Ізраїльтяни повільно запрягають, але швидко їдуть

ВАЖКО на Близькому Сході БЕЗ Аріка-БУЛЬДОЗЕРА ...

Перша війна п'яти арабських держав (Ліван, Сирія, Ірак, Трансйорданія і Єгипет) проти Ізраїлю почалася в той же день, коли рішення ООН про освіту Ізраїлю вступило в законну силу. Тобто, 14 травня 1948 року. Відтоді Ізраїль блискуче виграв у арабського світу 6 великих воєн і десятки дрібних збройних сутичок. У країни траплялися короткі перепочинку на співіснування з мусульманськими сусідами без стрілянини. Але справжнього, стабільного, надійного світу в Ізраїлю не було все минулі 58 років існування.

Мойсей 40 років вів євреїв по пустелі в Землю Обітовану. І лише після того, як помер останній людина, пізнав єгипетське рабство, привів, зрештою, свій народ в то, як жартують самі ізраїльтяни, єдине на Близькому Сході місце, де немає ні грама нафти.

За останні 58 років, протягом яких ізраїльські лідери вели свій народ до мирного співіснування з навколишнім країну арабським світом, не тільки не помер останній чоловік, який дивився на араба крізь прицільну планку гвинтівки або автомата, але всі покоління, які виросли з дня проголошення незалежності Ізраїлю, інших часів і не знають, коли б стабільність у регіоні була менш крихкою, ніж - шкаралупа курячого яйця.

За роки ізраїльської незалежності у громадян країни з дня на день вмирала романтична ілюзія, що дає підставу вважати, ніби на Близькому Сході іудаїзм може домовитися з ісламом про мирне співіснування. Хоча слід віддати належне ізраїльтянам: вони старалися.

У 1977 році єгипетський президент Анвар Садат, який за чотири роки до цього вторгся на Синайський півострів у священний для євреїв свято Йом-Кіпур (Судний день), вразив світ, приїхавши в Єрусалим і уклавши перший в арабській історії мир з Ізраїлем.

6 жовтня 1981 нічого не підозрюючи Садат спостерігав з трибуни за військовим парадом. З лав військових виступили кілька солдатів і випустили в нього обойми своїх радянського виробництва автоматів АК-47.

Ізраїльський прем'єр-міністр Іцхак Рабін, який в 1967 році, будучи головнокомандувачем армії, перекроїв карту Близького Сходу, направивши ізраїльські сили на Синайський півострів, Західний берег річки Йордан, в сектор Газа і в Старе Місто Єрусалиму, в 1993 році в Осло офіційно визнав Організацію звільнення Палестини і оголосив про заморожування будівництва нових поселень на окупованих територіях.

Менш ніж через два роки Рабіна вбили, коли він, окрилений потужної громадської підтримкою, отриманої на мітингу світу в Тель-Авіві, сідав у свій броньований автомобіль. Вбивця - молодий релігійний ізраїльтянин з правого табору Ігаль Амір - випустив йому в спину три кулі їх пістолета.

Прем'єр-міністр Ізраїлю Аріель Шарон, на прізвисько Арік-бульдозер, людина, що має репутацію безстрашного воїна, який, як кажуть ізраїльтяни, будучи генералом, спершу стріляв у збройного палестинця, а потім питав, навіщо йому потрібен автомат Калашникова, і який протягом десятиліть керував будівництвом поселень на Західному березі, а також у секторі Газа, потряс свою країну, добившись схвалення урядом міжнародного плану близькосхідного врегулювання. Документа, який санкціонує створення палестинської держави на Західному березі до 2005 року. І оголосив про ліквідацію до кінця 2005 року всіх ізраїльських поселень в секторі Газа, а також про виведення ізраїльських військ.

Шарон впав у кому. І сьогодні, коли бойовики "Хесбаллах" ризикнули напасти на Ізраїль з ліванської території, світ з особливою ясністю відчув брак Аріка-бульдозера, прем'єрство якого, як би, само по собі було гарантом стабільності на Близькому Сході.

Новий уряд Ізраїлю є цивільним в повному розумінні цього слова. Ні в кого з членів кабінету міністрів немає бойового або просто професійного військового досвіду - від нинішнього прем'єр-міністра до нинішнього міністра оборони. Люди, які мислять цивільними категоріями, сьогодні змушені показати і Ізраїлю, і арабському світу, і Європі, і США, що нове покоління ізраїльських вождів гідно тих, хто в минулі роки зі зброєю в руках захищав свою країну.

ПАРОВОЗ з вибухівкою

Саме генерал Шарон командував ізраїльськими військами, які увійшли до Лівану в 1982 році. Це було зроблено, щоб покінчити з бойовиками з Організації визволення Палестини на чолі з Ясіром Арафатом, яка обрала місцем свого базування цю країну. В результаті палестинські бойовики були видавлені з Лівану ізраїльськими танками, але і Бейрут з близькосхідного Парижа, як його називали, перетворився в результаті боїв у місто без стін.

