Чи скоро ми станемо людожерами?

Жовтень 2010: голова Волинської обласної держадміністрації оголошує війну археологам.

Відео дня

Листопад 2010: віце-прем'єр А.Клюєв задає суспільству питання: "Навіщо платити археологам?"

13 січня 2011. Законодавчо скасована археологічна експертиза. Лисенківський погром генетики - дитячі іграшки у порівнянні з наслідками даного законодавчого шабашу для української археології.

17 січня 2011. Протест археологів перед Адміністрацією Президента.

Це продовження статті, в якій я висловив ризиковане припущення про те, що розправа з українською археологією, що реалізувалася у прийнятті варварського закону, який скасував, в тому числі, і археологічну експертизу ділянок, що відводяться під будівництво, є віха, надійно отделившая епоху посередності від епохи людоїдства.

Багато читачів можуть подумати, що деякий занепад археології, який послідує за цим, не настільки значна подія, щоб робити такі далекосяжні висновки. Однак такі читачі сильно помиляться. Є речі начебто і не мають відношення до розвитку кризових явищ у державі, але які є прекрасними індикаторами стану суспільства. Археологія та її проблеми - це одна з таких речей. Щоб проілюструвати це твердження, я дозволю собі описати процес морального падіння окремо взятої людини. Так буде і зрозуміліше, і наглядней.

Припустимо, якийсь чиновник середньої руки забув, вирушаючи на роботу, пов'язати краватку. Наше суспільство настільки вільно, що таку вільність нашому герою товариші по службі пробачать і, швидше за все, навіть не помітять. Після того, як відмова від краватки стане правилом, одне за іншим можуть відбутися ще кілька подій: чиновник приходить на роботу в брудних туфлях, в піджаку з відірваним рукавом. Розносяться чутки, що наш герой не вмивається і не чистить зуби. Недоброзичливці стверджують, що бачили його кілька разів з розстебнутою ширінкою. Нарешті, поява на роботі без штанів присікає смугу чуток і хихикання за рогом. Чиновник звільнений, подальший його життєвий шлях цілком може закінчитися біля сміттєвого бака в компанії інших "колишніх".

Шлях держави вельми схожий з життєвими дорогами окремих індивідуумів. І схожість це полягає саме в тому, що люди і держави проходять ті ж стадії морального і морального падіння. І саме археологія опиняється в числі тих сфер у житті держави, нехтування якими є абсолютним аналогом відмови від користування штанами в повсякденному житті. Також є аксіомою той факт, що процес переходу до стану "без штанів" і "без археології" не відбувається відразу. Це процеси тривалі й болісні.

Так, за часів майже билинні, в роки великих будівництв і звершень, держава могла надавати археологам велику підтримку, санкціонувати великомасштабні розкопки. Втім, це не заважало тому ж державі тих же археологів арештовувати чи навіть розстрілювати, якщо якомусь чиновнику здавалося, що археологічні розкопки перешкоджають розвитку народного господарства. Але так жила вся країна, а археологічна наука розвивалася в умовах фонового рівня звірства епохи перших п'ятирічок. Займатися археологією було страшно, але існувала ймовірність, що пронесе, що Бог не видасть, а свиня тобою не закусить. Ті страшні часи були всього лише фазою "без краватки", коли фаза розвитку "без штанів" ще навіть не була описана в теорії. Фантазії тодішніх футурологів навіть не могли припускати можливості переходу суспільства в подібну фазу. Можливо, футурологи тоді не відрізнялися пристойною кваліфікацією, як стверджують деякі мої колеги. Я ж ризикну припустити, що розвиток суспільства в умовах совка і постсовка відрізняється крайньою непередбачуваністю і відсутністю системи. Ніхто не може врахувати фактор особистих якостей чиновників вищого рангу, які могли в одночас круто розвертати звичний курс убік, а то й назад. Пам'ятайте такі поняття як "культ особистості" і волюнтаризм "?

