Як нікчеми намагаються взяти в полон велетня

Наближаються "шевченківські дні", і скоро ми побачимо нескінченну низку політиків, від Віктора Януковича до Олега Тягнибока, які потягнуться з вінками і квітами до пам'ятників великому поетові, щоб вимовити біля них чергові промови. Всі ці численні виступи, як представників влади, так і тих діячів, які зараховують себе до опозиції, об'єднуватиме одне: повна відсутність свіжої думки і живого почуття. Політична обслуга олігархічних угруповань повністю байдужа до долі і до творчості Тараса Шевченка . Схиляння і захват вони зображують виключно з обов'язку. Правда, деякі грають настільки переконливо, що мимоволі самі починають вірити в те, що є шанувальниками творчості видатного сина українського народу. Розділяти переконання і почуття полум'яного борця за соціальну справедливість, яким протягом усього свого життя був Тарас Шевченко, ставленики і прислужники олігархії, звичайно ж, не можуть. Тому вони видають власні вигадки за світогляд Тараса Григоровича, нав'язують суспільству власні погляди, прикриваючись авторитетом визнаного класика української та російської літератури. Яка ідеологічна концепція найбільше влаштовує українську олігархію? На відміну від великої буржуазії класичного капіталізму олігархічна верхівка не може правити відкрито. Це справедливо, звичайно ж, не тільки для України, але і для інших країн "периферії" та "полуперефіріі" сучасного капіталістичного світу, керівництво яких знаходиться в залежності від світової фінансової олігархії, верхівки транснаціональних корпорацій і політичної бюрократії провідних капіталістичних держав. Але в нашій країні, ще недавно стояла на шляху соціалістичного розвитку, де, незважаючи на пропагандистські зусилля олігархічного режиму, суспільство ще продовжує прагне до ідеалів соціальної справедливості, олігархічним угрупованням доводиться особливо ретельно маскувати свої справжні погляди і наміри. Як найбільш ефективний засіб маскування українська олігархія використовує націоналістичну ідеологію. Безсумнівно, представники олігархії не можуть самостійно виступати з націоналістичних позицій, оскільки в такому випадку вони не зможуть відкрито підтримувати відносини з світової фінансової олігархією і західної політичної бюрократією, вимушеної хоча б зовні дотримуватися "правила пристойності". Однак олігархічні угруповання всіма можливими засобами нав'язують націоналістичний світогляд українському суспільству. Для цього використовуються не лише радикали на кшталт лідера "Свободи", відкрито проголошує неофашистські гасла. Націоналістичні погляди поширюють представники всіх провідних політичних партій. Різниця між ними полягає лише в тому, що "регіонали" користуються більш м'якою риторикою, ніж представники УДАРу і "Батьківщини", а ті, в свою чергу не дозволяють собі таких різких висловлювань, як молодчики з партії Тягнибока. З проповіддю націоналістичної доктрини виступають всі провідні телевізійні канали, пригріті олігархічними угрупованнями письменники і журналісти, а також переважна більшість громадських і культурних діячів, які отримали можливість виступати у провідних ЗМІ. Націоналізм необхідний українській олігархії як ідеологію, домінуючою в суспільній свідомості, оскільки він дозволяє їй вирішити головні проблеми, усунути основні перешкоди на шляху до політичного панування. По-перше, українська олігархія вкрай нечисленна. Навіть з урахуванням політичних ставлеників олігархії та пов'язаної з нею вищої бюрократії, різноманітної інтелектуальної обслуги (різного роду експертів, політологів, журналістів, які намагаються знайти виправдання для олігархічного панування), а також радників і керуючих, що допомагають олігархічним угрупованнями видобувати максимальні вигоди з ще збереженого радянської спадщини , правляча верхівка українського суспільства не становить і двох відсотків населення. Націоналістична ідеологія розколює суспільство, поділяє його по геополітичному етнічною, конфесійною, регіональною