Українська сертифікатна приватизація. Ч.1

Вимушена необхідність чи свідомий обман народу?

На початку березня місяця виповнюється 20 років з моменту прийняття перших приватизаційних законів в Україні, які поклали початок радикальних реформ не тільки нашої економіки, але й українського суспільства в цілому. За всю свою двох десятирічну історію приватизація завжди сприймалася нашим народом неоднозначно. Більшість простих людей ставилися і ставляться до неї негативно, бачачи лише у приватизації нав'язаний спочатку компартійної номенклатури і "червоними директорами", а потім і новоявленими олігархами спосіб їх пограбування.

Найбільш негативний осад залишився у пересічних громадян від сертифікатного етапу приватизації (1995-1999 роки). Незважаючи на задекларовану державою іменну форму роздачі населенню приватизаційних і компенсаційних сертифікатів влада допустила не тільки їх протизаконну купівлю-продаж, але і масову скупку фінансовими спекулянтами. У результаті значна кількість приватизаційних паперів виявилося на руках у керівників підприємств та бізнесменів, які до середини 90-х зуміли праведним, частіше неправедним шляхом заробити початковий капітал. Іншу частину пересічні громадяни обміняли на акції різних заводів, фабрик і торгових установ.

Через генетичної недорозвиненості відносин власності в Україні господарями підприємств стали власники великих пакетів акцій. Рядові ж акціонери у своїй більшості досі не можуть навіть домогтися виплати їм мізерних дивідендів на свої "цінні" папери.

Тому сьогодні з висоти минулих років цікаво з'ясувати, по-перше, які моделі приватизації реалізовувалися в інших країнах? Якими об'єктивними обставинами і суб'єктивними факторами був обраний здійснений варіант трансформації держвласності в Україні. І, по-третє, хто конкретно доклав руку до розробки основних законів у цій сфері?

Висвітлення цих питань необхідно не стільки для душевного "мастурбирования" за минулим, скільки для того, щоб українців ще раз не обдурили сьогодні. Справа в тому, що Міністерство фінансів сьогодні розробляє в якості основного варіанту компенсації нашим громадянам зниклих вкладів Ощадбанку СРСР і Укрдержстраху спеціально випущеними цінними паперами (облігаціями). Але ж ми це вже проходили в період сертифікатної приватизації в 1995-1999 роках.

На кого і на що могла равнятьсяУкраіна у приватизації на початку 1990-х

В Україні вибір моделі приватизації та основних пріоритетів в її здійсненні відбувався в період, коли перед країною гостро постало питання забезпечення її економічної незалежності. При цьому, як зазначав Барабаш О.Л. - Депутат першого скликання народних депутатів незалежної України - ідея приватизації "була дуже абстрактної, оскільки ніхто не знав шляхів її реалізації".

До цього часу були відомі методи приватизації, використовувані в розвинених державах і постсоціалістичних країнах Східної Європи. Вже була здійснена приватизація в Угорщині, закінчувалася в Чехії, Словаччині, наближалася до завершення в Польщі. Швидкими темпами розвивався приватизаційний процес в Росії. З'явилися перші оцінки приватизації, стали аналізуватися сильні і слабкі сторони різних її моделей, стверджувалося розуміння необхідності забезпечення системності в її проведенні.

Підхід до роздержавлення і приватизації в кожній з постсоціалістичних країн - їх швидкість, масштабність, механізми - значною мірою вплинули на подальший розвиток економіки цих країн, на реструктуризацію всього господарства і окремих виробництв.

Чеська і Словацька республіки були піонерами масової приватизації.

У цих країнах за основу була прийнята ваучерна модель. Вона передбачала безкоштовне перерозподіл значної частини (приблизно 1/3) державної власності. На першій хвилі ваучерної приватизації майже 6 мільйонів громадян колишньої Чехословаччини стали акціонерами шляхом "купівлі" акцій підприємств за ваучери, при цьому близько 72% власників придбали акції через інвестиційні приватизаційні фонди. Чеська приватизація обмежилася вузьким значенням цього слова - сумний форми власності. Фактична реструктуризація виробництва, перебудова підприємств відсувалися на другий план. Це було обумовлено, з одного боку, необхідністю прискорення приватизаційного процесу, а з іншого - концептуальної національної установкою, відповідно до якої держава, за визначенням, не може приймати правильні підприємницькі рішення. Тому реструктуризація має очікувати приватного власника, на якого і лягала основна вага перетворень.

У Польщі масова приватизація здійснювалася шляхом передачі державної власності національним інвестиційним фондам, акції яких населення могло придбати в обмін на приватизаційні сертифікати (крім частини акцій, призначених для персоналу підприємства). Реструктуризація рентабельних компаній здійснювалася одночасно з передачею їх в руки приватних національних інвестиційних фондів, а перебудова нерентабельних компаній відкладалася на більш пізній термін. Фактично це було пов'язано з рішенням про стратегію реструктуризації, яке затягувалося через тривалих дискусій та відстрочення в ухваленні поправок до відповідних законів.

