День Пасічника

І ось він, слава Богу, знову настав - довгоочікуваний День Пасічника. Україна готувалася до нього цілий рік, користуючись, немов дорогоуказом, головним - після Універсалу національної єдності - історичним документом: поздоровленням бджолярів, підписаним Віктором Ющенком.

Відео дня

У російській мові існує приблизно 340 тисяч слів. У німецькому - більше 185 тисяч. У французькому - за 100 тисяч. В українському - близько 186 тисяч слів. І я, зізнатися, не відчуваю ні гордості від того, що ми перевершили французів і німців, ні туги у зв'язку з тим, що росіяни обігнали нас мало не на два корпуси.

І навіть якби я дізнався, що український письменник Олесь Гончар у своїх книгах використовував значно більше слів, ніж англієць Вільям Шекспір, у творах якого їх було зафіксовано в кількості 24-х тисяч, то і в цьому випадку мене б не обуял захват футбольного фаната , чия команда перемогла. Тому що романи "Прапороносці" Гончара все одно залишаться кон'юнктурними творіннями, значимість яких розчинилася разом з компартійної ідеологією радянських часів, а п'єси Шекспіра і сьогодні важливі точно так само, як і три століття тому.

З кожним роком української незалежності наша національна гордість все більш набуває рис державної доктрини і все більш скидається на трагедію надувному гумовому жінки, яка закохана в велосипедний насос, а їй доводиться жити зі старшим штурманом атомного підводного човна. Замість того, щоб дійсно орієнтуватися на Європу, ми намагаємося змусити Європу орієнтуватися на нас, на нашу національну ментальність і наше національне вміння описувати нашу національну ментальність нашим сусідам по континенту з таким виразом обличчя, ніби вся Україна вже померла, а оповідач в повній самоті залишився ридати при покійної, яка була не такий вже й поганий, як це зображають "москалі".

Японці кажуть: не можна йти вперед з головою, повернутою назад. Минуле - гарне воно було чи не дуже - живе окремо від нас, на іншій планеті. Там же, де живуть наші зовсім ще маленькі діти, які в нас ще не розчарувалися. І там же, де наші зовсім молоді батьки ще не були нами зрозумілі, бо не були тоді ще втрачені нами назавжди. І там же, де наші улюблені жінки, яких ми зраджували по нашій недосвідченості, по недосвідченості же своїй ще не пробачили нам ці наші зради.

Швидкість століття вимагає від нас рідше заглядати туди, в це минуле. І хоча Церква і не застерігає від цього, але ризикну припустити, що нескінченно віддаватися жалю і тузі за колишньою - це теж впадіння у гріх.

Робін Гуда щиро шанують у Великобританії, легенди про нього є державним історичним надбанням. Але там нікому не прийде в голову виховувати дітей на прикладі лісового розбійника, не поважають приватну власність. Або - створювати робінгудівської молодіжні спільноти і призначати прем'єр-міністра Великобританії головним Робін Гудом країни з врученням йому символічних лука і стріл. То-то здивувалася б манірна туманно-альбіоновская нація, запропонуй їй хто-небудь щось подібне!

Українці ж, як діти зими, які завжди більш довіряли теплу від горілки, ніж від батарей парового опалення, не дивуються нічому. Не хочу нічого поганого сказати про середньовічному українському козацтві. Але коли сьогодні ряджені в самоскроенние армійського зразка мундири дорослі дядечки, які побряківают саморобними медальками і носять на плечах самопрісвоенние погони з генеральськими зірками, призначають Президента України головним її гетьманом, і той на повному серйозі приймає булаву, я починаю думати, що нації залишається лише визнати ежедень носіння помаранчевих шароварів конституційно-правовим.

Мене завжди дивувало, чому в слов'янських народних казках, де по вусах текло, а в рот не попадало, ніхто ніколи не здогадався взяти та й збрити ці самі вуса. Щоб потрапляло. Але тепер не покидає відчуття, що і це наше історичне минуле стає на початку XXI століття чи не національною гордістю і прецедентним дорогоуказом: чи не зголили тоді і вижили, і зараз теж вживаємо, якщо не збрию. "З дитинства я пам'ятаю, як з батьками ми утеплювали і заклеювали вікна, а будинок обкладали соломою або бадиллям від картоплі", - пропонував українцям нинішньої холодною зимою своє бачення впровадження енергозберігаючих технологій президент країни Віктор Ющенко.

Європа кепсько розуміє специфіку нашої національної гордості. І якщо минулої осені східнонімецька газета "Лейпцигер Фольксцайтунг" замітку про перебування в Києві голлівудської кінозірки і створенні нею тут благодійного фонду озаглавила "Мілла Йовович допомагає російським дітям", то, як мені здається, це означає, що насправді Європа не помічає різниці між українськими сорочками-вишиванками, в яких час про час з'являються наші топ-політики, і росіянами сорочками-косоворотці, які російські топ-політики чомусь не носять.

А наявність українського бойового гопака відповідає - з європейської точки зору - історичної істини приблизно в тій же мірі, в якій їй би міг відповідати, наприклад, "віденський бойової вальс Штрауса".

У Європі люди швидко їздять тілом, зате в Україні вони повільно літають душею. І, тим не менш, ми все-таки повинні бути поблажливі до малопросвещенной Європі, яку, незважаючи на всі старання, поки так і не зуміли переконати в необхідності з придихом ідентифікувати нашу національну самобутність.

До того ж, якщо говорити відверто, Європі в принципі нецікаво розбиратися в тому, чим Україна, громадяни якої до Бога звертаються на "ти", а до начальства - на "ви", принципово відрізняється від Росії, громадяни якої до начальства звертаються на " ви ", а до Бога - на" ти ". Європу цікавить в Україні зовсім інше. І ми можемо бути їй цікаві аж ніяк не нашим минулим з його а-ля ющенківської колекціями глиняних черепків, селянських возів, а також президентської різьбленням по дерев'яних тарілках і медові екзерсиси. Але виключно - нашим сьогоденням, перехідним в майбутнє.

Тому що одна справа - прицмокуючи губами перед мікрофоном міркувати про моральність і висувати майже що ксенофобський гасло про "українську Україну" (який прихильники розпуску парламенту трансформували в висів на Майдані плакат "Україна для українців!"), І зовсім інша - керувати країною. Півтора "помаранчевих року" продемонстрували, чого варті економічні експерименти "демократів" з кагорти "любих друзів".

Таким чином, члени розпалася проющенківської коаліції дали серйозний шанс "на контрасті" продемонструвати тим, кого вони ще недавно називали "бандитами" і обіцяли їм в'язниці, як мало треба українським обивателям, щоб вони полюбили владу. Щоб бензин не дорожчав. Щоб ціни на ковбасу були стабільними. Щоб житло хоч на пару тисяч подешевшало.

А кому при цьому буде належати "Криворіжсталь" і хто скільки труб продасть за кордон - це справа начальства, а не більшості українських громадян, доходи і витрати яких настільки невеликі, що для їх підрахунку не потрібно навіть калькулятор.

Сергій КИСЕЛЬОВ, "КИЯНИ"