ознакою, перетворює культурні та світоглядні відмінності в джерело конфлікту. У такій ситуації олігархічний режим, свідомо розпалюють конфлікт, отримує можливість виступити як сили, що перешкоджає розпаду країни і прагне згладити суперечності, що існують у суспільстві. По-друге, інтереси олігархії прямо суперечать потребам країни і потребам українських громадян. Велика буржуазія капіталістичних країн ще на початку ХХ століття, на ранніх етапах імперіалістичного ладу, втратила здатність діяти в державних і суспільних інтересах. Але становище української олігархії, на перший погляд, видається тупиковим. Для неї спроба хоча б ясно сформулювати завдання національного розвитку неодмінно закінчиться політичною катастрофою. Оскільки тоді навіть самим наївним, довірливим, далеким від політики людям стане ясно, що в рамках нинішнього соціально-економічного устрою не можна вирішити ні одну скільки-важливу проблему. Певний вихід із цього глухого кута дають технології маніпуляції масовою свідомістю, але їх не можна назвати надійним засобом. Їх ефективність постійно знижується, - суспільство поступово виробляє імунітет до політичних маніпуляцій. Націоналістична ідеологія дозволяє представити політиків, які прагнуть зберегти нинішній соціально-економічний лад, як "патріотів" тільки за те, що вони поширюють історичні міфи і викликають взаємну недовіру в народах, родинних з культури, мови та світогляду. Потрібно сказати, що в зв'язку з цим діяльність "професійних шанувальників" Т.Шевченка доповнюється активністю "любителів О.Пушкіна за гроші". Вони, зображуючи взаємну ворожнечу (яка, то посилюється, то вщухає в залежності від потреб правлячої олігархії) надають штучну важливість другорядних питань, які не мають важливого суспільного значення. Зате найважливіші проблеми, пов'язані із захопленням загальнонародної власності новоявленої буржуазією, відсутністю соціальних перспектив у переважної більшості українських громадян, свідомим руйнуванням доступної освіти та охорони здоров'я, вони свідомо залишають осторонь. По-третє, українська олігархія в силу своєї жадібності і внутрікланової роздробленості не може забезпечити Україні гідне місце у світовій економічній системі. Але вона всіма силами прагне, як можна швидше, на будь-яких умовах інтегруватися в глобальну економіку, розраховуючи, що це допоможе заручитися підтримкою міжнародних фінансових структур і транснаціональних корпорацій. Україна, яка мала в радянський час сучасним виробництвом, перетворюється на постачальника промислової сировини і дешевої робочої сили в розвиток країни. Зрозуміло, що країна в такому разі не зможе зберегти державний суверенітет і перетворитися на полігон для американської геополітичної експансії, політична доля якого визначається у Вашингтоні. Це порожниною влаштовує правлячу українську олігархію, яка сподівається, що в обмін на готовність слідувати у фарватері американського курсу, адміністрація США надасть їй політичну та економічну підтримку. Націоналістична ідеологія дозволяє олігархії приховати замаскувати власну зраду, видавши зовнішньоекономічний і зовнішньополітичний курс, спрямований на закабалення України, за "повернення в сім'ю європейських народів". Націоналісти намагаються підмінити історичне минуле наспіх сфабрикував міфами, які влада охоче вставляє в шкільні підручники і намагається перетворити на основу державності. Насправді, націоналістичні міфи необхідні олігархічному режиму, перш за все, тому, що вони допомагають розірвати етнічні, економічні та культурні зв'язки з Росією, які гальмують перетворення України в периферію євро-атлантичного світу. Тарас Шевченко, котрий прославив у своїх віршах боротьбу за свободу і сам віддав життя цій боротьбі, потрібен правлячої олігархії та обслуговуючим її націоналістам, як співучасник їх злочини, як однодумець, що освячує своїм авторитетом їх дії і погляди. Подібно до того, як у романі Джонатана Свіфта ліліпути полонили Гуллівера і змусили служити собі, так і нікчемності, правлячі сьогодні Україна, намагаються використовувати в своїх інтересах постать Тараса Шевченка. У долі Тараса Григоровича багато важкого і навіть трагічного. Це зумовило деяку суперечливість його творчості. Але немає ніяких підстав сумніватися в справедливості визначення А.