Блог | Вы хорошо относитесь к военным, ветеранам, но не к их женам

В этом году мой близкий человек, имеющий статус ветерана, рассказала совершенно дикую историю. Во время поминальных дней она ездила убирать могилу своего мужа. Женщина, хотя и молодая, но испытывает проблемы со здоровьем после контузий и травмы, которые ей слишком усложняют жизнь. И вот досталась она кладбища, где упорядочивает пространство, и к ней подходит пожилая женщина, с любопытством наблюдающая за процессом. А потом выдает: "Тебе повезло, что мужчина погиб десять лет назад, а не два. Уж не так больно переживать".

Далее текст на языке оригинала

Рівень цілковитої "відбитості" цієї фрази немає сенсу коментувати. Але скажу одне — у нас немає культури спілкування з сім’ями ветеранів та військових. Ми намагаємось пояснити суспільству, як спілкуватися з самими захисниками та захисницями, проте за кадром залишаються їхні родичі.

"Ви добре ставитесь до військових, ветеранів, але не до їхніх дружин"

63,3% військових вважають, що для них буде великою проблемою нерозуміння з боку цивільного суспільства, коли вони повернуться з фронту. Якщо майбутні ветерани відчувають, що зіткнуться з нерозумінням з боку співгромадян, то що говорити про їхніх дружин, як не вважаються "військовими"?!

Дружини захисників — вони не військові, але в темі війни та воєнних тягот. Їх суспільство дико сприймає. І пожалітися нема як та кому, бо й так боляче, не хочуть відкривати душу. Емоції, які переживають у своїх родинах, — не хочуть виставляти напоказ.

Навіть попри те, що зараз багато родин, де обоє з подружжя мають статус ветерана, дружина теж воювала, все ж часто жінки зіштовхуються з дискримінацією. Одна знайома, яка поверталася до цивільного життя, розповідала: відвідини соцзахисту та центру зайнятості їй запам’ятались іронічним супроводом, що до "статусу ветеранки ще й чоловіка на фронті шукала".

За даними опитувань Українського ветеранського фонду, середній вік української ветеранки у діапазоні 26-35 років. У той час як середній вік чоловіка-ветерана — 36-45 років. Друга найбільша категорія жінок з УБД — 46-60 років, для чоловіків актуальний такий самий віковий діапазон. (*Звісно, нові хвилі демобілізованих захисників та захисниць можуть повністю змінити структурний розподіл за віковим співвідношенням, проте ці дані актуальні станом на травень 2024 року).

Зараз, у період мобілізації, дуже часто виникають дискусії про те, що жінки мають привілей не мобілізовуватись до війська й що нібито у жінок перекіс із правами, бо їх взагалі до війни не долучають, не зважаючи на те, чи мають вони дітей, чи ні. Проблема в тому, що щоб не робила жінка, її вибір завжди засуджуватимуть: народила багато дітей — сидиш на шиї в держави; народила одну-дві дитини й пішла до війська — що ти за мати така; не маєш дітей й пішла до війська — прийшла шукати чоловіка, а дітей хто буде народжувати; війна — не жіноча справа; не маєш дітей і не йдеш до війська — взагалі потрібно позбавити усіх людських прав.

Проте за кадром залишається те, що часто жінки виконують емоційну роботу не лише стосовно своїх партнерів (чоловіків, хлопців), а й щодо інших членів свого оточення.

"Людина повертається з фронту іншою, і це переживають близькі"

Ми часто бачимо дещо дискримінуючі жарти про надокучливі дзвінки матері чи дружини військовому. Звісно, всі намагаються співчувати бійцеві, якого задовбали. Але те, що переживають самі дружини й матері, — залишається за кадром.

