розстріляли росіяни – нащадки убивць, які теж стали вбивцями. І ось ми з болем в серці зараховуємо Володимира Вакуленка до вже Нового Розстріляного Відродження. А разом із ним – письменницю і громадську діячку Вікторію Амеліну, письменника Ігоря Мисяка, художника та письменника Андрія Гудиму, художника-декоратора Володимира Чорного, режисера Олега Бобало, режисера та музикознавця Івана Кузьмінського. На жаль, цей список можна продовжувати довго, бо на цій війні, яка триває майже десять років, ми щодня втрачаємо найкращих.

Спочатку повномасштабного вторгнення я поставила собі завдання – видати якомога більше книжок про цю війну, щоб назавжди зберегти правду про злочини росіян. Тоді я ще не знала, що у нас посмертно вийде окупаційний щоденник Володимира Вакуленка "Я перетворююсь..", щоденник першого року великої війни Анни Гін "Як ти там?", збірка воєнних репортажів Люка Гардінґа "Вторгнення". Але я точно знала, що українцям будуть потрібні книги про війну, щоб знати й поширювати правду в межах України і за кордоном. Не шукати згодом, коли ми адаптуємося до нової реальності, серед росіян "хороших людей". Не знімати з себе відповідальність, бо перемога і повоєнна відбудова країни – це наша спільна справа.

Зараз ми перебуваємо в непростій ситуації, бо творимо майбутнє, паралельно переосмислюючи минуле. Свідомо відмовляємося від усього російського: мови, літератури, кінематографу, музики. Заповнюємо прогалини в історії України. Читаємо й обговорюємо українську класику, яка завжди була гідною нашої уваги, але нашу увагу десятиліттями засмічували "величчю" достоєвських і купріних. Минулого року я з жалем помітила, що попри повномасштабне вторгнення, вибір російської класики в Україні значно більший, ніж української. Відтак ми вирішили створити серію "Vivat класика" під кураторством літературознавиці Ярини Цимбал. До неї увійшли книги українських письменників та письменниць, які ми не читали на уроках української літератури в школі. І першою книгою, з якої розпочалася ця серія, символічно стала "Невеличка драма" розстріляного росіянами Валер’яна Підмогильного. У ній автор порушує багато питань, одне з яких – українізація. І це той випадок, коли минуло майже сто років із моменту виходу книги друком, але ми й досі українізуємося.

"Належним до нації не родяться, а робляться", – каже герой "Невеличкої драми" Юрій Савенко. І це справді так. Бо коли ми обираємо, якою мовою будемо спілкуватися зі своїми дітьми, які книжки поставимо на полицю домашньої бібліотеки, яку музику слухатимемо дорогою на роботу, ми щодня пристаємо на чийсь бік. На бік Леся Курбаса і Володимира Вакуленка або на бік тих, хто розстріляв і продовжує розстрілювати українську інтелігенцію.

Я вірю, що ми покладемо край цій війні. Вірю, що наші діти цитуватимуть "Невеличку драму" Валер’яна Підмогильного, декламуватимуть поезію Миколи Зерова і Вікторії Амеліної. Вірю, що знатимуть і пам’ятатимуть тих, хто віддав свої життя заради вільної України. Бо якщо ми забудемо, чому і за що вони боролися, будуть з’являтися нові урочища, де знову і знову розстрілюватимуть українців.