Як Радянський Союз "не готувався" до війни з Німеччиною

70 років тому Сталін на весь світ заявив, що Німеччина та СРСР неухильно дотримуються радянсько-німецького пакту про ненапад, отож чутки про німецькі наміри напасти на Радянський Союз позбавлені всілякого підґрунтя, а СРСР, у свою чергу, не готується до війни з Німеччиною.

В надиктованій керівником ВКП(б) та радянського уряду Заяві ТАРС ішлося також про те, що літні збори резервістів та наступні маневри мають на меті навчання запасних вояків та перевірку роботи залізничного транспорту.

Заява ТАРС прозвучала по радіо 13 червня 1941 року, а газети опублікували її 14 червня.

У цей час сотні тисяч червоноармійців і десятки тисяч одиниць бойової техніки в ешелонах, на автомобілях і своїм ходом висувалися з глибини території Радянського Союзу до західного кордону. А сотні тисяч резервістів на місцях базування корпусів та дивізій поповнювали їх, доводячи тим самим кількісний склад з’єднань до чисельності воєнного часу. Завершували формування й навчання, проведені у блискавичному темпі – за місяць, – 10 протитанкових артилерійських бригад резерву Головного командування, особовий склад яких був набраний значною мірою із студентів. Випуск бойових літаків сягнув 46 одиниць на добу, танків – 15 одиниць на добу. Переоснащення військ новою технікою та перенавчання на неї тривало майже цілодобово.

Генерал-танкіст Микола Попель пізніше згадував про ті дні: "У штабних іграх і на вченнях ми – боронь Боже! – аж ніяк не припускали переваги сил противника… Не передбачали ми й оборонного варіанту прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону…"

Ось так напружено "не готувався до війни з Німеччиною" Радянський Союз. Стосувалося це "неготування" не лише військових, а й цивільних. І, ясна річ, не менш напружено "не готувалися" так звані "компетентні органи".

Велика "зачистка"

Які території не приєднував до себе в 1939–40-х роках СРСР, туди – вслід за Червоною армією та компартійною адміністрацією – приходили й "компетентні органи", щоб одразу ж узятися за звичну роботу. А роботи такої вистачало: адже за звинуваченнями у "буржуазному націоналізмі" – українському, польському, білоруському, єврейському, молдавському тощо – можна було заарештувати буквально кожного жителя "звільнених земель". Навіть комуніста за переконаннями (тим більше, що Компартія Західної України, як і Компартія Західної Білорусі, були розпущені, оскільки керівництво в цих партіях, мовляв, "захопила фашистська агентура").

Тож цілком закономірно, що різними формами репресій було охоплено близько 20% населення включених до Союзу західноукраїнських земель, причому половина із них була депортована за межі УРСР.

1941 року "компетентні органи" (НКВС і НКДБ) продовжували свою розмірену діяльність. У тюрмах Західної України, Буковини, Південної Бессарабії перебували десятки тисяч арештованих та засуджених в’язнів.

А от у травні-червні звичний ритм "нищення ворогів народу" раптово зламався. Почалися масові цільові депортації – як і по всіх приєднаних до СРСР територіях та країнах.

Згідно з директивними документами, виселенню підлягали:

1. учасники контрреволюційних партій та антирадянських націоналістичних організацій;

2. колишні жандарми, охоронці, керівний склад поліції, тюрем, а також рядові поліцейські і тюремники за наявності компрометуючих документів;

3. поміщики, крупні торговці, фабриканти і чиновники буржуазних державних апаратів;

4. колишні офіцери і білогвардійці, в тому числі офіцери царської армії й офіцери, які служать в утворених на основі колишніх національних армій Литви, Латвії та Естонії територіальних корпусах Червоної армії;

5. кримінальники;

6. проститутки, зареєстровані в поліції, що продовжують займатися своєю діяльністю;

7. члени сімей осіб, перерахованих у пунктах 1–4;

8. члени сімей учасників контрреволюційних націоналістичних організацій, голови яких засуджені до найвищої міри покарання або перейшли на нелегальне становище;

9. втікачі із колишньої Польщі, які відмовилися приймати радянське громадянство;

10. особи, які прибули з Німеччини в порядку репатріації, а також німці, що зареєстровані на виїзд та відмовляються виїхати до Німеччини.

І якщо пункти 5–6 ще можна інтерпретувати як "наведення соціалістичного порядку", то інші засвідчують намір "зачистки" оперативного тилу для ведення ближчим часом бойових дій.

Коли запрацювали табори для військовополонених?

Ця депортація почалася на Західній Україні 22 травня, у Молдові та Чернівецькій й Ізмаїльській областях УРСР – у ніч із 12 на 13 червня, у Литві, Латвії та Естонії – 14 червня, в Західній Білорусі – в ніч із 19 на 20 червня 1941 року.

Особи категорій 1–4 та категорії 10 спрямовувалися до таборів військовополонених (Козельщанський, Путивльський, Старобільський і Юхновський), особи категорій 6–9 – на поселення терміном 20 років у Казахську РСР, Комі АРСР, Алтайський і Красноярський краї, Кіровську, Омську і Новосибірську області, а категорія 5 – у лісові табори системи ҐУЛАҐу. На момент депортації ніхто не був засуджений. Разом із депортованими на схід відправлялися й ешелони із в’язнями тюрем західних регіонів СРСР.

Отож вистачало самого факту, що людина була перед добровільним виїздом до СРСР жителем Німеччини, щоб потрапити до табору військовополонених. А ще депортованих категорій 1–4 та 10 спрямовували до тих таборів, які за рік перед цим були "розвантажені" від полонених польських офіцерів…

Травнево-червнева депортація проводилася хвилями по окремих регіонах, на відміну від попередніх акцій такого штибу, які були загальними, з причини недостатньої кількості ешелонів та перевантаженості залізниць. Адже в цей же час назустріч депортованим ешелонами перекидалися загальновійськові армії та механізовані корпуси.

Вся операція мала завершитися наприкінці червня, коли останні ешелони з депортованими мали вийти за межі БРСР. Та вислати встигли не всіх.

Згідно зі спецповідомленням наркома внутрішніх справ БРСР Цанави секретареві ЦК КП(б) Білорусі Пономаренку від 21 червня 1941 року, в республіці арештовані "учасники різних білоруських, польських, українських, російських та єврейських контрреволюційних організацій, чиновники колишньої польської держави, білогвардійські офіцери й інший контрреволюційний елемент" – усього 20 тисяч 599 осіб – були відділені від сімей на пунктах концентрації чи ув’язнені в тюрмах. Після 22 червня їх спіткала загальна доля в’язнів на тих територіях, звідки стрімко тікала Червона армія.

Загалом із Галичини та Волині вивезли на поселення понад 11 тисяч осіб, із Буковини та Південної Бессарабії – не менше як 12 тисяч (кілька сотень осіб загинули в дорозі).

Сумарне число тих, кого відправили у табори для військовополонених із усіх західних регіонів СРСР, становить понад 17 тисяч осіб. Загалом же на поселення потрапили понад 100 тисяч "звільнених від капіталізму" українців, балтійців, білорусів, молдован, поляків, євреїв.

А по той бік майбутньої лінії фронту синхронно, у червні 1941 року, почалася депортація у концтабори євреїв Хорватії…

Сергій Грабовський