Андрухович: для світу Україна жахливо неприваблива, депресивна і безнадійна

Відомий український письменник Юрій Андрухович (автор романів «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів», «Таємниця») разом із польсько-швейцарським гуртом Karbido відколесив «Аперитив-тур».

Коктейль із поетичного слова, музичного драйву і химерного відеоряду мали змогу скуштувати у п’яти українських містах: Києві, Вінниці, Хмельницькому, Тернополі та Львові. Ця мандрівка Андруховича та Karbido стала своєрідним прологом до виходу їхнього уже третього спільного альбому, що матиме назву «Абсент» (попередні дві збірки – «Самогон» та «Цинамон»). Утім, ця розмова кореспондента з Юрієм Андруховичем – не тільки про поезію та музику, а й про несподіванку від Юлії Тимошенко, русифікацію України, ймовірність політичної кар’єри письменника і його нову книжку – «Лексикон інтимних міст», вихід якої заплановано на 11.11.2011 року.

«Люблю себе у працездатному стані»

– Поетично-музичний Андрухович «вилився» в алкогольні теми: «Самогон», «Абсент», «Аперитив»... А як у вас складаються стосунки з алкоголем? Чи доводилося писати «під мухою»? І чи є різниця у написанні творів «на тверезо» і «під градусом»?

– Різниці не знаю, бо ніколи не писав під дією алкоголю. А стосунки із ним... Вони складаються дедалі важче. Поступово припиняю будь-які стосунки з алкоголем, поводжуся з ним усе обережніше. Тут є момент працездатності. А я дуже люблю себе у працездатному стані.

– Якось ви розповідали мені, що один із ваших «мінусів» – невміння грати на жодному музичному інструменті. За шість років співпраці з гуртом Karbido не було нагоди брати у когось із музикантів майстер-клас?

– У мене є нагода вчитися гри на бас-гітарі, тому що торік на день народження (на 50-річчя – авт.) отримав у подарунок бас-гітару – від басиста «Мертвого півня» Олега «Джона» Сука. Але ж у гурті Karbido уже є басист (сміється. – авт.). Із задоволенням почав би брати уроки гри, але на якомусь простішому інструменті – на губній гармоніці або дримбі.

– У Києві серед тих, хто прийшов на ваш виступ у рамках «Аперитив-туру», була Юлія Тимошенко...

– Це було несподіванкою. Про те, що Тимошенко буде у нас на концерті, здогадалися години за дві до початку. Йшли останні приготування, репетиція відбувалася у нервовому тонусі... І тут з’явилися люди з охорони Юлії Тимошенко й почали вивчати ситуацію у приміщенні: де вхід, де вихід... Квитків у касі давно не було, але в Юлії Володимирівни звідкілясь взялися запрошення. Якщо серйозно, то прихід Тимошенко справив на мене приємність. Представники найвищих політичних ешелонів починають реагувати на подібні речі – приходити, цікавитися, знайомитися...

Торік, коли ми у Києві завершували тур із презентацією альбому «Цинамон», у нас виникла серйозна проблема, яку нам створили українські політики. Ми знали, що назбирується повна зала, що Київ чекає цього концерту. А з’ясувалося, що того ж дня – з’їзд Партії регіонів, через що перекрили центр міста... Люди, які купили квитки на наш виступ, стоять перед блокпостами і не можуть вчасно потрапити на концерт. Ми були змушені відкласти початок на півгодини, зволікати довше не було змоги. Було жахливе відчуття... Ти очікував аншлагу, а виходиш на сцену – і бачиш, що зал заповнений відсотків на двадцять... Ось це було брутальне втручання зі сторони політиків. Правда, до кінця концерту зал забився вщерть.

«Українство не має імунітету щодо русифікації»

– Недавно перед письменником Сергієм Жаданом зачинилися двері Луганського театру і Донецького університету, де він хотів презентувати свій новий роман... Ваш тур із Karbido обмежився п’ятьма містами – на заході і у центрі України. На схід навіть думки не виникало поїхати?

