Дорога, яка не веде до Майдану

Неможливо двічі вийти на один і той же Майдан. Багато, які відвідали головну площу країни в минулий вівторок, переконалися в жорстокій справедливості цієї істини.

Від барикади до подіуму

"Майдан був іншим!" - Не змовляючись, твердили учасники святкування прем'єрного Дня свободи.

Ті ж знамена, але інші гасла. Ті ж слова, але зовсім інші емоції. Ті ж люди, але зовсім інші очі. Помаранчеві прапори в руках вождів виявилися присипаними бюрократичної пилом.

Очікувати іншого, напевно, попросту наївно. Той, фронтовий, Майдан (з честю виконав священну місію головною барикади країни) давно став частиною історії. Історії, яку одні поспішають прикрасити, інші поспішають очорнити.

Порівнювати два Майдану - заняття не просто невдячна, а попросту безглузде. Чи не візьметеся ж ви, справді, ставити знак рівності між народженням і днем ??народження?

Хто очікував зловити той же кураж, відчути той же драйв, насититися тією ж енергетикою, безумовно, повинні були піти з святкування розчарованими. І абсолютно марно. Повернутися на той, колишній, Майдан так само нереально, як неможливо знову опинитися в дитинстві. Неминуче розчарування, що оселилося в серцях і душах, не повинно стати причиною для сорому. Чи не засмучуватися слід, а пишатися. Своєю причетністю до самого справжньому чуду. Яке багатьом (з висоти сьогоднішнього дня) вже здається звичайним. Треба щиро співчувати тим, хто не пережив подібного. Тим, хто не пізнав тієї радості. Тим, хто так і не зрозумів (ні тоді, ні зараз), що саме сталося холодної восени 2004-го. Тим, хто не збагнув справжню ціну багатства, що опинився в його руках, і не зумів належним чином цим багатством розпорядитися ...

Сьогоднішній, тиловий, Майдан служить для інших цілей. Йому відвели малопочтенное роль шоу-майданчика. Віктор Ющенко у своєму спічі навіщось обізвав майданівську трибуну подіумом. Декого з ветеранів "елегантної революції" почуте покоробило. Даремно. Цілком здорова фрейдистська обмовка. Деякі відвідувачі нового політичного шоу, до речі, розраховували побачити якусь подобу показу новинок передвиборної моди.

Чого, власне кажучи, очікували від Майдану-2005 тисячі і тисячі людей, що заповнили центр столиці ввечері 22-го? Відразу обмовимося, що багатьох з них на захід звезли за рознарядками різних політичних сил, колись представляли єдину команду. Проте ризикнемо розділити присутніх на чотири умовні категорії. Перша - роззяви, тобто ті, хто зрадів можливості провести вечір, слухаючи "Океан Ельзи" і видивляючись на живого президента. Таких було не так вже й багато, хоча відчутно більше, ніж за часів Майдану-2004, коли "туристи" становили абсолютну меншість. Другу групу становили ностальгують. Мова йде про тих, хто не очікував особливих одкровень від політиків і просто хотів ще раз зануритися в ту ж атмосферу. На мить забувши, що у барикади і подіуму зовсім різні аури. Треті - звичайні найманці, записні крикуни й байдужі переносники транспарантів. Нарешті - четверті, що складали, на нашу думку, абсолютна більшість. Назвемо їх небайдужими. Головною причиною, що призвела на Майдан дану категорію громадян, була надія. Надія на те, що саме цього дня, саме в цьому місці загрузли в чварах генерали "помаранчевої" армії нарешті переконливо заявлять про відновлення єдності.

Підстав для цього було небагато. Але, безумовно, присутня віра. Щира, трохи наївна, навіть трішки дитяча віра в диво. Саме так напередодні Нового року, з тугою дивлячись на безсніжний пейзаж, ми віримо (всупереч невтішним прогнозам), що рівно опівночі небеса неодмінно разверзнуться.

