Блог | Равнодушные к войне: как напомнить миру о трагедии украинских детей

Второй год полномасштабного вторжения. Украинцы адаптируются – мир забывает. Именно это мотивирует меня не останавливаться и рассказывать о том, как живут маленькие украинцы, новое поколение детей войны.

Далее текст на языке оригинала

Люди просто не уявляють (а дехто й не хоче уявляти) те жахіття, в якому з 22 лютого 2024 року опинилися українці – дорослі, старі, і, що болить найбільше, діти. Війна в Україні зникає з "перших сторінок" медіа, фокус уваги розмивається на фоні інших політичних сутичок і конфліктів.

Тим часом дослідження підтверджують факт байдужості суспільства до воєнної тематики. Із нещодавнього: відкрила звіт Reuters Institute про споживання новин. Виявляється, що найбільше уникають відомостей про Україну мешканці сусідніх з нами країни. Серед тих, хто намагається триматися подалі від інформаційних джерел, кожен четвертий з десяти робить це через сумні звістки з України. У Reuters кажуть, що це не про відсутність інтересу, а про небажання втрачати час. А ще про збереження психічного здоровʼя від впливу жахів війни.

Все зрозуміло, але, на жаль, в українців не спросили, чи хочемо ми мати цей досвід. Не спросили у наших дітей, чи хочуть вони на самому початку свого життя отримати важкі, іноді невиліковні фізичні та психологічні травми. І як з цим досвідом жити далі..

Зі щоденника 15-річної Віолетти Горбачової з м. Нова Каховка

"24 лютого я мала йти до школи, адже починалося очне навчання. Тому напередодні збирала рюкзак і думала, як я цього не хочу. Бажання матеріальні. Вже зранку мій будинок сколихнувся від вибуху так, що я впала з ліжка. Стало особливо лячно, коли під вікнами проїхали танки з позначкою Z.

На день народження мені подарували полотна, тоді я захотіла намалювати щось ціннісне. Створила сімейний портрет, особливий для мене ще й тому, що мій тато все ще живе в окупації.

Коли я згадую, через що пройшла, то розумію, наскільки сильною треба бути, щоб це пережити й далі будувати щасливе життя. Я різко подорослішала за останній рік і побачила, які soft skills треба розвивати, щоб щось змінювати. Зараз я співпрацюю з різними громадськими організаціями, створюю молодіжні проєкти. Моя мета — говорити не тільки про війну, а про Україну як сильну державу.

Хочу навчатися за кордоном, а також подорожувати. В майбутньому хочу стати послом доброї волі. У світі багато проблем, а я можу допомогти людям почути одне одного".

Довоєнна Україна була дуже дитиноцентричною країною, а захист дітей – пріоритетом для нашого суспільства. Зараз, вигнані за межі звичного комфортного середовища, в умовах ведення бойових дій, наші діти є найвразливішою групою населення. Переміщення, втрата домівки й членів родини, розлука з батьками, від яких залежить їхнє виживання, мають величезний негативний вплив на подальший розвиток та дорослішання. Знаю це з власного досвіду. Я – мама чотирьох дітей, які весь час питали: чому нас бомбять? Потім – навіщо ми їдемо, чому живемо без тата?

Сумні питання, на які немає відповідей. На жаль, під час війни батьки здебільшого зосереджені на виживанні, усі сили і ресурси спрямовані на порятунок життя. Тому й приділяють подекуди менше уваги дітям, яким доводиться самостійно шукати сенс у тому, що відбувається навкруги.

А відбувається жахіття, від якого світ намагається сховати голову у пісок. Частина нашої країни перебуває під окупацією ворога, там у прифронтових територіях діти гинуть, зазнають травм, потрапляють під фільтрацію чи депортацію. Росіяни щодня використовують зброю проти мирного населення. На територіях, поблизу фронту і досі залишаються місцеві, які з тих чи інших причин не готові покидати домівку. Страшно, коли дорослі приймають рішення залишатися на таких територіях разом зі своїми дітьми. Чи треба казати про те, що у таких прифронтових селах чи містах є брак їжі, неналежні житлові та санітарні умови. Крім того дитина перебуває у постійному стресі не лише від вибухів, обстрілів, а ще й від страху втратити батьків.

Страх війни супроводжує наших дітей навіть після евакуації з небезпечного місця.

Зі щоденника 13-річної Аріни Первуніной зм. Херсон.

"24 лютого дядько забрав з Одеси мене та рідного брата, двоюрідних брата і сестру з Миколаєва та повіз на Херсонщину. Там у бабусі в селі мало бути безпечно. Мама залишилася, а тато працював під Миколаєвом. Вже 25 лютого село окупували російські війська. Цілодобово гуділа техніка, постійно було чутно черги автоматів. Більшість часу ми ховалися у підвалі. Я розуміла, що кожен день може стати останнім.

11 березня приїхав тато, зранку ми з ним, братами та сестрою поїхали до Миколаєва. В один момент тато кричить: "Діти, лягаємо!". Навколо нас почали літати кулі, росіяни обстрілювали нашу колону. Коли перестали стріляти, ми всі були в крові, а тато втрачав свідомість. Він був ще живий, хоч і мав 17 кульових поранень.

Тільки на українському кордоні йому почали надавати допомогу, а мене на швидкій повезли у місто. Коли приїхала мама, я благала її їхати до тата, а вона взяла мене за руку і каже: "Тата вже немає".

Я знову почала вести свій старий щоденник, який мені подарував тато — він досі нас зв’язує. Я хочу стати лікарем і допомагати людям, які потребують складних операцій і реабілітації після них".

Я перечитую з вами разом ці записи та знаю: кожен з нас розуміє, про що йдеться. Кожна українська родина відчула на собі наслідки війни. Це спільний біль, який ми переживали разом. Після початку війни українці переосмислили багато речей. Ми обʼєдналися, стали більш відкритими до чужого лиха. Підтримка та взаємодопомога – це було про кожного з нас.

Але, на жаль, війна триває. Низка регіонів нашої країни наразі живе у своєрідній "бульбашці" затишку, де панує ілюзія миру. Люди адаптувалися до війни навіть там, де кожного дня лунає сирена повітряної тривоги. І часом не хочуть згадувати про те, що українські діти і далі продовжують страждати. Війна досі тут, поруч. Але люди… Люди починають забувати про неї – і в Україні, і в світі. Це ще один фактор, який змушує мене не зупинятися.

Наш проєкт "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей" має на меті надати розголосу великим трагедіям маленьких українців. Це можливість для українських дітей бути почутими у всьому світі. Світ має знати, а Україна – не забувати, що її діти переживають щодня. Бо кожна дитина сьогодні — це доросла людина завтра, якій і доведеться відбудовувати нашу країну.