– Такі думки виникали. Правда, не на Донбас. Нашим східноукраїнським форпостом мав бути Харків. Велися серйозні розмови, щоб там виступити. Але на заваді стали банальні логістичні причини. Музиканти з Karbido приїхали до України «бусом» із Вроцлава, а барабанщик Петер Конрадін Цумтор – власним автомобілем аж із Берна. Аби їм заїхати до Харкова... Все-таки завелика у нас територіально країна (сміється. – авт.). І дороги з’їдають забагато бензину, а він у нас усе дорожчає. До слова, в одній з композицій, які виконуємо з Karbido, є такі слова: «Бензин ще подорожчає, зате гривня піде вниз...». Цього разу на схід не поїхали. Хоча щодо Донецька, то там – особлива ситуація. Там є люди, які з радістю прийшли б і послухали нас. Але так складається, що простіше їм приїхати в якесь інше місто, аніж нам їхати до них...

– За двадцять років незалежності України не пригадую подібних прецедентів, як той, що стався із Жаданом...

– Я також не пригадую... Жадан – принципова для них ситуація. Українську мову хочуть локалізувати на заході України. Щоб ворога знищити, його передусім треба локалізувати. А Жадан ламає схему, що «українська мова – мова западенців». Він же – їхній, донбаський (письменник народився на Луганщині. – авт.), а пише і спілкується українською. Хоча й ніколи не робив гострих випадів у бік цієї влади, Жадан все одно – найбільш небажаний. Їм простіше дозволити виступ якого-небудь письменника із бандерівського краю.

– Після недавніх візитів до України прем’єр-міністра Російської Федерації Володимира Путіна і прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска заговорили про те, що у відношенні до Росії відчутно певне «похолодання»...

– Коли все це відбувалося, ми були у турі. Тому мені важко сказати щось стосовно цих візитів. Але прохолоди у стосунках між Україною та Росією не спостерігаю. Особливо у гуманітарній сфері відбувається настільки масована русифікація, що й не знаю, скільки років ще витримаємо... В FM-ефірі звучить усе тільки російське. Нині вранці їхав у тернопільському таксі і був змушений протягом десяти хвилин слухати «о пасхальных куличах»… Та в Україні слова такого – «кулич» – не знали! Зрештою, «куліч» – це булка, яку печуть будь-коли. А паска – зовсім інше. Її печуть лише раз у рік – з нагоди Великодня. І це тільки один із прикладів русифікації. Але вона відбувається безперервно, 24 години на добу. І українство не має імунітету щодо таких-от речей. Декілька років такої інформаційної, гуманітарної політики – і можна буде сказати: «Русский мир» збудований»...

– Що думаєте про потенційні символи України у світі – «мультяшних» хлопчика Спритка і дівчинку Гарнюню?

– Не розумію, звідки узялася ота «іміджева кампанія»? Не знаю у жодній іншій країні практики, щоб створювалися якісь персонажі, які мали б покращувати імідж цієї країни... Це узагалі повністю висмоктано з пальця. Чому українцям можна «впарювати» цілком абсурдні ідеї? Мовляв, створимо якихось персонажів – і після цього усі полюблять Україну... Тут йдеться навіть не про те, що Спритко і Гарнюня – такі вже погані. Навіть якби були знайдені ідеальні, геніальні образи українців, вони не допоможуть! Україна все одно залишиться для світу такою, якою вона є, – жахливо непривабливою. Це – депресивна і безнадійна країна, у якій все валиться, у якій люди перестають бути людьми...

«Не можу оголосити собі мораторію розмовляти на політичні теми»

– Ви часто робите політичні заяви, які, потрапивши в інформаційний простір, стають своєрідною словесною зброєю. Вашими цитатами жонглюють, їх використовують у власних цілях... Після бурхливого обговорення роздумів Андруховича про те, що «Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися», мас-медіа і політичні сили отримали нову вашу неоднозначну фразу – про необхідність запровадження «мораторію» на «мерців» Сталіна та Бандеру... Свідомо кидаєте такі заяви?

