
Блог | Жрица крапивы. Дневник минометницы

Название/автор: Антонина / Татьяна Киценко
Театр: Театр Драматургов
Режиссер: Кристина Шишкарева
В "Антонине" от Театра Драматургов (реж. Кристина Шишкарева) хватает реализма, мистицизма и одновременно эпатажа. Ведь прототип главного героя - реальное лицо, театральный режиссер Антон Романов, который открыл себя небинарной Антониной, и впоследствии ушла на фронт. Охудожественненная драматургиней Татьяной Киценко история минометницы – на сегодняшний день, вероятно, наиболее детальное театральное описание существования вне линии гражданской жизни.
Далее текст на языке оригинала
"Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї, довго й міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона — його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його".
Е. М. Ремарк
Війна як ритуал, гекатомба, жертва богам. В ритуалі кожен рух, кожна капля крові має значення… За атмосферою "Антоніна" намагається виглядати дельфійською містерією. Нетривіальні художні рішення постановниці Кристини Шишкарьової та зачаровуючи аудіовізуальні ілюстрації Дар’ї Вештак вводять глядача у транс. Щоб розповісти найжорстокішу правду. А без шаманської анестезії не сприйме глядач цю гіркоту, відторгне.
Над-конфлікт вистави вибудовується через зіткнення цивільних уявлень про війну з реальністю. Не даремно тут згадуються цитати від знавця солдатських душ Ремарка. А головна героїня Антоніна опонує їм.
Метафоричний світ війни, - де добро перемагає зло, а найвідважніші відправляються у Валгаллу, - стикається зі світом буденним, неміфічним. В реальному світі доводиться навчатися несподіваних речей: полювати на мишей у бліндажах, справляти нужду під час обстрілів та розраховувати "снарядну астрологію" за допомогою спецзастосунку "Кропива". Драматургиня Тетяна Киценко зібрала каркас історії з інтерв’ю з мінометницею Антоніною Романовою, а тому достовірність п’єси майже документальна.
Окрім побутової, зовнішньої лінії є ще внутрішня, не менш деталізована. Це спогади та переживання героїні: на початку вторгнення, у складі тероборони, на навчаннях, в перших вилазках та у подальших рутинних обстрілах ворога. Саме в цьому вимірі відбувається "здвиг героя", який так люблять романісти на кшталт Ремарка. Антоніна духовно еволюціонує від розгубленої "підставки під автомат" до тертої валькірії, що готова загинути у будь-який момент, та не випустити меча. А її солдатська мудрість вкладається в одну пораду: "Зараз кожному треба вчитися стріляти та водити авто".
Можна припустити, що спочатку це дійство задумувалось як моновистава. Така собі сповідь без каяття. Підбір актора на головну роль вдалий: Максим Панченко вміло балансує між тестостероновою впевненістю та естрогеновою творчістю. Але режисерка додає у виставу трьох пластичних прях долі Мойр, - Анастасія Рязанцева, Олександра Чернявська, Софія Андрійченко – що оплітають Антоніну канатами незворотності. І присутність Мойр створює додатковий вимір, в якому всі вчинки героїні - мов ехо – набувають ознак призначення. Але Антоніна і тут опонує шепоту долі: "Я, мабуть, трішки здивована, що взагалі тут є. Але я не жалкую ні про що. І якби все повторилося, я би вчинила так само". На відміну від Софколовського Едіпа, життя Антоніни – не багатоходові ігри богів, а усвідомлений вибір.
Життя відрізняється від художньої вигадки випадковістю ситуацій, незавершеністю сюжетних ліній, беззмістовністю подій та відсутністю над-ідей. Навіть конфлікти в житті розплутуються без сценічного драматизму. Хтось випадково вирішує, що ти будеш мінометницею – і ти, без внутрішнього супротиву, вчишся накривати ворога вогнем. Ось – поза всякою справедливістю та боротьбою добра зі злом - хороші люди стають трупами чи каліками. Не для морального прикладу чи повчання, а через те, що опинилися не в той час не в тому місці. Але в житті - попри показну армійську гомофобію - тебе визнають Антоніною та погодяться – попри вторинні полові ознаки – використовувати до тебе займенники жіночого роду. Бо коли потрібна вогнева підтримка, не до ксенофобних суперечок: Антоніна так Антоніна.
Не омину заявлену в афіші тему небінарності. Для тих, хто погано орієнтується у "новій етиці", небінарність – коли людина не визначилась з гендером, тобто не визнає себе чоловіком чи жінкою. (Не плутати гендер зі статтю; остання визначається як раз бінарними Х чи У хромосомами, і не залежить від самовизначення). Виглядає Антоніна як чоловік, але просить звертатись до себе через жіночі займенники. У виставі знаходиться місце для проблем гомофобії на фронті, але цей конфлікт – як зазначалось вище – не критичний. Він нівелюється пріоритетнішими потребами воєнного часу.
У виставі й без ЛГБТ-тем багато принад, як атмосферних, так і драматичних. Небінарність виділяє героїню, заставляє глядача запам’ятати цей образ незвичністю та епатажем. Але ця ознака майже не відображається на центральному сюжеті, окрім того, що в парі за мінометом в Антоніни її хлопець. У всьому іншому цю п’єсу могли побудувати на інтерв’ю іншого бійця або бійчині.
Але в цій постановці ми бачимо війну очима саме Антоніни Романової, через її світосприйняття та проблеми. Чимось це схоже на листи з еміграції. Послання від людини, що перетнула межу цивільного життя: з професійної театралки перетворилася на військову. І тепер передає привіти з лінії фронту іншим театралам.
Війна не закінчена, а Романова продовжує гатити русню на передових позиціях. Фінал "Антоніни" можна вважати відкритим. Та це не заважає сприймати постановку як цілісну й завершену. Потойбічність атмосфери гіпнотизує. Бо лише в такому стані, лише під час ритуальних камлань – мов під знеболювальним – глядач зможе пройти шлях героїні: від режисерки до валькірії-мінометниці. А мораль цієї історії приземлена та проста: "Зараз кожному треба вчитися стріляти та водити авто".