Наше припущення частково підтверджує реакція заповнили Майдан людей на спічі вождів. Була радість, але не було Шалого захвату. Народ не надто охоче відгукувався на потуги лідерів, які намагалися завести присутніх за допомогою історичних речівок. Бо народ прийшов не кричати, а слухати. Оцінки невеселого теперішнього і прогнози на туманне майбутнє його цікавили більше, ніж спогади про героїчне минуле. Народ шанобливо аплодував ораторам, але те, що можна було назвати овацією, трапилося, по суті, один-єдиний раз. Коли Віктор Андрійович видавив із себе обіцянку докласти всіх зусиль для відновлення втраченої єдності. Ця обставина якнайкраще підтверджує, що саме хотіли почути ті, без кого тріумф річної давності був би просто неможливий.

Але дива не сталося. Після 22 листопаді 2005-го можна з високим ступенем вірогідності стверджувати: передвиборчі шляху Ющенка і Тимошенко, цілком очевидно, розходяться. І, напевно, символічно, що остання ілюзія помаранчевих романтиків наказала довго жити саме в річницю Майдану. Почався відлік нових політичних доби.

Єдність і боротьба протилежностей

Ні для кого не секрет, які вони різні - Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна. Підталий лід і нерівний пломінь. Не надто добре броньований танк і злегка залежала на складі протитанкова міна. Їх політичний союз був багато в чому протиприродним. У той же час - напрочуд органічним і на рідкість плідним. Вони врівноважували і доповнювали один одного. Середнє арифметичне темпераментів двох лідерів коаліції "Сила народу" стало однією з формул торішнього успіху. Хай вибачать нас за нахабну версію, але багато в чому завдяки їх взаємному впливу один на одного молоду національну революцію не склали з потрохами на переговорах у Маріїнському і не втопили в крові при штурмі Банкової.

Вони навіть влада розуміють по-різному. Для неї шлях до влади в інтризі. Сенс влади - в дії, часто необдумане, часом авантюрний. Для нього шлях до влади - в проповідництві. Сенс влади - у заслуженому спокої. Напевно, більшість прихильників нового режиму хотіли б бачити вождів з дещо іншим набором політичних характеристик. Але вони такі, які є.

Саме таких їх цінувало, поважало, любило, часом - боготворило МАЙДАНІВСЬКИЙ співтовариство. Сподіваючись, що їх єдність, що дозволило здобути одну історичну вікторію, стане запорукою нових, не менш значимих перемог.

Постійні читачі "ДТ", безумовно, знайомі з матеріалами соціологічного дослідження, опублікованого в минулому номері нашого видання. Для тих, хто з ними не знайомий, наведемо деякі цифри. 46% опитаних учасників минулорічних акцій заявили, що вийшли на Майдан на знак протесту проти колишнього режиму. Ще 27% пояснили свій вчинок необхідністю захистити право на вибір.

Свіжий соцопитування підтвердив вірність здогадки, висловленої "Дзеркалом" ще рік тому: власне бажання бачити Віктора Андрійовича президентом не було домінуючим. Прагнення бачити Юлію Володимирівну прем'єром - тим більше. Значна частина населення вимагала іншої країни та інших вождів. Ці виглядали найбільш гідними. Ющенко і Тимошенко були лише іменами, написаними на помаранчевих і синьо-жовтих прапорах. Не було б їх - народ відшукав би інших. І з Майдану не пішов би, навіть якби (припустимо абсолютно фантастичну версію) обидва лідери після другого туру взяли та й пішли в глибоке підпілля.

Припускаємо, що багато хто з числа підтримали революцію бачили недоліки поводирів. Але сподівалися, що разом вони подужають важку дорогу на шляху до побудови демократії.

Але біда в тому, що суперечності між двома найяскравішими представниками нової команди занадто глибокі. Ми пошлемося на ще одну раніше висловлену нами (і підтверджену багатьма іншими) гіпотезу. Ющенко не довіряє Тимошенко і боїться її. Тимошенко не довіряє Ющенку і зневажає його.

Так, вони розуміють владу по-різному. Але вони схожі в своєму ревно небажанні не ділити владу ні з ким. Вони справді були єдині, поки існував спільний ворог. Але коли противник упав, вчорашні ситуативні соратники природним чином перетворилися на опонентів.

