Хвали УПА, рятуй Росію!

Тритижнева низка інтенсивних дискусій з політиками та політологами у Києві та Львові залишила у нас враження про наявність деяких дефіцитів у судженнях українських колег з міжнародних і своїм домашнім справам. Не можна сказати, що українці чогось не знають. Але розстановка акцентів і пріоритетів все ще несуть у них друк недавньої передісторії.

У радянський час Київ був практично відлучений від розробки зовнішньополітичних стратегій і рішень. Панорама, а особливо підгрунтя світових подій з київською та московською "дзвіниць", відкривалася різна. У наступні роки Москва, неабиякою мірою і Вашингтон, доклали руку до того, щоб не тільки політичний процес, а й розвиток політичної думки в Україні не надто вибивалося за вигідні їм рамки. Збиток від цього сьогодні відчувають і Україна, і корінні інтереси росіян. Думається, що негативні наслідки таких зусиль повинні визнавати також у США. На сьогодні Україна веде боротьбу відразу на декількох майданчиках: із залишками комунізму і імперським впливом великого північного сусіда.

Проблеми починаються вже в трактуванні обставин відновлення української державності в 1991 році. Як правило, українські експерти констатують: крах радянської імперії був викликаний її економічним, політичним, моральним і "системним" банкрутством. Особливо ж СРСР не витримав непомірних військових витрат. Найбільш поширена версія свідчить, що в умовах розвалу центральної влади республіканські партноменклатури зважилися відправитися в самостійне плавання. Вже в цій оцінці наявності непослідовність, що відводить убік від самої серцевини справи.

"Гнилі коріння"

СРСР справді був сверхмілітарізованним монстром. Радянська промисловість на дві третини складалася з ВПК, його запити обслуговувала майже вся наука. Москва проводила наступальну, агресивну військову стратегію, націлену на Європу, багато регіонів Африки, Азії, Центральної Америки, акваторію Світового океану і ближній космос. Саме заради цього народи Східного блоку трималися в напівкріпак стані, на це безоглядно витрачалися національні ресурси більш ніж двох десятків країн. При цьому стара Європа була далеко не головною ареною протистояння. Для ілюстрації масштабу і характеру подій, що відбувалися далеко від хрестоматійного Європейського театру чи Афганістану, наведемо лише один з менш висвітлювалось прикладів. Так, в Анголі радянський командувач в чині генерал-полковника оперував силами до 500 000 чоловік (приблизно чисельність тодішнього бундесверу ФРН). Це були армія самої Анголи, кубинський експедиційний корпус, дві бригади набійского СВАПО і формування бойовиків на території ПАР. І, звичайно, тисячі радянських військових, яких Держдума не так давно прирівняла до учасників бойових дій. В одному з боїв з військами ПАР на півдні Анголи в квітні 1988 року з "нашої" сторони використовувалися близько 600 танків і БТР (вважай, знаменитий бій при Прохорівці). Всі ці дії підтримувалися кораблями Північного і Чорноморського флотів, дальньої транспортною авіацією, космічними засобами і так далі. Метою було приведення до влади в Намібії і ПАР прорадянських режимів і підрив позицій Заходу в цій частині планети. Про ставки на південноафриканському театрі говорить і те, що Преторія тримала на самий крайній випадок кілька атомних боєзарядів.

Катастрофічний збій у глобальному експансіонізм Москви в другій половині 80-х років стався не через внутрішньої кризи радянської системи, і не з доброї волі Михайла Горбачова. Всупереч легендам, він прийняв владу, твердо маючи намір продовжувати холодну війну, і спочатку в цьому досяг успіху. Але Заходу до того часу вдалося згуртуватися під керівництвом адміністрації Рональда Рейгана і розгорнути глобальну контр-атаку.

Захід переміг, за визнанням американського адмірала Джеремії Дентона, "by a narrow margin", "ледь-ледь". Ще кілька років роз'єднаності і пасивності західного світу - і все могло обернутися по-іншому. Ніякої запрограмованості його перемоги над радянським тоталітаризмом не було. Та й сама перемога аж ніяк не виявилася повною і остаточною.

Що ж стосується загрози голодних бунтів, то радянське населення десятиліттями терору і всепроникною поліцейщини було в масі позбавлене здатності до організованого протесту. Так що це - міф, вигаданий Єгором Гайдаром та іншими младокоммуністамі у виправдання своєї "рятівної місії".

