77 міфів України. Заради України - хоч з чортом ...

Як і слід було очікувати, що почалася при гетьмані Виговського "Руїна" не закінчилася зі зміщенням цього політика. Конкуруючі за Україну великі держави все одно не мали достатньо сил для рішучої перемоги. Так і перемога Москви, повернула булаву Юрію Хмельницького з допомогою своїх воєвод, виявилася досить ефемерною. "Хмельниченко" виявився союзником дуже ненадійним - і при перших же труднощах переметнувся на бік поляків, заодно фактично "здавши" супротивнику армію Шереметьєва. Польські "лицарі", як водиться, не дотримали умов капітуляції і в свою чергу поступилися почесного бранця своїм союзникам татарам, після чого відомий російський воєначальник цілих 22 роки нудився в неволі.

Відео дня

Втім, Юрію Богдановичу чергова зрада не дуже допомогла - через 3 роки він сам зрозумів, що булава, завойована його великим батьком, для нього самого занадто важка. Прозвучала зречення від влади і обрання в 1663 році в гетьмани Павла Тетері, ще одного "родича" Богдана, одруженого на його доньки, а заодно вдові брата Виговського, Данила, Степаниде. Не менша "чехарда" панувала і на Лівобережжі, де за російський фавор змагалося одразу по два-три претендента. Переміг найбільш популістка з них (як сказали б зараз) - Брюховецький. Оскільки ж у ті часи поняття "опозиція" було не в пошані, невдовзі після виборів відбулася страта суперників удачливого конкурента - полковників Сомка і Золотаренка. Після чого на лівому березі Дніпра на деякий час запанувало відносне затишшя.

На жаль, "інший берег" похвалитися тим же аж ніяк не міг. Тетеря за роки свого короткого гетьманства нічим чудовим себе не проявив. Окрім, хіба що, підлабузництва перед поляками, неабиякими здібностями до смертоносним для конкурентів кляуз і патологічної жадоби наживи, належною скоріше не воїну, а справдешньому лихварю. Старанно виконуючи пункти сей малопочесне "програми", наступник Юрія Хмельницького для початку почав іменувати підвладні землі "провінцією Речі Посполитої". Потім він звинуватив у зраді перед поляками не тільки свого колишнього благодійника Івана Виговського, а й став під польські прапори знаменитого полковника Богуна (обидва були страчені за вироком польського суду).

Коли ж популярність Тетері впала до небезпечної межі, він, не спокушаючи долю, вирішив тікати в Польщу - заодно захопивши з собою гетьманську скарбницю і "клейноди", атрибути влади. Правда, довезти до місця призначення "все, шо нажито непосильною працею" горе-гетьману не вдалося - по дорозі на "благословенний Захід" його встигли перехопити запорізькі козаки Івана Сірка. Не стали навіть вбивати, резонно вирішивши, що краще покарання для такого нікчеми - відняти награбоване за роки "праці на благо неньки-України".

Після цього ситуація на Правобережжі стала все виразніше нагадувати "театр абсурду". За влучним зауваженням одного з істориків, "отримати булаву стало набагато легше, ніж її втримати". Тому в описі подій тих років мова звичайно ведеться не про "обраних" (хоча часом формальна процедура за участю жменьки "вибірників" і зберігалася), а про "самопроголошених" гетьманів.

Без праці також простежується відверте "здрібніння" - як претендентів на булаву, так і їх "електоральної бази". Богдан Хмельницький, харизматичний лідер з великої літери, спирався на майже одностайну підтримку та козацтва, і селянства. Виговський з Тетерею обиралися козацькою старшиною. А, скажімо, який намагався зайняти місце останнього Степан Опара спирався, в першу чергу, на підтримку татар. Навіть не кримських, а всього лише білгородських ("Буджацька орда"), які перебували в "подвійному" васальному підпорядкуванні і Туреччини, і Криму.

На цьому тлі в 1665 році і сходить зірка Петра Дорошенка. Онук знаменитого гетьмана Михайла Дорошенка, сподвижника Петра Сагайдачного, він 20-річним юнаком став під прапори Богдана Хмельницького, досить швидко дослужившись до посади "артилерійського писаря". Тобто "начальника штабу артилерії" при її командуючому - "обозному". Надалі ім'я молодого артилериста періодично спливає у зв'язку з багатьма доленосними битвами і дипломатичними переговорами. Після смерті Богдана Дорошенко був близький і до Виговського, і до Юрія Хмельницького, і до Тетері (при ньому він став генеральним осавулом - щось подібне міністра фінансів і "друга сходинка" після гетьмана). Характерно, що наш герой особливо не засвітився в характерних для тих (та й для нинішніх) часів "підсиджуванні" і невдячності до своїх "патронам".

