Прийдешні парламентські вибори

Проблема України в тому, що справжня виборча кампанія і прийдешні парламентські вибори не несуть країні і живуть в ній виборцям ніякої нової парадигми. Все це ми вже бачили багато разів. Яка намагається всидіти на кількох стільцях влада зі свого багатовекторністю, загнана в етнографічний заповідник націонал-демократії опозиція, пара-трійка віртуальних проектів (у надії на "авось клюнуть") і вічно невірні ленінці.

Розклад не новий і тому сумний. Знову є "реакціонери", "прогресивні опозиціонери" (а насправді ще більш консервативні та ретроградні), "нові проекти" (партія спортсмена і партія красивої жінки, наприклад), і ті, які "за трудовий радянський народ" (ну, ті, що надівши дорогі годинничок борються з розкішшю).

Чому все так сумно і безперспективно?

Чи означає це, що український виборець хоче роздобути парламент, набраний саме з вищезгаданого асортименту? Невже Україна так і залишиться в полоні пліснявих фетишів типу "нескінченних поліпшень життя" і не менш нескінченного "походу в Європу"?

Класична політична думка стверджує, що в молодому демократичному суспільстві з'являються ті політичні сили, на які є запит у цього самого суспільства. Сьогодні в століття постмодерну, це не зовсім так Сьогодні ситим масам наплювати на те, хто ними керує, аби без потрясінь і посягань на відносний комфорт.

Справа в тому, що модель панівної політичної системи в цивілізованому світі була сформована сто, а то й сто п'ятдесят років тому. Технології настільки змінили соціальні відносини в світі, що вся ця партійна система у своєму "первісному" вигляді сьогодні вже не адекватна. По суті, вона смішна. Це неживий симулякр. Його прообразом є показуваний по ТБ мітинг з проплаченою масовкою.

Всі ці партії і блоки не є виразником інтересів народних мас. Тому як індивідуальних інтересів нескінченно багато і їх можна тихенько задовольняти віртуальними симулякрами, а великий колективний інтерес навіть сформулювати важко. В результаті, внутрішня політика - це просто ігри, в які еліти грають зі своїм народом. Масовому виборцеві вже давно ніхто не потрібен, ступінь відчуження в суспільстві все далі відводить кожної окремої людини від колективного делегування повноважень якимось там партіям.

Ця ситуація характерна для всього світу. На Заході маси підтримували ці ігри еліт лише з тієї причини, що ілюзія згоди з їх правилами гарантувала їм ситість і стабільність. Але ось перші проблеми і колос ліберальної партократії тріщить по швах, народи південної Європи вже не хочуть грати у віртуальну політику.

В Україні все тільки ще хмурній і гаже. Місцеві еліти грають в одні і ті ж обридлі нудні гри з зрозумілим і безперспективним для населення кінцем і не можуть запропонувати нічого нового

Знову розкладка 90-х років, знову єдина обридла п'єса для металургійного піаніно. Багато нових акторів, але все ті ж ролі і репліки. Глядачеві давно не цікаво, але його змушують купувати квитки в безславний театр абсурду.

Еліти, як провладні, так і опозиційні всіма силами намагаються законсервувати ситуацію, боячись непрогнозованих змін по відношенню до своєї власності. Господа бояться справжніх змін. Іноді вони навіть імітують бархотной революції - бурі в склянці води, що не несуть реальних змін.

Протягнути, пролізти, "свого не втратити", пробратися, відкупитися, перекинуться вчасно туди, а потім якщо буде потрібно назад (а що такого, от футболісти ж можуть клуби міняти ...).

Ось тільки не розуміють українські елітарії, що сьогодні досить зовнішніх і внутрішніх факторів, здатних поламати їм і без того погану гру. Розгорається економічна криза в Європі, неспокойствие в Росії можуть сильно змінити ситуацію в Україні і спровокувати перехід до реальної, а не віртуальної політиці.

