Блог | Какова настоящая причина войны, или Почему в России вместо Путина может быть только новый Путин?

Несмотря на то, что война еще не закончилась и тем не менее можно с большой вероятностью предположить, что эта война россии против Украины станет одним из наиболее важных событий в 21 веке. Когда-то грядущие поколения будут анализировать причины и последствия этой войны, будут по своему оценивать выпавшие на нашу судьбу события.

Далее текст на языке оригинала

Путін сподівався на "маленьку переможну війну", як колись заявив  царський  міністр Плеве, у звʼязку з загрозою російсько-японської війни.  Навряд чи він міг припустити, що в результаті цієї самої війни, яка виявиться не такою маленькою і не такою переможною, у Росії відбудеться революція, і цареві доведеться погодитися на парламент, на свободу преси, на громадянські та політичні свободи тощо. Тому ця кривава авантюра кремлівського диктатора цілком може виявитися останньою.

Ми знаємо, що війна є невід'ємна частина людської історії. З історії відомо, що багато воєн розпочинались несподівано, інколи причинами були якісь незначні, або зовсім малозначущі причини. Але ця війна не була для нас несподіваною, вона була логічним завершенням багатовікової ненависті і ворожнечі  російських тиранів до України.

Тирани змінюються, а ненависть до України залишається. 

Російське вторгнення в Україну шокувало своїми масштабами. Ще декілька років тому назад важко було уявити, що в XXI столітті в Європі знову можуть йти бої з такими  жахливими жертвами і руйнуваннями. Те, що відбувається, виглядає справжнім безумством, якому начеб-то важко  знайти раціональне пояснення.

Але, давайте спробуємо. 

Для цього нам буде необхідно зробити невеликий екскурс в історію щоб краще зрозуміти природу  так би мовити, генезис, російської ненависті до українців, що, як я вважаю, і стало справжньою причиною цієі війни.

В історії України  було багато трагічних подій, які назавжди залишаться в історії українського народу, але в історичній пам’яті України назавжди  залишаться і ці дві трагічні дати, пов'язані з кінцем лютого - це окупація Криму росією, здійснена москвою десять років тому і початок повномасштабного вторгнення в Україну, що триває вже третій  рік.

Безумовно українська історія потребує правдивого висвітлення нашої історії,  оскільки та історія України яку ми довгий час сповідували в значній мірі була відредагована у Москві. Наші діти і онуки та усі прийдешні покоління  українців повинні нарешті знати правдиву історію українського народу - багато у чому трагічну, але і надзвичайно героїчну.

Історію, якою українці будуть пишатися і гордитися.

Ми справедливо вважаємо Київську Русь - історичною основою України. 

За часи існування Київської Русі (з 882 до 1240 року) держава пройшла всі етапи: від становлення  до занепаду. Згідно історичних джерел, Київська Русь була найбільшою серед держав Європи, в якій налічувалося понад 300 міст і фортець, а населення Києва  перевищувало 100 тисяч осіб, що сьогодні назвали б мегаполісом. Для порівняння, на той час у Парижі проживало менше 50 тис. осіб, у Римі - було до 40 тис. жителів, а в Лондоні не налічувалося навіть 15 тис. населення.

Найважливішою містифікацією створеної росією є зв'язок між історією Київської Русі, а фактично України, і фіно-татарськими ханами Московії. Саме росія спробувала  приписати собі всю історико-культурну спадщину України. Це і є головна причина, на якій ґрунтується уся історична неправда і ненависть до України.  

Надзвичайно важливою частиною російської імперської влади за усі часи її існування, було намагання викорінити з пам’яті українського народу, що саме Україна і український народ - є справжніми спадкоємцями Київської Русі, адже в історичних документах немає відомостей про те, що, наприклад, була  Московська Русь чи Смоленська Русь, або Рязанська Русь.  Є лише історично підтверджений  і загальновизнаний факт про утворення та існування на сучасній території України, можливо найбільшого державного утворення у Європі - Київської Русі.

 Як вже зазначалось, усі правителі росії, незалежно від того як вони називалися, були єдині у  корінному  спотворення історії російської імперії, спрямоване на створення історичної міфології про те, що Московія та Київська Русь мають спільне історичне коріння, і що Московія має "спадкові права" на Русь.

Але, усі намагання російських можновладців за усі часи їхнього існування так і не вдалося викорінити  з історичної пам’яті українського народу історичну справедливість про те, що саме українці і український народ є  нащадками Київської Русі. 

Сучасна інтерпретація історії Росії, є  в значній мірі маніпулятивною і не підтверджена історичними фактами, багато у чому є вкраденою історією України, яку російська історіографія приписала собі.