Плани проведення ваучерної приватизації розроблялися і в Росії командою Анатолія Чубайса.

Слід враховувати, що на вибір Україною моделі масової приватизації вплинув не тільки досвід її швидкого проведення в постсоціалістичних країнах Східної Європи, але і уповільненою приватизації (денаціоналізація) великих підприємств в Англії, Італії, Бразилії, який показував, що єдиним швидким способом політичної реструктуризації економіки та створення ринку капіталу є сертифікатна приватизація. Крім того, економіки Угорщини та Польщі, які вже будувалися на результатах швидкої приватизації, до моменту початку приватизації в Україні почали демонструвати динамічність розвитку і зростаючу ефективність.

Чинником, що визначив ВИБІР МОДЕЛІ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Восени 1991 р. в Верховній Раді було розглянуто кілька принципово різних концепцій приватизації, які від Комісії Верховної Ради України з питань економічної реформи і управління народним господарством представив Володимир Пилипчук, від Кабінету Міністрів - Олександр Пасхавер, від Міністерства у справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва - Віктор Сальников.

Пилипчук пропонував провести приватизацію через єдину комп'ютеризовану мережу, за допомогою якої шляхом підписки на майно процес приватизації повинен був завершитися до 1994 З групою своїх однодумців Пилипчук не тільки розробив такий проект, а й зумів домогтися обіцянки уряду США виділити $ 16 млн. для закупівлі та розгортання необхідного обладнання. Ця схема передбачала створення єдиного банку даних, єдину мережу приватизації та нейтралізацію всіх можливих варіантів втручання в приватизацію і зловживань.

Сальников запропонував різновид так званого англійського варіанту приватизації, що передбачав роздержавлення власності виключно за гроші і з глибиною не більше ніж на 49%. Причому Сальников наполягав на тому, що приватизацію мали проводити самі міністерства. Характерною особливістю цього варіанту була поступовість, в силу чого він був розрахований на 50 років.

Олександр Пасхавер був проти цих двох варіантів. Перший він вважав взагалі нереальним. Другий же варіант, на його думку, давав можливість міністерствам намертво заблокувати процес приватизації. Пасхавер вважав, що вибір моделі приватизації визначався в першу чергу політичними цілями. Необхідно було позбавити державу монополії у виробничому секторі, передати частину економічної влади недержавному капіталу.

У країні існували найпотужніші політичні сили, які, підхоплюючи гасло повільної, але "якісної" приватизації, готові були робити все, щоб зупинити її зовсім або використовувати в суто кланових, вузькокорисливих інтересах. На порядок денний постало питання про підготовку та проведення швидкої масової приватизації. Однак населення України в той час не мало достатніх коштів, щоб брати участь у грошовій приватизації. Тому на основі вивчення досвіду східноєвропейських країн пропонувалося ввести приватизаційні папери, за допомогою яких можна було швидше почати приватизацію.

Верховна Рада України запропонувала об'єднати зусилля всіх трьох груп розробників і винести на розгляд парламенту єдину концепцію. Вона повинна була враховувати наступні реалії соціально-політичної та економічної ситуації нової держави в 1991-1992 рр.. :

- Консервативність українського населення і панування в його масовій свідомості, правда, зі значною домішкою традиційної селянської дрібнобуржуазності, соціалістичних стереотипів;

- Панування старої комуністичної бюрократії в нових владних структурах буквально зверху до низу;

- Економічне панування директорів великих державних підприємств у виробничому секторі;

- Відсутність вільних і достатніх фінансових капіталів у потенційних покупців державної власності;

- Непідготовленість державних підприємств до приватизації та до роботи в новій економічний ситуації;

- Нерозуміння значною частиною населення важливості процесів приватизації і небажання адаптуватися до вимог нової системи господарювання;

- Відсутність сформованої ринкової середовища, в якій купівля-продаж державної власності відбувалася б на основі конкуренції.

У таких умовах було утопічно і небезпечно очікувати розвитку нового приватного капіталу і відповідної ринкової інфраструктури до рівня, що дозволяє провести класичну приватизацію шляхом продажу державного майна на ринку нерухомості та фондовий ринок. Тому в якості основної мети приватизації на її перших етапах було сформульовано завдання максимально швидкого створення "критичної маси" недержавної власності у виробничому секторі економіки. Основними критеріями успіху були проголошені темп і масштаби. Необхідно було позбавити державу монополії у виробничому секторі, передати частину економічної влади недержавному капіталу.