Пам'ятником цієї епохи в розвитку української археології по праву є книга чудового вченого Миколи Макаренка "Маріюпільській могильник". Ця книга і в даний час є зразком якісної публікації археологічних джерел, пам'ятником наукової сумлінності. Автор був розстріляний в 1938 році в Новосибірську за те, що мав необережність не підписати акт про необхідність зносу Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Часи застою залишаться в нашій пам'яті своїм сяйвом парадних фасадів і побутовим розкладанням, знаменувало перехід до фази "розстебнутій ширінки". Ось типові картинки того часу: чудовий археолог, донині живе в однокімнатній квартирі "готельного типу", стоїть перед чиновником, який займає посаду завідувача відділом науки Луганського обкому партії. Археолог ставить питання про необхідність розкопок курганів, які неминуче загинуть в ході будівництва меліоративної системи, чиновник ж, тупаючи ніжкою, кричить: "Та ви знаєте, що в країні цегли не вистачає?" Для партійної науки цегла - найважливіше, археологія - не дуже. Такі сцени мали місце на території від Карпатських гір до донбаських териконів. Я і сам у той час мав щастя вислухати проникливу промову про необхідність будівництва піонерського табору. Мені пояснили, що у порівнянні з щастям дітей трудової Луганщини руйнування двох стоянок неолітичного часу - суща дрібниця. Чи потрібно говорити, що піонерський табір побудований не був, а його залишки досі служать невичерпним джерелом будматеріалів для сучасних менш масштабних, але більш ефективних будівництв?

І все ж про цю епоху багато поганого не скажеш. Безсумнівним досягненням того часу стало викорінення практики розстрілу археологів, хоча, поклавши руку на серце, така думка відвідувала діяльні уми багатьох чиновників. І тільки політика партії і особисто Леоніда Ілліча, велевшая не помічати проблем, а не вирішувати їх в розстрільних підвалах, перешкоджала початку репресій. Окремі факти відкриття кримінальних справ проти археологів, кілька самогубств майже не псують ідилічну картину застійного благоліпності.

Пам'ятником цієї епохи є Інститут археології НАН України. Переважна більшість сучасних археологів - родом з тієї епохи. Епоха сформувала колектив, що складається з людей, відданих своїй справі, принципових і здатних до виживання в самих страшних умовах. Так, українська археологія не перестала існувати в перші роки незалежності, коли процес розкопок міг супроводжуватися збиранням бичків або вирішенням питання про наліт на сусіднє кукурудзяне поле з метою запобігти голодомор в масштабах окремо взятої експедиції. Часто ситуація ускладнювалася тим, що кукурудзяні поля теж ставали рідкістю.

Проте, археологія вижила. Розкопки відбувалися і в ті легендарні роки. Фінансування експедицій часто супроводжувалося сумними поглядами рідних і близьких археологів, стоїчно спостерігали, як у справу йшла нерухомість, що знаходиться в особистій власності окремих начальників експедицій, доходи від різного роду неархеологіческой діяльності, у тому числі пов'язаної з малим підприємництвом. До честі українських археологів, слід сказати, що ситуація з повним припиненням фінансування археологічних досліджень була зустрінута з абсолютним презирством до виниклих обставин. Археологи - народ жорсткий і нетерпимий до слабкостей, рожеві слюні вони не розпускали. Археологічні перекази, що передавалися від покоління до покоління, неоднозначно говорили, що не все втрачено, поки не почали розстрілювати.

Розстрілювати не поспішали, тому археологія до теперішнього часу скоріше жива, ніж ні. Окремі випадки, коли по археологам стріляють так звані "чорні археологи" - не рахуються. Зрештою, і цегла на голову може впасти.

На початку нового тисячоліття деяким археологам навіть здалося, що жити стало краще. Було прийнято ряд законів, які регламентували охорону археологічної спадщини, визначили порядок проведення археологічних експертиз, розкопок археологічних пам'яток та порядок фінансування цих заходів. Як показав час, прийняття цих недосконалих, але, поклавши руку на серце, законів, заснованих на принципах розуму, - стало свого роду історичним непорозумінням. Депутати прийняли ці закони, забувши заглянути в їхні тексти, оскільки в парламенті вже тоді більшість депутатів красувалося розстебнутими ширинками.

І ось сьогодні, коли до влади прийшла "команда професіоналів", прикре непорозуміння з наявністю в державі розумних законів благополучно дозволено. Закон про археологічну спадщину кастрований таким чином, що втрачає всякий сенс. Скасування процедури археологічної експертизи тягне такі наслідки:

Об'єкти археологічної спадщини не зможуть бути виявлені, оскільки виїзд експертів на територію майбутнього будівництва тепер заборонений. Я вживаю слово "заборонено", а не більш м'яке "не рекомендований", оскільки археологи за своєю ініціативою, навіть погодившись проводити експертизу безкоштовно, на територію майбутніх будівництв потрапити не зможуть. Будьте впевнені, що там їх чекатимуть охоронці з травматичною зброєю, собаки службових та бійцівських порід, а найнаполегливіших - менти з наручниками. Такі зустрічі часто чекали археологів і в часи, коли їх діяльність регламентувалася законом. А тепер - самі розумієте.Як наслідок, археологічні пам'ятники, велика частина яких ставала дослідженими саме в ході археологічних експертиз, що не будуть досліджені. Велика частина їх піде під ніж бульдозера. Частина ж їх буде благополучно розграбована "чорними археологами", які, можете не сумніватися, моментально займуть місце археологів "білих".Ще одне, що випливає з попереднього, наслідок: розквіт і без того не переживає кризу "чорної археології". Я абсолютно впевнений в тому, що тепер стануть масовими випадки відводу під "будівництво" місць стародавніх поселень і могильників з метою обнесення їх парканами і проведення грабіжницьких розкопок. Природно, нічого там не буде побудовано. Після закінчення пограбування пам'яток археології ділянки будуть перепродані.Вивчення давньої історії України буде з багатьох напрямків згорнуто.

А тепер давайте проаналізуємо ті ж наслідки з точки зору чиновників.

Чиновники прекрасно знають про те, що таке археологія і з якими ділянками, відводяться під будівництво, можуть бути пов'язані стародавні поселення і кургани. Не викликає сумнівів, що з виробників робіт будуть брати хабарі за недопущення археологів навіть на об'єкти, виявлені раніше, за паперову тяганину і відписки, які вони будуть відсилати в Інститут археології.Ті ж чиновники будуть ставити умовою для будівельників допуск на об'єкт річний команди "чорних" копачів, які будуть грабувати пам'ятники на свою користь і на користь чиновників.Чиновники, поза всяким сумнівом, увійдуть в долю з "чорними", отводящими ділянки саме з метою пограбування пам'яток археології.Домашні колекції більшості київських керівників вищого рангу, депутатів та їх писарів значно поповняться предметами, отриманими з грабіжницьких розкопок.

Як бачимо, ситуація характеризується абсолютною прозорістю. Чиновники зняли штани і показали археологам найпотаємніше. Держава перестала остаточно зображати з себе щось, пов'язане з поняттями "гуманізм" і "цивілізованість", відкинувши навіть формальні пристойності. Ми увійшли в епоху людоїдства і надалі не повинні тішити себе ілюзіями щодо майбутнього нашої держави. Держави вже ніби й немає.

Може скластися враження, що я описую вселенський змову чиновників, які поставили метою особисте збагачення і оголосили війну української історії. Ні, звичайно! Ніякої змови немає. Є байдужість, байдужість і рознарядка на натискання кнопок. Наслідки ніхто не аналізував. Але це не означає, що ці наслідки не такі, як я написав вище. Чиновницький планктон дуже скоро додумається до того, що до цих пір не приходило в голову їх старшим братам з київських кабінетів.

Наш протест, який відбувся 17 січня перед вікнами Президента, нічого не змінить. Та й протестом це чи назвеш! Знаєте, як проводяться такі протести? Якщо одним словом - похмуро. Люди шикуються перед залізним загородженням, біля якого ліниво походжають кілька міліціонерів. Вони дивляться на протестуючих археологів швидше з досадою, ніж з побоюванням. Позаду від нас також варто залізне загородження. Ми знаходимося як би в клітці. Все, що говориться, якось не в'яжеться з обстановкою. Через п'ять хвилин стає абсолютно ясно, що з тим же успіхом ми могли б протестувати де-небудь на Троєщині. Або в Глевасі. Або в Кагарлику. Ця залізна коробка перед резиденцією Президента - аналог коробки, що імітує мікрофон, в радянському універмазі. Можеш показати своє роздратування, емоційно розрядитися, це нікого не хвилює! Адже коробка навіть без проводів! Ми прокричали свій протест в нікуди і розійшлися.

Не хотілося б закінчувати на такій негативі. Хочеться сказати щось позитивне. Ось, може так: хочеться сподіватися, що культурний вакуум в країні, прийдешній після законодавчого погрому археології, буде значно заповнений з відкриттям музею Партії Регіонів у Харкові. Що, не гріє? І мене не гріє.

Спробую по-іншому. Наш протест закінчився нічим. Ми проявили себе як діти перед хуліганом з татуюваннями на пальцях і з фінкою в кишені. Ми показали, що протестувати ми не вміємо. Але ми навчимося! Ми не прощаємося! Ми оголошуємо війну людоїдства!

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Кримської філії Інституту археології НАН України