Що ж транслюють народу головні дійові угруповання політичного процесу. Давайте відкинемо мішуру пишномовних слів, щедрих обіцянок і нещирих запевнень. І подивимося, що насправді відбувається між тими, кого обирають і тими, хто вибирає.

Влада. Як це прийнято в українській політичній традиції (звичайно, якщо доречно називати 20-ти річний досвід традицією), правляча партія, що належить панівним фінансово-промисловим кланам, не мудруючи лукаво почала активні дії на двох давно перевірених напрямках: жителі східних і південних регіонів і всілякі бюджетники в широкому сенсі цього слова. Для перших запустили тему зі статусом російської мови, для других, як завжди, готуються серії всіляких дрібних подачок і умовних преференцій. У відповідь вдячний електорат готовий віддати свої голоси "за стабільність", "не прихід до влади печерних націоналістів" і старосоветскую ощадбанківську тисячу. Просто проверенно і в найближчій перспективі продуктивно, тим більше, що небагаті бюджетники ходять голосувати краще за інших.

Опозиція: із задоволенням повелася на провокацію влади, самовбивчо відрізавши все перспективне і сучасне, занурила томне тіло в дрібне націонал-демократичне болото. "Нехай відсотків у нас мало, зате всі свої". Воно й зрозуміло - для того, щоб опозиції набирати голоси і отримувати всенародну підтримку, треба зміняться і бути сучасною і актуальною, а це важко. Куди легше показувати по телеку перестиглих хлопчиків, у яких окрім мови більше нічого і немає (все інше вже давно контролюють вихідці з відомого регіону). Ось і нещодавно, опозиція випустила на екрани телевізорів чудовий червоно-білий ролик. Він дуже показовий у контексті тієї безперспективності опозиційної тусовки, яка є в Україні на даний момент. Для повної картини не вистачає тільки одного видатного бородатого опозиціонера з пастерскім зверненням до електорату.

Втім "маленький, але свій" результат вони собі вже обеспечелі Побутова русофобія відгукнеться на заклик панів з рекламного ролика і призведе до виборчих урн програло меншість. Правда, об'єднаної опозиції не варто розраховувати на всіх. Споріднені партії спеціалізуються на окучивании русофобського електорату теж спробують відхопити свої шматки. Навряд чи вони будуть на рівні прохідного балу, але як це водиться в українській традиції "Сам не гам і іншим не дам".

Технологи телевізійних політичних проектів резонно вважають, що в цій каламутній водичці, можна половити рибу. Що при вищеописаному дубовому розкладі на консервативну владу і на не менш консервативну опозицію залишається досить безхазяйного електорату, який можна прибрати до рук. Але тут є свої складності. Відвертий і цинічний віртуалізм цих проектів в суспільстві перегодованому рекламою товарів і послуг просувається туго. Україна не Індія, а прохідний бар'єр вище, ніж раніше. Грошей можуть витратити багато, а результат до 5-ти відсотків може не дотягнути. Всі пам'ятають проект "Озимого покоління" ....

Дуже шкода, що в Україні немає сучасного ефективного лівого проекту. Ті, хто сьогодні пасеться на лівому полі, просто точать траву і займають чуже місце. У контексті майбутніх глобальних та європейських економічних і соціальних змін нові ліві проекти стануть вельми популярні.

Тільки сліпий не бачить, як тріщить по швах рваний каптан світової економіки, як реальна політика повертається на вулиці європейських міст. Що буде з євро? Як будуть латати дірки економік країн південної Європи? Чи потрібна Україні Європі цього контесті? Як позначаться події в Європі, світі та Росії на Україну? Ці питання можуть отримати свої невтішні відповіді вже восени і найближчої зими. А поки ми повземо до нудним і безрадісним виборів виборам одного і того ж вчорашнього і вже встиг прокиснути завтра.

Михайло Слесаренко, Агентство Politium