– Я ж сам не виходжу із заявою. А свідомо формулюю свої відповіді на запитання. Кажу в інтерв’ю те, що я, Юрій Андрухович, думаю на ту чи іншу тему. А як це вже потім інтерпретується, спотворюється... Це, на жаль, моя біда, але не моя провина. Про Бандеру та Сталіна говорив у конкретному контексті. Почнемо з того, що журналіст заганяв мене у глухий кут. Наводив цифри, що в Криму щороку збільшується кількість людей, які є патріотами України, які називають Україну своєю батьківщиною. Відтак запитав: «Пане Юрію, як же тоді бути із вашою заявою про відокремлення Криму?». Я відказав, що це дуже добре, що є цифри, які свідчать, що у Криму стає все більше патріотів України. Але, на мій погляд, наша країна все одно розколена і поділена. І якби ми хоча б теоретично могли домовитися про певний мораторій щодо минулого, наприклад, не чіпати мерців Сталіна та Бандеру, то про майбутнє неможливо домовитися навіть теоретично. Бо є одна частина країни, яка не мислить життя без Росії. І є інша частина, яка такого життя боїться. Ось усе, що я сказав у тому інтерв’ю. Причому говорив на рівні припущень. Але чим більше далі коментую тему «мерців Сталіна та Бандери», тим більше з’являється непорозумінь... Але ж не можу оголосити собі мораторію розмовляти на політичні теми. Це було б неввічливо. Тому мені доводиться з цим просто жити. Золоте правило: усе, що ви скажете, буде використано проти вас.

– Але ж відповідальність за сказане відчуваєте? Письменник – людина, яка живе словом...

– Я не відчуваю відповідальності на рівні всього суспільства. Бо все, що кажу, кажу як Юрій Андрухович, висловлюю свою особисту думку. І при цьому не створюю для реалізації цієї думки політичного проекту, не йду на вибори і не роблю жодних інших політичних дій.

– А чи можлива у майбутньому політична кар’єра Юрія Андруховича?

– Ні.

«Хіба «Фоліо» таке вже й важливе видавництво?»

– У якому видавництві вийде ваша нова книга?

– Це буде нестандартний крок. Книжку «Лексикон інтимних міст» видає не видавництво, а літературний фестиваль Meridian Czernowitz.

– То з видавництвом «Фоліо» ви порвали назавжди? (На Форумі видавців-2010 Юрій Андрухович публічно заявив, що відмовився від співпраці з харківським видавництвом, у якому серед інших друкуються книги міністра освіти Дмитра Табачника).

– До співпраці з «Фоліо» не повернуся, поки воно не змінить лінію своєї поведінки. А воно її не змінить... У цьому я переконаний. Але що таке «Фоліо»? Хіба це таке вже й важливе видавництво?

– Граєтеся із цифрами. У «Лексиконі...» буде розповідь про 111 міст...

– Цифри – важливі для кожного. Вони – як своєрідний код до реальності. Хоча ми можемо й не зауважувати цього. Та як тільки зауважимо, на нас накочується лавина. Виявляється, ця цифра потягла за собою іншу, а та – ще іншу... Щодо «Лексикона...» і цифри 111, то все почалося із графічного малюнка. Мені просто подобається дивитися на три одиниці. Але в результаті ця цифра стала рушієм усієї книжки.

– Найбільший розділ книжки присвячено Львову. На нещодавньому творчому вечорі у Києві ви сказали: «Можете собі уявити, скільки бруду я на нього вилив»...

– Ну, не можу ж я після кожного речення говорити: «А ось тут поставте «смайлик». Чи: «Зараз я жартую. А зараз – іронізую»... Текст про Львів – найважливіший текст цієї книжки. Це місто у «Лексиконі...» – номер один, хоча й іде за алфавітом після Любліна. У будь-якому великому тексті мусять бути різнопланові речі. Про будь-яке місто можна сказати багато як позитивного, так і негативного. Це й намагався робити, розповідаючи про Львів.

– У книзі немає розділу, присвяченого вашому рідному Івано-Франківську. Ваші земляки можуть образитися...

– Вони – не такі «ображальські», як львів’яни, тому маю надію, що не образяться (сміється. – авт.). Івано-Франківськ не потрапив до «Лексикона інтимних міст», бо заслуговує окремої книжки.

Галина Гузьо