Саме з цих причин було відхилено проект концепції приватизації, розроблений Віктором Сальникова. У результаті спільного рішення проект єдиної концепції став розроблятися на основі варіанту, запропонованого Кабінетом Міністрів.

31 жовтня 1991 Верховна Рада України затвердила "Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду", яка дозволила почати роботу над ключовими законопроектами про приватизацію. Відповідно до цієї Концепції малі підприємства планувалося приватизувати за 1-1,5 року, середні і великі - за 4-5 років. Поза приватизації вирішили тимчасово залишити вузьке коло підприємств, які безпосередньо обслуговували держава (наприклад, виробників озброєння) і природні монополії (такі як дороги, порти). Приватизація була орієнтована на зниження ролі держави як власника виробничих підприємств.

Облік соціальних і політичних реалій відбився в наступних основних технологічних особливостях української приватизації:

- Населення брало участь у приватизації, використовуючи безкоштовно роздані штучні "приватизаційні гроші" обмеженого ходіння - на початку іменні приватизаційні рахунки, а потім - сертифікати;

- Працівники підприємств (а трохи пізніше - і менеджмент) отримали суттєві пільги в придбанні акцій своїх підприємств;

- Для невеликих і середніх підприємств не фондомістких галузей ці пільги були достатні для присвоєння їх працівниками контрольного пакета акцій.

ПОЧАТОК МАСОВОЇ сертифікатної приватизації

Сертифікатна модель приватизації в Україні була спочатку задекларована в "Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду" від 31 жовтня 1991 р., а потім законодавчо закріплена в Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1996

Для виконання завдань приватизації державного майна з використанням приватизаційних паперів, 6 березня 1992 був прийнятий Закон України "Про приватизаційні папери". Він визначив поняття і призначення приватизаційних паперів, умови і порядок їх випуску та розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. У цьому законі був закріплений один із найважливіших ознак приватизаційного сертифіката - він міг бути тільки іменним.

Випуск приватизаційних паперів планувалося проводити у готівковій та безготівковій формах (у вигляді депозитних рахунків). До 1995 року платежі за придбані об'єкти приватизації здійснювалися з приватизаційних депозитних рахунків, які були відкриті відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 25 листопада 1992 року № 655 "Про випуск в обіг приватизаційних майнових сертифікатів".

Прийнята 7 липня 1992 Державна програма приватизації на 1992 вимагала, щоб при продажу державних підприємств 70% суми оплачувалося приватизаційними паперами.

Правда, багато регіональні органи приватизації, особливо у великих містах, ігнорували цю вимогу, проводячи продаж власності переважно за грошові кошти. Це зустрічало підтримку місцевих законодавчих і виконавчих органів, оскільки дозволяло реально наповнювати міський бюджет.

Необхідно підкреслити, що сертифікатна модель приватизації була прийнята в результаті соціального компромісу. Вона, з одного боку, давала можливість почати процес роздержавлення власності без зволікання, а з іншого, - мала серйозні негативні наслідки для всього подальшого процесу приватизації.

По-перше, приватизаційні папери не ходили вільно. Вони були іменними і на початку існували у вигляді депозитних рахунків. Процес участі в приватизації з використанням приватизаційних депозитних рахунків був надзвичайно складним і заплутаним внаслідок залучення в нього значного числа проміжних структур. На практиці все це виглядало приблизно таким чином.

Прочитавши в газеті про те, що відповідно до Указу Президента України в ощадбанку на нього заведений приватизаційний рахунок, пересічний громадянин тут же приймав рішення про покупку акцій, щоб, як мріялося, потім все життя розкошуючи жити на дивіденди. Але на шляху до цієї мрії виникало кілька проблем. Перша - дізнатися про список підприємств, акції яких можна купити. Це було надзвичайно складно. І якщо громадянин все ж успішно вирішував її, він ішов у місцеве відділення ощадбанку.

Там він дізнавався, що в ощадбанк ще не надійшли списки осіб, які мають право на відкриття приватизаційних рахунків. Необхідно було йти в ЖЕК і вирішувати цю проблему. Потім, прийшовши знову в ощадбанк, громадянин дізнавався, що тепер йому потрібно було пред'явити платіжне доручення від того підприємства, акції якого він хотів купити. Починалася листування з підприємством і тривале очікування. Коли необхідна папір все ж надходила в ощадбанк, він перераховував кошти на адресу підприємства.

Тепер громадянин починав дзвонити на підприємство, щоб дізнатися, коли він, нарешті, отримає свої акції. Після тривалої нервування (то співробітниця у відпустці, то акції ще не розподілені, то просто ніхто телефони не бере) громадянин нарешті дізнається, що йому нарахували акції, але вони дематеріалізовані. Іншими словами, вони знаходяться в електронному вигляді, їх не можна потримати в руках, заховати в скриньку. І тільки через кілька місяців, а то й років, громадянин отримує сертифікат, в якому записано, що він є власником стількох-то акцій.

