УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Блог | Жрица крапивы. Дневник минометницы

Жрица крапивы. Дневник минометницы

Название/автор: Антонина / Татьяна Киценко

Видео дня

Театр: Театр Драматургов

Режиссер: Кристина Шишкарева

В "Антонине" от Театра Драматургов (реж. Кристина Шишкарева) хватает реализма, мистицизма и одновременно эпатажа. Ведь прототип главного героя - реальное лицо, театральный режиссер Антон Романов, который открыл себя небинарной Антониной, и впоследствии ушла на фронт. Охудожественненная драматургиней Татьяной Киценко история минометницы – на сегодняшний день, вероятно, наиболее детальное театральное описание существования вне линии гражданской жизни.

Далее текст на языке оригинала

"Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї, довго й міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона — його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його".

Е. М. Ремарк

Жрица крапивы. Дневник минометницы

Війна як ритуал, гекатомба, жертва богам. В ритуалі кожен рух, кожна капля крові має значення… За атмосферою "Антоніна" намагається виглядати дельфійською містерією. Нетривіальні художні рішення постановниці Кристини Шишкарьової та зачаровуючи аудіовізуальні ілюстрації Дар’ї Вештак вводять глядача у транс. Щоб розповісти найжорстокішу правду. А без шаманської анестезії не сприйме глядач цю гіркоту, відторгне.

Над-конфлікт вистави вибудовується через зіткнення цивільних уявлень про війну з реальністю. Не даремно тут згадуються цитати від знавця солдатських душ Ремарка. А головна героїня Антоніна опонує їм.

Жрица крапивы. Дневник минометницы

Метафоричний світ війни, - де добро перемагає зло, а найвідважніші відправляються у Валгаллу, - стикається зі світом буденним, неміфічним. В реальному світі доводиться навчатися несподіваних речей: полювати на мишей у бліндажах, справляти нужду під час обстрілів та розраховувати "снарядну астрологію" за допомогою спецзастосунку "Кропива". Драматургиня Тетяна Киценко зібрала каркас історії з інтерв’ю з мінометницею Антоніною Романовою, а тому достовірність п’єси майже документальна.

Окрім побутової, зовнішньої лінії є ще внутрішня, не менш деталізована. Це спогади та переживання героїні: на початку вторгнення, у складі тероборони, на навчаннях, в перших вилазках та у подальших рутинних обстрілах ворога. Саме в цьому вимірі відбувається "здвиг героя", який так люблять романісти на кшталт Ремарка. Антоніна духовно еволюціонує від розгубленої "підставки під автомат" до тертої валькірії, що готова загинути у будь-який момент, та не випустити меча. А її солдатська мудрість вкладається в одну пораду: "Зараз кожному треба вчитися стріляти та водити авто".

Жрица крапивы. Дневник минометницы

Можна припустити, що спочатку це дійство задумувалось як моновистава. Така собі сповідь без каяття. Підбір актора на головну роль вдалий: Максим Панченко вміло балансує між тестостероновою впевненістю та естрогеновою творчістю. Але режисерка додає у виставу трьох пластичних прях долі Мойр, - Анастасія Рязанцева, Олександра Чернявська, Софія Андрійченко – що оплітають Антоніну канатами незворотності. І присутність Мойр створює додатковий вимір, в якому всі вчинки героїні - мов ехо – набувають ознак призначення. Але Антоніна і тут опонує шепоту долі: "Я, мабуть, трішки здивована, що взагалі тут є. Але я не жалкую ні про що. І якби все повторилося, я би вчинила так само". На відміну від Софколовського Едіпа, життя Антоніни – не багатоходові ігри богів, а усвідомлений вибір.

Життя відрізняється від художньої вигадки випадковістю ситуацій, незавершеністю сюжетних ліній, беззмістовністю подій та відсутністю над-ідей. Навіть конфлікти в житті розплутуються без сценічного драматизму. Хтось випадково вирішує, що ти будеш мінометницею – і ти, без внутрішнього супротиву, вчишся накривати ворога вогнем. Ось – поза всякою справедливістю та боротьбою добра зі злом - хороші люди стають трупами чи каліками. Не для морального прикладу чи повчання, а через те, що опинилися не в той час не в тому місці. Але в житті - попри показну армійську гомофобію - тебе визнають Антоніною та погодяться – попри вторинні полові ознаки – використовувати до тебе займенники жіночого роду. Бо коли потрібна вогнева підтримка, не до ксенофобних суперечок: Антоніна так Антоніна.

Не омину заявлену в афіші тему небінарності. Для тих, хто погано орієнтується у "новій етиці", небінарність – коли людина не визначилась з гендером, тобто не визнає себе чоловіком чи жінкою. (Не плутати гендер зі статтю; остання визначається як раз бінарними Х чи У хромосомами, і не залежить від самовизначення). Виглядає Антоніна як чоловік, але просить звертатись до себе через жіночі займенники. У виставі знаходиться місце для проблем гомофобії на фронті, але цей конфлікт – як зазначалось вище – не критичний. Він нівелюється пріоритетнішими потребами воєнного часу.

У виставі й без ЛГБТ-тем багато принад, як атмосферних, так і драматичних. Небінарність виділяє героїню, заставляє глядача запам’ятати цей образ незвичністю та епатажем. Але ця ознака майже не відображається на центральному сюжеті, окрім того, що в парі за мінометом в Антоніни її хлопець. У всьому іншому цю п’єсу могли побудувати на інтерв’ю іншого бійця або бійчині.

Але в цій постановці ми бачимо війну очима саме Антоніни Романової, через її світосприйняття та проблеми. Чимось це схоже на листи з еміграції. Послання від людини, що перетнула межу цивільного життя: з професійної театралки перетворилася на військову. І тепер передає привіти з лінії фронту іншим театралам.

Війна не закінчена, а Романова продовжує гатити русню на передових позиціях. Фінал "Антоніни" можна вважати відкритим. Та це не заважає сприймати постановку як цілісну й завершену. Потойбічність атмосфери гіпнотизує. Бо лише в такому стані, лише під час ритуальних камлань – мов під знеболювальним – глядач зможе пройти шлях героїні: від режисерки до валькірії-мінометниці. А мораль цієї історії приземлена та проста: "Зараз кожному треба вчитися стріляти та водити авто".

disclaimer_icon
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...