 І це цілком зрозуміло, оскільки московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московськими царями, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533-1584), було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле та створити офіційну міфологію російської імперії. На це можна було б не звертати уваги, якби ця міфологія не торкалася докорінних інтересів України, не була спрямована на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імперіалісти робили і роблять все можливе для реалізації цього завдання. Їхня логіка дуже проста - немає України, немає і її історії.

Але, давайте повернемось до подій не таких далеких, але багато в чому не менш трагічних для нас, українців.

Давайте згадаємо, що українському  народу довелося пережити три голодомори — у 1921–1923, 1932–1933 та у 1946–1947 роках. Наймасштабнішим із них є Голодомор 1932–1933 років.

Зараз уже для усіх є очевидним фактом те, що насправді  у 1932-1933 роках ніякого голоду не повинно було бути. В совецькому союзі на той час було достатньо продовольчих ресурсів. Це був не просто Голодомор, це були навмисні дії тодішньої московської влади, щоб знищити значну частину українського селянства, що не було лояльне до російських більшовиків, які прийшли в Україну встановлювати новий порядок.

Масові, навмисно організовані радянською владою репресії спричинили багатомільйонні людські втрати на території України. Хоча радянська історіографія це замовчувала, але однією з основних передумов Голодомору 1932–1933 років була спроба зламати опір українців, стерти їхню національну ідентичність, зробити покірними громадянами совецького союзу. Протягом десятиліть інформація про примусове знищення українського народу замовчувалась, а історія України була спотвореною, щоб приховати злочини тоталітарної радянської держави.

А ще давайте згадаємо, що  тоталітарна радянська влада не тільки масово знищувала українців. Їм цього було замало. Вони в масовому порядку знищували і українську культуру, і усі культурно-історичні надбання українського народу, які не можна було вкрасти і привласнити собі.

З історії відомо, що перші  зафіксовані "культурні" крадіжки сягають  ще часів Київської Русі. Наприклад, викрадення Вишгородської (Володимирської) ікони Божої Матері – шедевра іконографії світового рівня. 1155 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський під час нападу на Київ зруйнував частину Вишгорода, пограбував місто і викрав ікону Божої Матері. З 1999 року вона знаходиться у храмі-музеї Святого Миколая, який є частиною державної третьяковської галереї у москві.

 Більше того, як вже зазначалося,  Росія намагається вкрасти саму наступність Київської Русі. 

Щоб закріпити цю фальсифікацію на державному рівні, Петро I перейменував тодішнє московське царство на російську імперію.  

Памятаєте, як у Івана Драча: "Назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра". Сталося це 300 років тому, 22 жовтня 1721 року, коли цар Петро І проголосив московське царство "Российской империей", а московитів –"россиянами". Надзвичайно точно охарактеризував відомий український патріот те, що сталося 303 року тому назад. 

Ми, сучасні українці, живемо зовсім у інших умовах і у своїй країні. Не завжди ми можемо розуміти людей, які  психологічно залишились у минулому рабстві. Дуже часто, багато хто із українців з подивом запитує, або констатує як факт - рабську психологію російського населення, яке покірливо терпить свого тирана. Навіть в гітлерівський Німеччині за 12 років правління Гітлера було багато замахів на фюрера, за останніми даними таких замахів було не менше 50. Особливо запам’ятався (Attentat vom 20. Juli 1944) - змова німецького Опору, перш за все старших і вищих офіцерів вермахту, з метою вбивства Адольфа Гітлера, державного перевороту та повалення нацистського уряду. Кульмінацією змови став невдалий замах на Гітлера 20 липня 1944 року.

 Рабська покора російського населення і відсутність будь-якого опору цьому тирану, просто вражає. Щоб за 23 роки правління путіна не знайшлося ні одного Героя, який  би звільнив Росію від рабства путіна. 

В історії є багато фактів цареубивств в росії, із 14 російських імператорів п'ятеро загинули насильницькою смертю. Микола II - останній у цьому ряду. А якщо добавити до цього списку ще і комуністичних вождів, які, як вважається, теж були вбиті, то стає зрозумілим, що політичні вбивства у росії є звичайним способом зміни влади.

 Але, повернемося до рабської психології російського населення. Якщо більшовицька революція 1917 року змінила політичний устрій, колективізація призвела до нового економічного устрою, то Великий терор став третьою революцією в мізках, - робить висновок Тімоті Снайдер. Людей, які жили в постійній паніці та страху, перетворювали на біомасу.