Весь цей процес значно ускладнювався, коли на якому-небудь з цих етапів документи губилися або невірно заповнювалися (а це відбувалося часто-густо). І не дивно, що бажання пройти цей шлях від початку до кінця виникало дуже у небагатьох. Через вкрай незручного механізму відкриття приватизаційних рахунків і придбання акцій цей процес йшов надзвичайно мляво. На 1 січня 1994 чисельність населення України становила 51,9 млн. чол. У списки громадян, які мають право на отримання приватизаційних паперів, було включено близько 50 млн. чол. (94,3% від загальної чисельності населення). Однак у 1992-1994 рр.. відкрили депозитні рахунки та отримали свої сертифікати в Ощадному банку України тільки 8 млн. громадян.

По-друге, не була передбачена схема використання сертифікатів, яка б чітко розділила грошове і сертифікатне звернення щодо об'єктів і засобів приватизації.

Спочатку приватизаційні майнові сертифікати (ПМС) служили засобом розрахунку при продажу об'єктів груп А, Б, В, Г способами викупу, продажу на комерційних і некомерційних конкурсах. При цьому Фонд держмайна, згідно з вимогами Державної програми приватизації 1992 р., вимагав, щоб приватизаційними паперами оплачувалося не менше 70% вартості реалізованих об'єктів. У 1993-1995 рр.. таким способом було реалізовано по групі А - 266 803 ПІВ і 4382 компенсаційних сертифікатів, по групі Б, В, Г, Д - 4252067 ПІВ.

Щоб ліквідувати перераховані негативні моменти Президентом України були внесені певні коригування в законодавчу базу приватизації.

Указ Президента України "Про введення в готівковий оборот приватизаційних майнових сертифікатів" від 21 квітня 1994 встановлював, що з 1 січня 1994 єдиної формою розрахунку за придбаний об'єкт приватизації є приватизаційні майнові сертифікати, які повинні були видаватися у відділеннях Ощадбанку України.

Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення прав громадян на використання приватизаційних майнових сертифікатів" від 26 листопада 1994 передбачав, що об'єкти, що знаходяться в державній власності і віднесені Державною програмою приватизації на 1994 до групам Б, В і Г, підлягають перетворенню у відкриті акціонерні товариства. Указ фактично вводив особливий "прискорений" процес великої приватизації. Кабінет Міністрів України до 25 грудня 1994 повинен був затвердити перелік не менше 8 тисяч об'єктів, що підлягають обов'язковій приватизації в 1995 р.

Указ встановив, що 100% акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі об'єктів групи Б, не менше 70% акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі об'єктів групи В і 70% акції відкритих акціонерних товариств, створених на базі об'єктів групи Г, продаються з збереженням передбачених законодавством пільг їх працівникам та керівництву, а також на сертифікатних аукціонах громадянам України за приватизаційні майнові сертифікати. За рахунок акцій, що залишаються у державній власності, проводиться компенсація громадянам України втрат від знецінення заощаджень на рахунках в Ощадному банку України.

Указ Президента України "Про компенсацію громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та Укрдержстраху" від 24 листопада 1994 ввів компенсаційні сертифікати, які видавалися в розмірі суми індексації грошових заощаджень. Було встановлено, що компенсаційні сертифікати обертаються вільно і використовуються для приватизації державного майна, за винятком цілісних майнових комплексів.

У тих конкретних історичних умовах для того, щоб остаточно не заблокувати процеси приватизації та економічні реформи в цілому конструктивна більшість депутатського корпусу за активної підтримки новообраного Президента України Л.Кучми та уряду, обрали єдино можливий варіант - врахувати всі названі точки зору, всі чотири позиції і рухати приватизаційний процес одночасно по всіх чотирьох напрямках. Що було і зроблено.

По-перше, була розпочата широкомасштабна сертифікатна приватизація, яка надала можливість багатомільйонним масам людей стати реальними власниками. По-друге, через механізм оренди з викупом було реалізовано право трудових колективів стати власниками своїх промислових підприємств. По-третє, було затверджено перелік державних підприємств, які на увазі їх загальнодержавної значимості не підлягають приватизації. І, нарешті, по-четверте, був задіяний механізм грошової приватизації. Таким чином, 1995 р. став роком початку масової сертифікатної приватизації.

У другій частині статті будуть висвітлені наступні питання:

- Таємниці написання закону України "Про приватизаційні папери";

- Куди поділися приватизаційні сертифікати більшості громадян у 1995-1999 роках;

- РольУкраінского центру сертифікатних аукціонів у безкоштовній розпродажу Батьківщини.