Лише найближчі люди бачать, як ламаються захисники по поверненню з фронту. Там він мав розпорядок дня, ціль, побратимів. Страшні, проте визначені речі, які доводилось робити, що з часом перетворюється на рутину. Повертаючись до цивільного життя, бійці часто починають розуміти, що тут немає визначеності, немає цілі й побратимів. Починають відчувати свою ізольованість й непотрібність. Непотрібність відчувається не через об’єктивні причини, а лише тому, що здається, що ніхто тебе не розуміє. І цей момент має пропрацьовувати дружина/мама/донька/сестра, найближча партнерка: сприяти переходу з фронту до цивільного життя. Хто підтримає цих жінок?

А ще у пари можуть розвиватися адреналінова залежність й починатися аб’юзивні стосунки. Стрес переживають обидві сторони. Головні болі через стрес, відсутність нормального сну й відпочинку протягом тривалого часу — усе це рикошетить на здоров’я.

"За зовнішнім фасадом — прірва"

"Друга половинка" захисника має бути такою ж стійкою та витривалою, як він сам. Бо часом може статись так, що по поверненню з фронту його доведеться нести на собі (в прямому й переносному сенсі). "Друга половинка", яка, як і її чоловік, не відмовляється від свого обов’язку й продовжує служити.

Зараз родичам захисників не дають додаткових відпусток і грошей, коли військові отримують поранення. Їм доводиться в прямому сенсі вигрібати. Добре, коли є коло підтримки, яке допомагає й підтримує. А як бути тим родинам, які змушені релокуватися до інших областей? Їхні соціальні зв’язки поруйновано, відсутність грошей, часто й роботи. Як партнеркам в таких ситуаціях викручуватись?

А як бути тим, хто назавжди втрачає свого чоловіка?

"Війна в мене забрала чоловіка й молодість", — цю фразу я багато разів чула від жінок."А ти ще мужика не знайшла? Вже нормально часу пройшло", — а це непрохана порада, яку дають вдовам ветеранів.

Бачили, як часто в історіях бійчинь лейтмотивом служби в армії є загибель на фронті близької людини? Жінки після загибелі чоловіків ідуть на війну не від щастя. Вони знають, з чим зіштовхнуться.

"Хочеться мобілізуватися, бо хочеться втекти від цієї проростаючої в тобі чорної діри, в якій ти "недо"... недовійськова", — така думка виникає, коли ти розумієш, що лише дружина ветерана, цивільна й тобі немає на що скаржитись, адже твій чоловік здоровий, повернувся. І ніхто не знає про те, що вас обох мучить.

А ще мало хто задумується, як родина переживає подальші втрати побратимів. Чоловік стає замкненим, мовчить, дружина не знає, що робити. Починаються втечі від себе в роботу, друзів, "пригоди".

Жінка, чоловік якої у полоні. Вона не має визначеності. Вона не знає, чи будувати їй своє життя, чого чекати, на що сподіватись. У них немає права на радість. Замість людяності, розуміння, підтримки — вони отримують патетичні, недоречні "розмишлізми", які не є емпатією, а лише ширма від того, аби справді підтримати людину, зрозуміти її біль та проблему.

"Службу несуть обидвоє"

Сподіваюсь, наведені аргументи переконали читача, що "післявоєнну ношу він несе не сам, як і свою службу". Дослідження Українського ветеранського фонду фіксують, що вже зараз цивільні перестали поважати ветеранів періоду АТО/ООС. Здавалося б, ситуація не критична, але розуміємо, що така ж доля чекає й на нинішніх оборонців.

Окрім підвищення культури взаємодії з родинами захисників та захисниць, постійне нагадування про повагу, маємо також подбати і про соціальний захист сімей.

Родини військових живуть у невизначеності, не можуть планувати своє майбутнє, перебуваючи у режимі між війною й цивільним життям. Підтримка родин має стати пріоритетом у ветеранській політиці.

Елементарне сприяння навчанню, перекваліфікації й працевлаштуванню членів родин ветеранів може зняти велику кількість проблем. Не варто обмежуватись допомогою з пошуком роботи чи пільгами. Дуже часто фінансування власної справи, що вже зараз реалізовує Український ветеранський фонд, може сприяти розвитку й реадаптації до цивільного життя. Особливо гостра ця потреба у тих родин, які вимушено покинули свої домівки.