Вирішальну роль у його обранні зіграли вже згадані білгородські татари, хана яких Дорошенко вдалося переконати в тому, що він буде набагато кращим гетьманом, ніж Опара. Після чого "кращі друзі козаків" заарештували свого колишнього фаворита і передали його через Дорошенко польському уряду, а сам онук соратника Сагайдачного таки отримав жадану булаву.

Зірване об'єднання

Фігура Дорошенко досі викликає вкрай суперечливі оцінки. Проросійські історики не можуть пробачити його загравання з Османською Портою і іменують не інакше, як "турецьким прихвоснем". Ультрапатріотичну думка, навпаки, схильна приписувати гетьману не тільки "державну мудрість", а й явні антиросійські настрої.

Почнемо з того, що новий гетьман аж ніяк не горів бажанням бути чиєюсь маріонеткою. Хоча об'єктивні обставини, начебто, просто не залишали йому іншого вибору. Так, буквально через 2 роки після "інавгурації" Дорошенко Варшава і Москва уклали Андрусівський мир, за яким цар, грубо кажучи, "здав" полякам Правобережжі. Здавалося, ось вона, давня мрія українських "західників" а-ля Виговський і Тетеря. Хоча, звичайно, після Андрусова пани навіть і не згадували про обіцяні в Гадячі вольностях, не кажучи вже про "автономії" України. Навіщо, якщо значна її частина їм і так належить? А бойова еліта краю, козаки, роз'єднані і тому безсилі, як криловських "Лебідь, Рак і Щука", тягнуть віз української державності в різні боки.

Але виявилося, що тріумфувати перемогу Речі Посполитої ще рано. Дорошенко, відданий Москвою в її підданство, намагався домогтися в переговорах з поляками дотримання умов, як мінімум, на рівні Гадяцького договору - з широкою автономією для України. Коли ж стало очевидним, що се неможливо, гетьман показав гордовитим панам, що "є ще порох в козацьких порохівницях", кілька разів завдавши чутливий шкоди польським військам. До речі, в одній з битв в полон потрапив навіть відомий полковник Маховський, винуватець загибелі Виговського та Богуна - його по "доброму" звичаєм тієї епохи козаки віддали своїм союзникам татарам.

Віддаливши на час "загрозу з Заходу", Дорошенко зробив спробу об'єднання розділеної на Лівобережжі та Правобережжі країни. До речі, дітей на той момент у політика не було, чому його місія в чому звільняється від мотивів особистої вигоди. Момент був обраний досить вдало - всі без винятку українці були, м'яко кажучи, не в захваті від ув'язненого в Андрусове світу. А також - від зростаючого втручання Москви у внутрішні справи свого союзника, посвячення з нестримним угодничеством місцевої адміністрації.

Лівобережний гетьман Брюховецький також повністю заплутався у своїх симпатіях. І після отриманого від царя боярського титулу і завданнях зв'язків серед московської еліти раптом видав кілька маніфестів із закликом "бити москалів" і навіть особисто перерізав парочку нечисленних російських гарнізонів в українських містах. А потім вирішив засвітитися на популярній в умах земляків ідеї "об'єднання Вітчизни" - і поїхав на зустріч зі своїм правобережним "візаві".

На жаль, стрімко втрачає популярність політик не врахував, що Україна - не Стародавній Рим, де могли співіснувати два консула (та й ті правили по черзі). Не встиг Дорошенко наблизитися до "точки рандеву", як козача старшина зв'язала свого колишнього благодійника, а потім попросту його розтерзала, щоб догодити явного "фавориту" народних симпатій. Потім "переможець гетьманського змагання" довго виправдовувався - мовляв, він же підняв свою руку для того, щоб зупинити розправу над Брюховецьким, а його "неправильно зрозуміли". Втім, загиблого поховали з усіма почестями - поруч з побудованою їм церквою в місті Гадяч.