Переможений плаче ...

В епоху СРСР національний потенціал України витрачався на потребу глобальних амбіцій Кремля. При розділі радянського майна питання збитку не ставилося. Так далеко у відстоюванні національних інтересів українська номенклатура не заходила.

У нових умовах на першому плані виявилася тема базування російського Чорноморського флоту. Відхід з Севастополя - частина того ж процесу, в рамках якого Москва вже прибрала свої війська з багатьох країн. Переможи вона в холодній війні, її флот стояв би тепер в Кілі і Тулоні. А так - доводиться йти чи то в Новоросійськ, чи то до Сирії.

Російської дипломатії та пропаганді майже вдалося в 2000-і роки дезавуювати тему холодної війни. Як би її не було зовсім. А тому ніхто не виграв і не програв. Зате РФ - володарка перемоги у Великій Вітчизняній, а також недавніх кавказьких війнах. Саме з таких позицій Москва буде і далі будувати свою зовнішню політику, ставлення до партнерів і діючими договорами. Режим пережив розпад СРСР, модернізувався, обзавівся новими кадрами, ресурсами і тепер в свою чергу переходить в контрнаступ.

Вихідна проблема України полягає в тому, щоб вирватися з пастки під назвою "рівноцінність сторін у холодній війні". Треба усвідомити себе реальним гравцем в перемігшому таборі разом з НАТО та "новими демократіями". Інакше можна застрягти в сірій зоні, де Росія і Захід, не особливо питаючи господарів, вже щосили розігрують новий раунд взаємних інтриг з непередбачуваним результатом.

"Серпом і молотом" по реліктам комунізму

Українські експерти якось соромилися говорити про те, що об'єднує більшість центральноєвропейських сусідів. А саме державні програми з подолання комуністичної спадщини. Київ поза цього руху. Може, побоюється підштовхнути і без того зашкалює міжпартійну сум'яття і роздратувати "п'яту колону". А може, вважається, що сприятливий момент для подібних програм упущений і залишається сподіватися на зміну поколінь і просвітництво українців в євроатлантичному дусі.

Декомунізація потрібна, щоб затвердити нову систему цінностей як оборотну сторону волі. Денацифікація в Німеччині не тільки карала головних лиходіїв, а й перевиховувала масу німців. По суті, вона нав'язала їм сучасні демократичні та гуманітарні норми. Щось схоже належить робити в Україні, якщо вона розраховує на повноцінні місце і роль в євроатлантичній спільноті. Радянський комунізм як суспільний лад має бути визнаний безумовним злом, причому без будь-яких застережень. Нацисти ж теж будували автобани, запускали ракети і по-своєму заохочували спорт і мистецтва. Але в Києві поки не зрозуміли, що саме антисталінізм може послужити міжетнічної консолідації українського суспільства. Розслідування Голодомору - виключно важливий старт у цій справі. Росія буде і далі чинити опір і не тому, що боїться вимог про компенсації (вони безнадійно потонули б у міжнародних судах). У Москві свідомо культивують спадкоємність нинішнього російського режиму по відношенню до радянського. Виявити політичну механіку Голодомору - значить впритул підійти до викриття ключових властивостей московсько-російської влади.

Український бунт - передбачуваний і щадний

Уявімо собі загрозливий сценарій: Мілошевич в Белграді, Садам Хусейн в Багдаді, Ахмадінежад в Тегерані, Путін у Москві, Лукашенко в Мінську, Янукович у Києві. "Союз сталевих і оксамитових тиранів". У плані він вже існував і вів справу до перекреслення головних результатів холодної війни. І не відбувся лише завдяки щасливому випадку.

Військово-політичне протиборство в Європі та світі знову стало наростати. Для Заходу з усією очевидністю відкрилося, що Москва як і раніше заодно з антизахідними і антиамериканськими режимами, до яких примикає шлейф з терористичних організацій. Сучасний тероризм девальвує традиційні розклади сил і звичні доктрини стримування. Непередбачуваність загроз для Заходу сьогодні небувало зросла, що сковує його дії. Так що аргументація українських експертів з посиланнями на співвідношення військових бюджетів, арсеналів і технологій сьогодні не працює.