І. Герцена, який вважав Тараса Шевченка не лише видатним народним поетом, а й політичним борцем за свободу. Очевидно, що для Герцена це означало, насамперед, боротьбу проти соціального гноблення. Очевидно, що боротьба за соціальне визволення приймає національно-забарвлені форми, оскільки без звернення до власних культурних коренів людина не може знайти справжню свободу і тим більше здатний боротися за неї. Прагнення покінчити з соціальним гнобленням, які б форми воно ні приймало, не має нічого спільного з проповіддю націоналізму. Ворогами для Тараса Шевченка були ті, хто грабує і принижує простої людини. Безумовно, перше місце в цьому ряду займало царський уряд. Цю ненависть до уряду, охраняющему і підтримуючого кріпосне право, що дозволяє перетворювати людей на товар, націоналісти хотіли б видати за неприязнь до Росії або навіть до російського народу. Найнебезпечніше те, що їм багато в чому вдалося здійснити цю підміну. ??Іван Франко у своєму знаменитому "Присвята", в якому він говорить про значення особистості та творчості Тараса Шевченка для українського народу, писав: "Десять літ ВІН томівся под вагою російської солдатської муштри, а для Волі России Зробив больше, чем десять Переможне армій ". Зауважте, тут йдеться про те, що Тарас Григорович допоміг звільнення всієї Росії, а не лише українського народу. І це цілком природно, оскільки він відстоював ідеали соціального визволення, а не принципи націоналізму, як би не хотілося олігархічної обслузі довести зворотне. Тарас Григорович не тільки багато писав російською мовою (як відомо, вся проза Шевченка російськомовна), але і сприймався сучасниками як людина, кровно пов'язаний з російською культурою. Щоб переконатися в цьому, досить згадати рядки з вірша Н.А. Некрасова на смерть Т.Г. Шевченко: Так гине по божою милості Руської землі людина чудова З давнього часу: молодість важка, Повна пристрасті, надій, захоплення, Сміливі мови, боротьба безрозсудна, Слідом за тим довгі, дні ув'язнення. Для Некрасова життя Шевченка - приклад відчайдушної боротьби, за яку довелося заплатити життям. І наша вина перед пам'яттю Тараса Григоровича в тому, що ми не тільки допустили відновлення в країні ладу, не надто відрізняється від кріпосного права, але і дозволяємо використовувати його творчість для зміцнення нинішнього нелюдського режиму та посилення соціального гніту. Потрібно віддати належне ідеологам нинішнього ладу. Вони зуміли розділити і розколоти українське суспільство. Духовні наслідки олігархічного панування виявилися не менш страшними, ніж економічна розруха. За останні десять років в країні практично повністю знищені політичні сили, що відстоювали соціальні права і учасники опору олігархічному пануванню. Суспільні настрої на користь інтеграції України з Росією і колишніми радянськими республіками, поступово поступаються місцем підтримки курсу на євро-атлантичну інтеграцію, який проводиться олігархічною владою. Людей за допомогою обману і маніпуляцій змушують діяти проти власних інтересів, і нам доводиться безсило спостерігати за цим. Як Україну злії люди Прісплять, лукаві, и в огні ЇЇ, окраденую, збудять ... Ох, не однаково мені. Ми зобов'язані пам'ятати ці гіркі слова великого поета. На наших очах збувається його похмуре пророцтво. А тому сьогодні наш обов'язок перед нашим народом, перед пам'яттю тих, хто, подібно Тарасу Григоровичу, присвятив своє життя боротьбі за соціальне визволення, покінчити з олігархічним пануванням, повернути трудящим матеріальні і духовні багатства нашої країни. У тому числі і творчість Тараса Шевченка. Леонід Грач, генеральний секретар Комуністичної МАРКІСТСКО-ленінської партії України, доктор історичних наук, професор