Як би там не було, але в 1668 році на короткий період Україна стала знову єдиною. Однак всупереч поширеним уявленням Дорошенко не став продовжувати "ура-антиросійську" політику останніх місяців правління Брюховецького і, тим більше, не пішов шляхом шаленого "западничества" Виговського та Тетері. Практично відразу ж їм були розпочаті переговори з представниками російського уряду - для укладення нового союзу. Але не колишнього, майже безправного, а на грунті суворого дотримання початкового духу і букви Переяславських угод.

Москва зволікала, побоюючись ускладнень з Польщею. На біду, дружина гетьмана, що відрізняється сумної схильністю до міцних напоїв, ще й закрутила роман з одним з наближених свого чоловіка. Дорошенко терміново відбув назад, на Правобережжі, залишивши замість себе "намісника" - "наказного гетьмана" Дем'яна Многогрішного. Останній же швидко віддав перевагу за краще запропонувати свої послуги цареві без жодних патріотичних умов - в обмін на визнання себе повноцінним гетьманом. У підсумку в Україні повернулася колишня розділеність ...

У союзі з півмісяцем

У цей час почали згущуватися хмари і над самим Правобережжям. Незалежна політика Дорошенко не подобалася ні полякам, ні татарам. Не дивно, що на політичному горизонті швидко з'явилися нові претенденти на булаву від Варшави та Криму - відповідно, уманський полковник Михайло Ханенко і виходець з Січі Петро Суховій. Гетьману довелося вести війну на два фронти - і проти польської армії, і проти татарської орди. Підмоги від Росії чекати не доводилося - її цілком влаштовував повний контроль над Лівобережжям і мир з Польщею. І Дорошенко звернувся за допомогою до ... Османській Порті!

Звичайно, перехід онука давнього ворога Туреччини під заступництво султана не припускав якогось "отурченія" України. Принаймні, по "букві" укладеного в 1669 році договору, що передбачав не менше широку автономію для країни, ніж за текстом Переяславського або Гадяцького угод. Тут також обмовлялася повне внутрішнє самоврядування, кілька обмежена міжнародна політика - а й (куди ж без цього?) Необхідність виставляти українську армію за призовом Стамбула. За схожих умов будувалися васальні відносини з Туреччиною Молдавії та Валахії - досить самостійних на той час князівств. Взаємини Дорошенко отримав від султана не тільки гетьманські "клейноди" (атрибути влади), а й значну дипломатичну підтримку, яка дозволила позбутися від домагань Суховія, якого заборонили підтримувати кримському хану.

Однак Варшава не бажала миритися з відходом з-під свого впливу відданого їй в Андрусове Правобережжя. Зупинити потужну польську армію, що підтримувала Ханенків, можна було лише за допомогою такою ж потужною зовнішньої допомоги. У 1672 році трьохсоттисячні турецьке військо вторглося в межі Речі Посполитої і захопило ключове місто-фортецю Кам'янець з усією Поділлям. А по Бучацькому світу Варшава відмовлялася від своїх претензій на Правобережну Україну.

Хрін редьки не солодший

На жаль, як це часто водиться, "ліки", затребуване гетьманом, виявилося похлеще самої "хвороби". По-перше, турки, чудово розуміючи свою силу, не поспішали виконувати умови підписаного з Україною договору. У Подолії з'явилися мечеті, турецька адміністрація, навіть "яничарські набори" українських дітей в турецьку армію. А саме Правобережжі на кілька років стало перманентним "полем бою" між протиборчими загонами поляків, турків, запорожців, козаків Дорошенко ...

Не дивно, що мирне населення, далеке від усвідомлення геополітичних планів свого керівництва, попросту "голосувало ногами" від такого "щастя". Вважається, що за роки Руїни число жителів Правого берега скоротилося в 10 разів. Передусім завдяки переселенню його на інший берег Дніпра, де проросійська адміністрація за підтримки російських військ зберігала хоч якийсь порядок. Але "пік" цього "великого переселення", безсумнівно, почався саме при Дорошенко. Дійшло до того, що "летючі загони" гетьмана із завзятістю справдешніх радянських прикордонників перехоплювали "зрадників Батьківщини" поблизу великої річки і силою повертали їх назад. Свого роду "апофеозом" стало переселення в 1674 році з розореного краю "гетьмана" Ханенків, який вважав за краще відносно спокійну і сите життя в багатому маєтку на Лівобережжі примарною "булаві" польського "виробництва".