Москва поки не змогла пред'явити виразну ідеологічну програму в обгрунтування своєї глобальної стратегії. Доводиться задовольнятися тим, що пропонує офіційна церква, посиливши це меню елементами ксенофобії і ура-патріотзіма. Глава фонду Русский мир В'ячеслав Ніконов не так давно заявив, що РФ - і є оплот істинного християнства. Протистоїть цьому "оплоту", за його словами, "секулярний Захід" і відщепенці їх числа колишніх радянських володінь. А головними союзниками є країни Сходу, якими російське православ'я, близько за "базисним цінностям". Ці "цінності" пропонується захищати і просувати в світовому масштабі. Досить характерна еволюція поглядів колишнього чекіста і гідного нащадка одного з сталінських обер-катів.

Україна вже безповоротно втягнута в жорсткі глобальні гри XXI століття. Незалежна чи прозахідна військова політика України йде врозріз зі стратегією Москви не тільки на європейському, але також на середземноморському, близькосхідному і навіть африканському напрямках. Відповідно, українцям доведеться також освоювати певну глобальну місію. На практиці це означає пошук свого місця у структурі та діяльності сучасного НАТО.

"Примара свободи дійде і до Москви"

Однак розвиток ситуації в самій Україні для Кремля куди більш грізне передвістя, ніж здається на перший погляд. Під український "приціл" потрапляє імперська сутність РФ. На це всерйоз не зазіхали ні західні доктрини підтримки демократії, ні дисидентство радянської пори. Навіть смертельна сутичка червоних з білими в громадянську війну велася в першу чергу за одноосібний контроль над "єдиної і неподільної".

Естонців, грузинів або поляків Москва насчет подолання імперської спадщини не дуже-то слухає. Але якщо Україна збудує державність під прапором національно-визвольного руху, то Російська імперія зазнає нищівної поразки. Суверенітет України був відвойований НЕ полюбовним розлученням радянської партноменклатури, а боротьбою національного авангарду, в тому числі збройної. Поразка СРСР в холодній війні створило для цього необхідні передумови. Виростає ланцюг закономірних питань: де національний або географічний межа такого звільнення? Де пролягають "остаточні" кордону РФ? І коли російська сторона припинить іменувати борців за незалежність України "бандитами"?

Кремлю доведеться визнати історичну правду про ОУН-УПА, в міру того, як вона буде отримувати міжнародне визнання. Але цим справа не обмежиться. Останнім часом перед Москвою виростають дві серйозні проблеми, пов'язані з відновленням історії ОУН-УПА. По-перше, боротьба українських націоналістів тісно пов'язана з антикомуністичним рухом в Центральній Європі (Литва, Угорщина, Польща, Чехословаччина). По-друге, в наявності лідерство українців у масових повстаннях в ГУЛАГу після смерті Сталіна, які спровокували найбільший криза радянського режиму.

Як опір народів Центральної Європи, так і протистояння сталінської влади не раз в пострадянський час визнавалися офіційною Москвою легітимними явищами. На відкритий відмова від цієї оцінки вона піти не може. Але як бути в цьому зв'язку з Україною і українцями? Продовжувати трактувати їх національно-визвольну і антикомуністичну боротьбу зі сталіністкіх та імперських позицій? Це шлях в політичний глухий кут, і положення будуть посилюватися у міру того, як історична правда про ОУН-УПА буде виходити на поверхню і отримувати міжнародне визнання.

Правда Києва проти правди Москви

На тлі подальшого занурення політичної, громадської, культурної, та й економічного життя РФ в застій, українська сторона мимоволі бере на себе у відкритих дискусіях з Москвою ту функцію, яку в нормальних умовах повинна б виконувати російська опозиція. За відсутності політичної конкуренції у власній державі, росіяни з тим більшою увагою спостерігають, як їх правителям доводиться реагувати на принципові питання поточної політики і національної історії, які ставить перед ними спілкування з Україною. У тому числі на ті питання, що стали забороненими в нинішньої російської дійсності. Таким чином, крім волі Кремля формується новий дискурс минулого і сьогодення Росії. Для залишків (або нових зачатків) російської демократії та громадянського суспільства в цьому криються стимул, а заодно шанс зберігати співпричетність актуальною політиці і підтримувати свою дієздатність. Може бути, до кращих часів.