Наталия Лебедь

Брюнетка у повному розквіті своєї жіночності. Жвава і вітальна. Цьогоріч відзначає десяту річницю свого приходу у журналістику. До кардинальної зміни професії встигла переробити купу речей: закінчити філологічний факультет київського університету імені Шевченка (а також тамтешню аспірантуру), захистити дисертацію, побути вчителькою у школі і все це успішно перекреслити в один прекрасний день, коли сіяння «доброго, розумного і вічного» перестало викликати колишній ентузіазм. До «Обозревателя» тривалий час працювала в газеті «Україна молода», яку досі згадує з ніжністю. Певний час тому назад вписала у свою творчу біографію сторінки, пов’язані із тижневиком «Без цензури», журналами «Фокус» та «Главред». Відтак обрала «Обозреватель», бо вподобала тамтешню команду і чудову стару київську вулицю Дмитрівську, де міститься «обозівський» офіс і де так добре пишеться про політику під затишне погрюкування трамваїв. До речі, Лебідь (а це, між іншим, ніякий не псевдонім, а справжнє прізвище) цікавиться не самою лише політикою, а й багатьма іншими речами і все погрожує написати великий жіночий роман. Але поки що роман не на часі – в «Обозі» на неї покладена невдячна місія висвітлювати діяльність передусім української опозиції – її злети і падіння, підкилимні ігрища і тому подібні рухи любих (і не дуже) друзів. Загалом людина вельми позитивна. Любить сайт «Обозреватель», котів, «грозу в начале мая», кінопрем’єри, бабські посиденьки за кавусею, зелений колір, Стівена Кінга, схід сонця, парфуми від Донни Каран, замки та кам’яниці, старі фотографії, Джонні Деппа, пташиний спів, торт «Наполеон», вечори над Дніпром, смски від коханого, стиглі черешні, дні народжень своїх подруг і пісню Сальватора Адамо “Tombe la neige”. Завжди висловлює бурхливу радість з приводу схвальних відгуків на свої публікації і ігнорує злих читачів.