Новий лівобережний гетьман Самойлович, який змінив Многогрішного, з радістю прийняв "блудного сина" - подібна "дрібничка" не уявляла для його влади серйозної загрози. На відміну від Дорошенка, який, незважаючи на катастрофічне падіння популярності, все ще був грізною силою. Тому спроба реалізувати плани Москви і самого Самойловича, що оголосив себе "гетьманом всієї України", в 1674 році провалилася - правда, через протидію в першу чергу турецьких військ.

Адже запорожці, ніколи не визнавали компромісів з "бусурманами", остаточно відмовили Дорошенко у підтримці проти одновірців. Заодно як раз цього року написавши своє знамените "листа турецькому султану". Повним виразів типу "Ти, султан, чорт турецький, i проклятого чорта брат i товариш, самого Люцеперя секретар". Або "Вавілоньскій ти кухар, Макідонській колесник, Iєрусалімській бравірнік, Александрiйській козолуп, Великого і Малого Єгіпта свинарів, Армянський злодіюка, Татарськая сагайдак, Каменецький кат, Всього свiту i пiдсвiту блазень, самого гаспіда онук и нашого х ... крюк. Свинячі ти морда, кобіляча срака, рiзніцька собака, нехрещеній лоб, мать твою ... Від так тобi запорожцi віcказалі, плюгавче. Чи не будеш ти i свиней Християнсько пасти ".

... На круги своя

Онук соратника Сагайдачного не міг не усвідомлювати - далі глухий кут. Звичайно, будь політик звичайним владолюбом або жалюгідним виконавцем чужої волі, він би міг продовжити свою формальну владу на дуже тривалий час. За зразком свого наступника, недостойного нащадка великого батька, Юрася Хмельницького, витягнутого турками з "нафталіну" (пардон, з підземель Семивежному замку в Стамбулі) - для опереткового "гетьманства" на османських побігеньках на Правобережжі. Поки цього "ряженого" не прибрали "за профнепридатність". Як кажуть, за допомогою "шовкового шнурка" - султанського "подарунка смерті" проштрафився чиновнику, за допомогою якого невдахи швидко удавлівалі.

Але і здаватися Самойловичу Дорошенко не хотілося. Занадто пам'ятної була його власна "зустріч" з Брюховецьким. Тому, віддавши свої клейноди на Січ, старіючий гетьман вважав за краще капітулювати перед російською армією воєводи Ромодановського, не без підстави розраховуючи на шляхетність "москалів". Як мінімум, більшу, ніж у своїх мстивих співвітчизників-конкурентів.

Дійсно, Москва мстити опальному гетьману не стала. Та й за що? Адже більшу частину життя Дорошенко провів у битвах на території, від якої цар сам же відмовився в Андрусове; проти одвічного ворога Росії - Речі Посполитої. До того ж чужими, турецькими, руками. А епізодичні сутички з російськими загонами, частіше в боротьбі за владу з конкурентами з Лівобережжя - та хто ж з козацьких лідерів того часу не мав за собою такого "гріха"?

Тому втомлений гетьман замість плахи або сибірської каторги отримав посаду вятського воєводи (1679-82 роки), а після цього, аж до кончини в глибокій старості, в 1698 році, мирно проживав у багатому маєтку в селі Ярополче, поблизу Москви. До речі, його праправнучка від третього шлюбу з росіянкою Агафією Еропкина, Наталія Гончарова, стала дружиною великого поета Пушкіна.

Оцінювати життя Дорошенко можна по-різному. Але, безсумнівно, після Богдана Хмельницького він був першим гетьманом, який намагався витягувати особисту вигоду не з плазування перед будь-яким з могутніх сусідів, але захищаючи незалежність і цілісність своєї країни. Вийшло це у нього, правда, "як у всіх", дуже погано, особливо з урахуванням вибору в союзники Туреччини. Як кажуть, "благими намірами ...". Але самі "благі наміри" - в усякому разі, здебільшого - сумнівів не викликають, і то непогано.

А що стосується суджень ... Чи нам, що живуть на фактично розділеною Україні і не що можуть зробити нічого для подолання цього фатального розколу, судити свого предка?! Чи не краще згадати в цьому зв'язку євангельське "не судіть - і не судимі будете, бо яким судом ви судите - таким і вас судити будуть"? І надати пам'ять про неабиякий гетьмані "Вищому суду", а самим на дозвіллі подумати, як не повторювати чужих помилок ...

Читайте також інші міфи Юрія Польового:

Козаки - сіль або перець України

Хмельницькі метання

Виговський: блиск і злидні "західників"

"Піррова" перемога при Конотопі