Чому зірвалася євроінтеграція
Стаття готувалася до публікації відразу після Нового року. Незважаючи на те, що центральне місце в політичному дискурсі зараз займають інші теми, і проблеми євроінтеграції кілька позабуті, вважаю, що потрібно нагадати про фундаментальну різницю в підходах ЄС і України, яка не дозволила підписати Угоду про асоціацію на саміті у Вільнюсі.
Центральне місце у зовнішній політиці України в 2013 продовжував займати Європейський союз. Настільки важлива роль ЄС для України визначається не тільки його економічної значимістю і зростаючим політичним вагою в світі.
По-перше, істотним обставиною є місце Європейського союзу у внутрішньополітичному дискурсі і в суспільній свідомості. В останні два роки ЄС, як ніякий інший іноземний партнер, послідовно відстежував і коментував всі значущі події в Україні. Тому для українського політикуму саме ЄС, де-факто, перетворився на арбітра політичного життя.
По-друге, європейська інтеграція, зближення з ЄС давно стали чи не єдиним зовнішньополітичним питанням, по якому спостерігається згоду абсолютної більшості населення (особливо в світлі перспективи безвізового режиму з ЄС). І тому до останнього часу кроки в напрямку ЄС були єдиним безпрограшним варіантом зовнішньополітичних дій, які могли задовольнити всі регіони й усі верстви населення.
Тому провал поступального руху в бік Європейського союзу і викликав настільки масову і жорстку реакцію. Мова йшла не про зовнішньополітичну проблему, а про загрозу, що склалася останніми роками структурі цінностей і відносин у соціально-політичній сфері. Ризики провалу європейської інтеграції у внутрішній політиці були відомі і раніше: фактично всі вони проявилися ще в період парафування Угоди про асоціацію. Але 2013 в більшій мірі оголив ризики зовнішньополітичні, які пов'язані з європейською інтеграцією України в цілому.
Повною мірою проявився дисонанс у сприйнятті самої мети європейської інтеграції з боку України і з боку ЄС, в силу якого сторони навіть у моменти активного діалогу говорили фактично на різних мовах. Для українського керівництва і для більшої частини великого бізнесу (чия позиція залишається визначальною і в зовнішній, і у внутрішній політиці) європейська інтеграція залишалася поверхневим, суто політичним процесом. Вибірковий підхід до структурних реформ, відсутність глибоких перетворень були викликані саме цією обставиною. Навіть, незважаючи на формально задекларовану мету вступу до ЄС, Україна так і не почала справжню перебудову за європейським зразком, необхідну для входження в його структури.
Але дисонанс виявився набагато складніше: він був викликаний не просто відсутністю в українського керівництва бажання провести глибокі реформи заради зближення з ЄС. Дисонанс між стратегічними цілями і поточними завданнями з їх досягнення проявив себе з обох сторін - і в Україні, і в Європейському союзі.
Єдина практично реалізована модель європейської інтеграції в сучасних умовах - розширення на Схід, реалізоване Європейським союзом в попередньому десятилітті.
В рамках цієї парадигми, ЄС фактично обіцяв членство країнам-кандидатам, а ті, в свою чергу, мобілізувалися навколо надзавдання - вступу до ЄС. Більше того, майже для всіх східноєвропейських країн повістка першочергових завдань зовнішньої політики вичерпувалася вступом до ЄС і НАТО. Громадяни східноєвропейських країн погоджувалися на болючі реформи, сприймали вимоги ЄС до адаптації як імператив, знаючи, що в кінці шляху для них практично гарантовано приєднання до самого успішному економічному і соціальному проекту сучасності. Євросоюз, у свою чергу надавав помітну економічну допомогу кандидатам, щоб пом'якшити наслідки реформ і підтримував в них "вогонь реформ", постійно підтверджуючи відкритість своїх рядів для нових членів.
Психологічно цю модель ми переносимо і на взаємини ЄС і України. Проте в наших умовах вона абсолютно непридатна. ЄС не обіцяє членство України і не робить допомоги, порівнянної за масштабами, за допомогою східноєвропейським кандидатам в 90-х (що справедливо, оскільки мова не йде про майбутнє члені спільноти, тобто, по суті, про внутрішні інвестиції). При цьому в Європейському союзі продовжували чекати від України дій, аналогічних тим, які робилися в східноєвропейських кандидатах у минулому - майже беззастережного прийняття умов з боку ЄС. Ось тільки для українського керівництва не було реальної мотивації надходити таким чином, що і призвело до принципового взаємного нерозуміння сторін.
Якоюсь мірою провину можна перекласти на спочатку сирий проект Східного партнерства. Але проблема оформлення взаємовідносин між ЄС та Україною все одно з'явилася б навіть без Східного партнерства: адже давно вичерпала себе Угоду про партнерство і співробітництво не могло далі виступати в якості основи взаємин.
Отже, ЄС не обіцяв членства, але чекав, що Україна буде вести себе так само слухняно, як і ті країни, яким воно було обіцяно. Україна не збиралася проводити глибокі реформи, але очікувала допомоги, порівнянної за масштабами з допомогою завтрашнім членам Європейського союзу.
У 2013 році в ЄС прозріли, побачивши дисбаланс в цьому рівнянні, але відсутність будь-якої іншої моделі взаємин не дозволило запропонувати адекватний альтернативний сценарій. Українська сторона цей дисонанс навіть не помітила - сподіваючись на "багатовекторність", Київ продовжував сприймати тупикову ситуацію в діалозі з ЄС як зручні рамки для торгу з західним партнером.
Ключовим питанням взаємин, викристалізувалося в кризовому для них минулому році, стало питання про єдність цілей європейської інтеграції для ЄС і України. Причому це питання не вирішене ні українським керівництвом, яке в минулому році мимоволі продемонструвало Брюсселю свою ненадійність як партнера, ні Європейським союзом, який виявився не готовий до істотних кроків назустріч Україні (наприклад, до скасування візового режиму).
Тому ключовим завданням майбутніх взаємин Євросоюзу і України є розстановка крапок над "ї": поки обидві сторони не будуть однаково бачити кінцеву мету зближення і не будуть готові вкласти ресурси в її досягнення, ніяких успіхів на цьому шляху не передбачається.