22 року ізраїльські війська стояли в Південному Лівані, захищаючи свої кордони від проникнення ісламських терористів. Однак у 2000-му тодішній прем'єр-міністр Ізраїлю Ехуд Барак вивів війська з ліванської території. Її тут же зайняли бойовики терористичної організації "Хесбаллах", які стали облаштовувати регіон по-своєму. Вони поступово перетворювали його на стартовий майданчик для нападу на Ізраїль.

Все це відбувалося при повному потуранні уряду Лівану. Більше того. "За замовчуванням" воно де факто надало бойовикам "Хесбаллах" право виконувати функцію прикордонних сил, вивівши в центр країни з південних районів регулярні війська. Іншими словами, уряду Лівану, на жаль, не зробило висновки з 1982 року. І, віддаючи собі звіт, що коли-небудь ситуація може вийти з-під контролю, дозволило бойовикам "Хесбаллах" відчувати себе господарями південних районів країни.

Поступово "Хесбаллах" став обзаводитися радянськими "Катюша", а потім - і ракетами типу "земля-земля", яким його постачали і Ірак, і Іран. І якщо говорити про помилки Ізраїлю, то однією з них зарубіжні експерти називають те, що ізраїльська армія шість років грала через ліванський кордон в баньки із бойовиками "Хесбаллах" замість того, щоб превентивним ударом знекровити і роззброїти організацію, яка в будь-якій цивілізованій країні зветься НЕ інакше як бандформування.

Втім, ізраїльтяни не хотіли загострювати ситуацію і прощатися з тривала ейфорією, яка охопила країну в середині 90-х років минулого століття. Суть її була проста: ізраїльтянам стало здаватися, що арабський світ готовий щиро потиснути простягнуту ізраїльтянами руку. На Близькому Сході настав час великої міжнаціональної терпимості, яке було схоже на час великої посухи, описане Джозефом Редьярдом Кіплінгом в "Мауглі", коли хижаки у водопою переставали пожирати травоїдних.

Палестинці трудилися на ізраїльській території, найчастіше виконуючи ті роботи, які ізраїльтяни вважали занадто важкими і недостатньо оплачуваними. Однак ці заробітки дозволяли палестинцям годувати свої великі сім'ї. Зароблені в Ізраїлі шекелі були практично єдиними реальними грошима, що надходили на палестинські території.

Після того, як Ізраїль в 1996 році підписав мирний договір з Йорданією, ізраїльтяни масово кинулися в туристичні поїздки в сусіднє королівство - милуватися стародавнім містом-каньйоном Петрою. Вперше вони відчували себе в арабській державі в безпеці. І гідно оцінили вчинок покійного короля Йорданії Хусейна. Після того, як у 1997 році релігійний фанатик - солдат йорданської армії - розстріляв автобус з ізраїльськими школярками, убивши вісьмох дівчаток, його величність приїхав до Ізраїлю, пішки ходив від будинку до будинку і просив у батьків загиблих дітей пробачення.

Водночас король Хусейн, витіснив в 70-ті роки минулого століття арафатовскіх палестинців з йорданською території танками, знищивши за одну ніч "чорного вересня" 11 тисяч чоловік (а, до речі, його син, тоді принц, а нині король Йорданії Абдалла II у своїй університетській дипломній роботі, присвяченій арабо-ізраїльському конфлікту, гідно оцінив і виправдав військові операції ізраїльських військ проти формувань Ясіра Арафата на йорданської території), на таємних дружніх зустрічах з ізраїльським керівництвом, кажуть, застерігав від надмірної довіри до людини по імені Мухаммед Абдель Рауф Арафат аль-Кудва аль-Хусейні, який носив псевдонім Ясир Арафат.

І як у воду дивився. Перша інтифада 1998 засвідчила: стрілецька зброя, якою ізраїльтяни постачали палестинську поліцію, було повернуто проти них же.

Іншими словами, виявилося, що світло, який ізраїльтяни бачили в кінці тунелю, виходив від прожектора летить на них з боку Палестинської автономії паровоза з вибухівкою.

Друга палестинська інтифада, яку Ясир Арафат почав в 2000 році, підтвердила остаточно те, що палестинським лідерам не потрібен мир. Їм, як вважають тепер ізраїльтяни, було потрібно лише облаштування під боком у Ізраїлю і за рахунок Ізраїлю. Їм потрібна була передишка на створення терористичної інфраструктури.

Ізраїльтяни готувалися до світу. Палестинці готувалися до великим битвам.

Ізраїльтянам було заради чого жити. Палестинцям було в ім'я чого вмирати.

Прихід в ПА до влади бойовиків "Хамас" підтвердив це.

Маша КАША, спеціально для "Оглядача"

Далі буде