Блог | Феномен Черчилля: при чем здесь Украина

Образ Вінстона Черчилля залишається одним з найпривабливіших образів епохи російсько-українського протистояння. Хоробрий політик, який не побоявся не тільки виклику Адольфа Гітлера, але й був готовий чесно розмовляти із співвітчизниками про всі ті страждання й жертви, які повʼязані із війною, Черчилль залишається важливим прикладом політика, здатного на вчинок й готового до відповідальності, пише Віталій Портніков для zbruc.eu.

Проте варто памʼятати, що політичний феномен Черчилля як одного з лідерів вільного світу й беззаперечного лідера британців часів Другої Світової війни повʼязаний ще з однією важливою політичною особливістю – національним прагненням до єдності. Ба, більше – якщо б не це прагнення, Черчилль навряд би взагалі відіграв ту історичну роль, для якої його обрала епоха.

На початку Другої Світової війни консерватори мали беззаперечну більшість у Палаті громад й вважали очільника уряду Невіла Чемберлена своїм справжнім лідером. Чемберлен відмовився від посади очільника уряду тільки з однієї причини: він не мав можливості очолити уряд національної єдності. А лорд Галіфакс, ще один популярний лідер консерваторів, не бажав очолити цей уряд, бо шукав шляхи до переговорів, а не до продовження війни з нацистами.

Так що Черчилль прийшов на Даунінг-стріт не як національний лідер, а як символ національного компромісу. Національним лідером його зробила національна єдність. Й що парадоксально – на першому етапі війни затятість Черчилля підтримував швидше лідер лейбористів Клемент Еттлі, повоєнний очільник уряду, ніж міністри-консерватори. Для того, щоб сер Вінстон став беззаперечним лідером власної партії знадобився час.

Саме тому нам варто зрозуміти, що національна єдність під час випробувань – це не гасла й звернення до громадян, а правильно побудовані інституції. Саме така правильна побудова й дозволяє владі часів війни уникнути найбільшого ризику – втрати довіри. Довга війна обовʼязково "зʼїдає" цю довіру, це закон історії. Суспільство передбачувано втомлюється, починає шукати винних в тому, що події не розгортаються за тим чи іншим фантастичним сценарієм. Ну і вибори, ті самі вибори, які є абсолютно недоречними у час війни. Ми, з одного боку, маємо очевидний суспільний консенсус щодо недоцільності їхнього проведення, а з іншого у нас не можуть не виникати підозри, що якщо б вибори пройшли вже сьогодні, країною почали б керувати більш ефективні урядовці. Й вони б вже точно сприяли б розвиткові ситуації у правильний бік.

То що ж робити в такій ситуації? Правильно, єднатися.

Коли я виступаю з цим твердженням, я обовʼязково наражаюсь на критичні оцінки з боку дуже різних людей. Прихильники влади передбачувано не бачать необхідності ділитися відповідальністю з опозицією й навпаки. Але чи дійсно ви вважаєте, що прихильники британських консерваторів були у захваті від того, що заступником голови уряду Його Величності був лейборист? А зараз до уряду, переформатованого ізраїльським премʼєр-міністром Беньяміном Нетаньягу після нападу терористів з ХАМАС, увійшли політики, які присвятили останні роки краху політичної карʼєри премʼєра. Ба, більше – жоден з них, здається, не має сумнівів у тому, що після війни карʼєра Нетаньягу має закінчитися. І що з цього? А нічого. Бо коли мова йде про збереження нації, значення має тільки нація.

Своїм впертим ігноруванням необхідності інституювання національної єдності ми робимо погану послугу самим собі. Бо мимоволі переконуємо і власних громадян і своїх союзників, що нічого екзенстаційного не відбувається – а відбувається, факт, бо ми з вами живемо у безжальну епоху "остаточного вирішення українського питання" й маємо цьому зловісному плану протистояти. Ну й питання легітимності й довіри, яке обовʼязково постане – його треба вирішувати вже вчора.

Як має виглядати таке інституювання, можна обговорювати. Розширення складу РНБО, формування військового кабінету, переформатування уряду – може бути чимало варіантів. Але головне – щоб напередодні нових непростих випробувань ми мали ефективне, професійне й єдине керівництво воюючою країною.

Черчилль – так Черчилль.