Відео дня
Юрій Андрухович: Мова, на якому пишеш, і є твоя батьківщина
Продовження. Перша частина інтерв'ю -
Юрій Андрухович: Європа дала Януковичу 10% на виборах до ВР
- П'єса за Вашим романом про Москві "Москвіада" досі не сходить з театральних сцен, причому, її ставлять не тільки в Україні, але з великим успіхом - у Німеччині. Нещодавно в Німеччині вийшов і роман "Москвіада" в перекладі на німецьку. Як Ви думаєте, чому німецьким видавцям "Москвіада", написана в середині дев'яностих, стала цікавою саме зараз?
- Це говорить про те, що проблематика політичного і громадського життя Москви початку 90-их залишилася актуальною і що, говорячи про Росію сьогодні, не можна не враховувати Росії тієї, що була колись.
фото: http://uk.wikipedia.org
- Що значить для Вас і Вашої творчості Ваша батьківщина? Як Ви думаєте, відрізнялося б Ваші твори від тих, що Ви пишете зараз, якби Ви народилися в Києві, Луганську чи Донецьку?
- Галичина - це дуже специфічний регіон, який серйозно на мене впливає. Це Захід України, і я вдячний йому вже за факт існування там мови, на якому пишу. В Івано-Франківську, де я живу, українська мова - не тільки мова інтелектуалів, письменників чи бюрократів, а мова повсякденного спілкування всіх людей. По-моєму, це найпрекрасніше, що може мати письменник: чи не шукати собі спеціально людей, з якими можна було б поспілкуватися українською мовою, а просто чути цю мову скрізь. Тому ключовий момент у цьому плані - це мова, тому що для письменника поняття батьківщини в першу чергу - у мові. А потім вже там, де ти пишеш на цій мові, там і твоя батьківщина.
- Де в світі Вам найлегше дишіться, жівітеся і працюється?
- Мені добре живеться скрізь. Я люблю подорожувати, люблю повертатися назад. Скажімо, рік я прожив у Німеччині, в Берліні. Мені здавалося, що це зовсім недалеко від будинку. Я звідти кілька разів їздив додому на тиждень-другий, потім знову повертався до Берліна, і поступово перестав відчувати які б то не було контрасти і відмінності між двома країнами. Різниця, може, більше в тому, що Берлін більше Києва
- Раніше Ви писали багато лірики, потім більше перейшли на прозу. Тепер же Ви пишете чимало есе, багато з яких публікуються за кордоном. Не жаль чи Вам стільки часу на речі одномоментні і, так би мовити, приходяще-йдуть, які - в порівняння з серйозною прозаїка - навряд чи залишаться жити у віках?
http://www.arteria.ru/- Якщо чесно, то я б з радістю НЕ писав есе, а писав би тільки романи. Але з романами склалася така штука, що я не можу писати без зупинки один роман за іншим, тому що, образно кажучи, спочатку мені потрібно цей роман прожити самому. Це не означає, що він стане автобіографічним, але це обов'язково повинен бути який-небудь відтінок мого життя, в рамках якого цей роман почався і закінчився, і тільки тоді я можу зайнятися за написання. А есе виникають практично щодня, і без публіцистики я вже не можу собі представити себе. Все-таки я про це думаю, цим живу, кажу про це і сперечаюся зі знайомими, і це теж одна із сторін мене. Тому: хай буде так. Крім того, есе - це здебільшого тексти, які мені замовляють. Мені, звичайно, не замовляють написати так чи так, а замовляють есе на певну тему, і часто це пишеться для читачів за кордоном. Тому це для мене - ще одна можливість знову і знову пояснити західному читачеві Україну, її культуру, політику і те, що у нас зараз відбувається. Я не можу стверджувати, що писати есе нецікаво. Але безумовно в роботі над романом набагато більше свободи. Зазвичай я йду за своїм імпульсом. Зазвичай я слідую своїм бажанням сказати читачам небудь певне, і я це роблю.
- Після вручення Вам престижної премії на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2006 Ви звернулися до європейців з докором в тому, що після помаранчевої революції вони забули Україну, навіть не натякнувши хоча б на далеку перспективу членства України в ЄС. Тоді зал вітав Вашу мова довгими оплесками. Чи під силу взагалі письменнику впливати на долі своєї країни?
- Після тієї моєї промови в Лейпцигу був величезний резонанс, про який я навіть сам не підозрював. Нещодавно зустрічався з секретарем журі Лейпцігській премії, і вона принесла мені цілу папку одних тільки газетних публікацій з реакцією на мою книгу. Я думаю, що сам факт резонансу означає зміну в свідомості людей. Я виходжу з того, що одного разу мені сказала одна угорська журналістка. По-моєму, це золоте правило: "Якщо ви не знаєте, що говорити, то говоріть те, що ви думаєте". По-моєму, це золота істина, якої слід керуватися. Я сказав тоді, що я думав, я не міг не сказати цього. І зауважте, в тій промові я не говорив відкритим текстом: "Приймайте Україну в Євросоюз!". Але якщо цю промову так сприйняли, то я повинен говорити про це і далі, далі пояснюючи свою позицію. У наступному тексті вона може виявитися більш ясною і прозорою і викликати ще більше суперечок і протиріч. Це нормальний процес, це діалог.