Важко не погодитись з відомим істориком і дослідником. Мабуть, дійсно більш точна характеристика сучасних росіян - це "біомаса".

Але, переважна більшість українців ніколи не була біомасою, тому що  завжди боролася за свою національну гідність і свободу. 

Ще в 1917-1021 роках в Україні розпочався  процес національного відродження. В резолюції від 22 квітня 1917 року Центральна Рада  визначила, що свою діяльність вона проводить на принципах українізації усього життя в Україні. Ця тенденція продовжувалася і при Гетьманаті, і Директорії. Але, більшовицькій владі це не подобалося. Російські загарбники не могли заспокоїться від того, що Україна може реально стати незалежною державою. Можна згадати, що на тій частині України яка була під контролем більшовиків Красная Армія налічувала  більше  1,2 млн. солдат, з яких українцями були лише біля 110 тисяч,  а решта 1.1 млн - це була російська окупаційна армія.

Після того як більшовики повністю захопили усю Україну, вони не згорнули украінізацію. Навпаки, щоб не втратити контроль над Україною, у Москві вирішили очолити  цей процес.

З історії відомо, що ця політика набула форми "українізації" і стала наймасштабнішою з усіх республік совецького  союзу.  Пізніше  вона навіть перекинулася на території, які не входили до складу УРСР – на Кубань та Північний Кавказ. Можна  нагадати, що переважна більшість населення Кубані до другої світової війни, розмовляли українською мовою, або  з певним діалектом. Навіть деякі вищі навчальні заклади у Краснодарі були україномовні. 

Треба визнати, що політику "українізації" успішно реалізовували в освіті, культурі, науці та пресі. До початку 1930-х кількість шкіл з українською мовою навчання перевищила 80 відсотків, українською мовою перейшли дві третини вищих навчальних закладів і навіть деякі військові частини. Українськомовна преса складала 89 відсотків всього тиражу газет у республіці, три чверті театрів ставили вистави українською мовою. На Одеській та Київській кіностудіях знімалися українські фільми. Друкувались твори класиків української літератури та молодих авторів Але, до кінця 1920-х у Москві зрозуміли, що "українізація" вже зайшла надто далеко і може стати загрозою для режиму. Ліберальну політику замінили на репресивну. Почалися сфабриковані суди над інтелігенцією, чищення в партійному апараті та в армії, висилки та розстріли.

Тобто, уся історія стосунків України і росіі - в тому числі і в часи радянської України  -  це історія героїчної боротьби українського народу за своє визволення, за свою культуру і мову. Принагідно зауважити, що Україна та Росія уклали перший договір між собою як начебто незалежні держави  ще 28 грудня 1920 року.  Саме в цей день було перше формальне визнання радянською росією незалежності радянської України.

А тепер давайте згадаємо, а яка участь була української мови в російській імперії і совецькому союзі.

Коли починаєш вивчати це питання,  знайомишся  з документами то диву дивуєшся, як збереглася українська мова, адже  українську  мову обмежували, забороняли та скасовували протягом останніх чотирьох століть на державному рівні - циркулярами, указами, законами, анафемами тощо.

І незважаючи на такі державні  репресії проти української мови, наша рідна мова перемогла усіх своїх ворогів, збереглася і процвітає.

 Мова - це душа народу. Тільки завдяки мові, українці дуже швидко розпізнають за межами України своїх братів і сестер.

Мова - це один із найбільших факторів, які об’єднують українців, незалежно де б вони не проживали по світу. Тому і зрозуміло, що російські можновладці головним своїм ворогом визначили саме мову і багато століть намагаються побороти українську мову. Але їм  це так і не вдалося. І вже не вдасться. Українська мова обов’язково відродиться на усій території України і стане невід’ємною частиною нашого українського життя.

 Щоб не бути голослівним, давайте прослідкуємо  усю хронологію імперської боротьби з нашою  мовою. Харківська епархія Православної Церкви України оприлюднила усю цю хронологію утисків української мови. І розпочинається ця хронологія  1627 роком, коли Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета велено було книжки українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у москві спалено 'Учбове євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зізанія Тустановського і закінчується 1995 роком, коли в  Алма-Аті визначили  Загальний науковий простір (тобто російський) для СНД. 

Мені видається, що ця хронологія надзвичайно важлива для сучасних українців, вона значно збагатить їх пізнання про те як важко було минулим поколінням українців зберегти свою мову, скільки жертв було покладено заради цього.

