Помню как мама плакала: херсонские бабушки поделились воспоминаниями о голоде

По моим субъекивным наблюдения, пожилые херсонцы, если это не отставные работники культуры или чиновники на пенсии, на массовые мероприятия приходят редко. Да и об акции "Запали свічку" многие из них, как ни странно, не знают. Но голодные годы 1929, 1933 и 1946 помнят.

Видео дня

В очереди в поликлинике стоило только затронуть тему Голодомора, как сперва разгорелись жаркие споры, а потом полились воспоминания. Предлагаю вам ознакомиться с расшифровкой диктофонной записи. Своих собеседников не фотографировала и не расспрашивала, просто слушала, что говорят пожилые херсонцы, для которых горе — не повод взойти на трибуну. И которые, к сожалению, давно не ели досыта:

"Я помню, как у нас мешок с зерном забрали и как мама плакала. Но еще немного спрятано было. И мы до весны дотянули. Одуванчики, лебеду ели. Сусликов "выливали" и кушали. А потом один братик наелся вишневых листочков — и так мучился, чуть не умер. Животик болел. А как собрали озимые, помню, мама нас посылала в поле — собирать упавшие зернышки и колоски. И нас обходчик поймал. Страшный такой, хромой после гражданской войны дед, и сабля у него была. И он братика саблей ударил. Братик выжил, а я потом не говорила много лет. Мне тогда пять было, кажется".

"Шо ви кажете! Все було! Не багато, не жирно, але кусок хліба з солькой завжди був! Кілька год було важко, а потім так: як перше апреля — так і поніженіє цен, як перше апреля — так і поніженіє! То не кажіть брехні!"

"Люди кажуть, голод був. Не віздє. Багато від партійного начальства на місцях залежало. Он і по телевізору зараз такого наслухаєшся, а ви кажете не було. Єслі ви не голодували, то не значить, що не було!"

"Я голода не застала. А от моя баба жила в Лебедині. Те що вона розповідала — то страх. Розповідала, як варили дитинку, яка померла від голоду. І чомусь врізалося в пам’ять про пальчики… Пальчики вони посолили і варили з них потім юшку. Вона завжди в церкві за раба Божого Юрія молилася, бо той хлопчик їм всім життя врятував. І у Бога прощення просила. Хоть вони його й не вбивали. А були такі що вбивали".

А я вам кажу ви менше телевізор дивіться. Вам і не таке розкажуть. Голод був. Але людоїдство хіба де по окремих селах. А так — не знаю такого, ні я, ні мого чоловіка сімя, ні в нащих знайомих такого не було.

Я пам’ятаю голод після війни. Мала була, але помню, який страшний був голод. Но ніхто в селі в нас не помер. Але шо худі були, що зморені! А от баба розповідала, вона черкаська, що в ще до війни цілу сім’ю край села заарештували. Всі голодували, а ті ходили гладкі. А їхній малий, як з дітьми грався, ліпив з піска не пасочки, а котлетки і казав: іч, розвалюються, як в мами… Старші й допетрали — які котлетки? А то з людського м’яса котлети були, вони не ліпилися. Ця родина подорожан їла. Людей, які ходили й міняли крам на зерно. То їх заарештували, баба казала, і вивезли, а з хати винесли діжу солоного м’яса.

Я 24 року сама, жила не тут, я тоді на Дніпропетровщині жила. І помню, що мене спеціально до школи записали раніше, щоб я могла їсти у шкільній їдальні. Вдома їсти не було чого. Тільки мама таку балабуху варила з муки, жмиху, солі й коли була — олійка. А у школі був суп гороховий і хліб. Досі пригадую, який він був смачний.

Я помню, что мы с пацанами такими же как я бежали на мост, и смотрели на проезжающие грузовики. И один придумал: если заточить гвоздь, загнуть, как крючок, то с открытых грузовиков можно будет воровать кукурузу и огурцы. Это — помню. Воровали. Помню черные-черные галушки, если лучком зажаренные, то даже очень вкусные, и маму худенькую. А голода не помню — маленький был. Рыбу ловили. Рыбы было много. А еще тетка з города хлеб привозила под одеждой. Больше ничего не помню.

Ой, страшне було время! В моєї старшої сестри від голоду місячне прекратилося. Це у 18 літ. Думали, заміж її не возьмуть, дітей не будет. А вона аж в 27 розродилася. А я помню макуху, юшку з сухої трави. А ще помню, як уже після війни трудоустроїлася в Скадовськ, мені туда дали направлєніє. І кругом — пісок. І так там тепло. І як я ту кефаль їла — одїдалася. Хорощі времена настали, ми швидко про голод забули.

— О чем говорить? Тогда голод сделало правительство, всему миру доказывало, какие мы богатые и какой коммунизм хороший. И сейчас голод делает правительство. Что не так? Только сейчас оно никому ничего не доказывает, а все делает, чтобы свои карманы набить! Не нажрались? Стыдно смотреть, когда эти лощеные хари свечечки свои зажигают, плачут да про попухших деток говорят. Они во сто раз хуже коммунистов, во сто раз!

После таких слов очередь затихла. Двадцати минут хватило, чтобы воссоздать свою "книгу памяти" пожилым херсонцам, и разойтись лечить болячки, которые каждому оставила жизнь.