Тому стає абсолютно зрозумілим, чому росія, через свою агентуру, п’яту колону надзвичайно прискіпливо боролась з відродженням української мови і законодавче визнання української мови, як державної мови в Україні. Навіть зараз в умовах війни, соратник путіна, міністр закордонних справ росії лавров, недавно заявив, що Росія хоче, щоб Дональд Трамп у разі свого повернення до Білого дому допоміг  скасування двох законів в Україні, передає BBC. 

 За словами лаврова, врегулювати війну можна, усунувши її "корінні причини"- вступ України до НАТО і так звані міфічні "утиски російськомовного населення". Лавров нахабно заявив, що сподівається, щоб Д.Трамп, якщо стане президентом, домігся скасування законів України про мову та заборону Московського патріархату. "Якщо пану Трампу вдасться скасувати ці закони, про які ми говоримо, це буде крок уперед. Це зробити простіше простого – взяти та проголосувати", – заявив соратник Путіна.

Безумовно тема, яка винесена у заголовок вона надзвичайно важлива і потребує професійного висвітлення і  вивчення.  Впевнений, що це важлива і необхідна робота для істориків.

І зараз можна лише константувати , що незважаючи на будь-які намагання росії знищити Україну, український народ, його мову, культуру і історію - Україна вистояла у цій запеклій боротьбі завдяки величезному героїзму багатьох поколінь українців і їх величезним жертвам, які були покладені заради  її збереження.

Ми, українці, зараз на фінальній стадії цього багатовікового процесу виборювання своєї незалежності. Як би нам зараз не було важко, ми обов’язково переможемо.

А тепер, чому в росії замість путіна може були лише новий путін?

Вже неодноразово писав і аргументував чому вважаю, що зміна влади в росії не буде здійснена демократичним шляхом, а лише через державний переворот, або кремлівські інтриги. Але, в будь-якому випадку, юридичне оформлення зміни влади  все таки має відбутися згідно з російською Конституцією і законами.

Один із опозиційних російських політиків, колишній премєр  росії,  Михайло Касьянов  зазначає, що "За чинною Конституцією з усією сукупністю "поправок", "Президент Російської Федерації припиняє виконання повноважень достроково у разі його відставки, стійкої нездатності за станом здоров'я здійснювати належні йому повноваження або звільнення з посади. Вибори Президента Російської Федерації мають відбутися не  пізніше трьох місяців із моменту дострокового припинення виконання повноважень презилентом. В усіх випадках, коли Президент Російської Федерації неспроможний виконувати свої обов'язки, їх тимчасово виконує Голова Уряду Російської Федерації. Виконувач обов'язків Президента Російської Федерації не має права розпускати Державну Думу, призначати референдум, а також вносити пропозиції про поправки та перегляд положень Конституції Російської Федерації" (ст. 92). Рішення про призначення виборів Президента приймає Рада Федерації (ст. 102). Дотримання цих конституційних норм у разі "зникнення" Путіна дозволяє правлячій групі зберегти свою владу." 

Справа в тому, що за тієї зруйнованості політичних структур, яка сьогодні існує в Росії після багатьох років авторитарного, а сьогодні вже тоталітарного правління Путіна, жодні політичні сили, опозиційні нинішній владі, просто не зможуть протягом трьох місяців створити ефективні механізми комунікації з виборцями та організуватись на рівні, необхідному для боротьби за президентське крісло. До влади неминуче прийде узгоджений усередині правлячої групи єдиний кандидат (представник силовиків чи особа, яку вони контролюють). Такий наступник Путіна навряд чи піде на скорочення тих величезних повноважень, які нині за Конституцією має президент росії, і правитиме в стилі Путіна.

Новий/старий режим, що є по суті владою органів державної безпеки, навіть зважившись на відхід з території України та проведення символічної лібералізації в Росії задля відновлення відносин із Заходом, прагнутиме повністю зберегти за собою реальну владу над країною без будь-якої перспективи реальної демократизації". 

Там же опозиціонер висловлює своє міркування і з приводу того, як використовуючи правові механізми, демократизувати владу, і  забезпечити  транзит влади від можливого правового хаосу та авторитарної деспотії до законного демократичного устрою держави,  через  прийняття Федерального конституційного закону про Конституційно-установчі Збори Російської Федерації (КУС). Але, навряд чи такий правовий механізм транзиту влади, може бути реалізованим у сучасній росії.

Після відсторонення путіна від влади, чинна верхівка його соратників  буде усе робити щоб зберегти свою владу, а тому замість путіна може бути тільки новий путін, як невід’ємна частина путінізму.

Але, цей шлях може призвести до дестабілізації внутрішньо - політичного життя в росіі і завершиться громадянською війною.

Така природа тоталітарних режимів.

Скоро побачимо.