У перші місяці роботи нової влади представники оточення Ющенка, приховуючи глухе роздратування, розповідали про те, як новоспечений прем'єр прискореними темпами піарить себе, рапортуючи про неіснуючі успіхи, приписуючи собі чужі заслуги. А соратники Тимошенко настільки ж обурено оповідали про приступи ревнощів глави держави, болісно реагує на популярність прем'єра. Про його необгрунтованих нападках і безглуздих заборонах.

Правда, швидше за все, лежала посередині. Вона проста і сумна: вожді почали конкурувати з першого дня перебування у владі. Тутешній олімп тісний для них двох. Напевно, це не стільки їх вина, скільки біда. Причому біда всієї країни.

Президент не приховував свого невдоволення амбіціями прем'єра. У колі друзів він неодноразово повторював, що йшов до цієї влади десяток років, він її не просто заслужив - він її вистраждав. Він не вважає можливим ділити її з ким би то не було. Він вважає посягання на його владу неприпустимими і необгрунтованими. Запрограмованість Віктора Андрійовича на суперництво змушувала його шукати підступ навіть там, де його не було. Що явно не сприяло ефективній командній грі.

Важко сказати, чи можна було говорити про посягання, але бажання стати першою в діях Тимошенко читалося цілком чітко. Вона з категорії людей, які хочуть все і відразу. Пам'ятається, як у 2000-му один з головних ідеологів "Україна без Кучми" квапила своїх колег по боротьбі, підштовхуючи їх до рішучих, але не дуже продуманим і часом занадто ризикованих вчинків. Вона поспішала позбавити країну від Леоніда Даниловича, здається, не надто замислюючись про те, цілком чи готова до цього країна. Їй здавалося, що якщо не зараз, то ніколи. "УБК" тоді не стала предтечею революції. Але революція все одно стала можливою ...

Якийсь час вони воліли не виносити сміття з хати. Створений на початку року Народний союз "Наша Україна" і Блок Юлії Тимошенко привселюдно називалися повноправними учасниками майбутнього передвиборного мегаоб'єднання. Розум підштовхував їх в обійми один одного, вони розуміли, що граючи порізно, надають противниками розкішний шанс для реваншу. Але емоції підштовхували їх до розриву задовго до вересневих викриттів Олександра Зінченка. Ще в лютому президент у вузькому колі соратників кілька разів висловлював сумнів з приводу доцільності формування єдиного помаранчевого блоку.

У січні Юлія Володимирівна запевняла громадськість: "Ми блоково об'єднаємо наші зусилля". Але вже в березні інтонації змінилися. На запитання кореспондента "Української правди", чи залишається в силі домовленість про створення спільного передвиборчого списку, Тимошенко відповіла вельми ухильно: "Я думаю, ближче до виборів ми знайдемо форму, концепцію, конфігурацію нашої участі у виборах, здатну принести найбільший результат нашої спільної політичної силі ... "

Їх тягнуло в різні боки. Рейтинг Тимошенко ріс на очах, і це дозволяло дивитися в майбутнє з оптимізмом. Підкорення планки висотою в 20% виглядало нікчемною справою, і деякі бютівські мрійники ще влітку замахувались на 35%. Фракція в півтори сотні багнетів здавалася реальністю. Приблизно те ж саме регулярно наспівували і Віктору Андрійовичу.

Вони переконували самі себе і інших, що порізно вони принесуть більше користі загальній справі. Здається, не віддаючи собі звіту в тому, що спільного майже не залишилося. І забуваючи про те, що для народу важливий сам факт їх єдності. Арифметика в даному випадку - не найкращий помічник. Бо в разі їх розриву з'явиться прошарок тих, хто не захоче голосувати ні за НСНУ, ні за БЮТ. Хто сприйме розкол як зраду і відреагує на нього відмовою йти на виборчу дільницю. А при виникненні конфлікту, супроводжуваного взаємними звинуваченнями, може зрости кількість тих, хто проголосує за інших - на знак протесту.

Складалося враження, що В.А. і Ю.В. підсвідомо шукали привід для політичного розлучення. І не будь прес-конференції Зінченко, вони б все одно його знайшли. Вересневий конфлікт, безумовно переживали обоє. Але в той же час здавалося, що обидва при цьому відчули деяке полегшення. Хоча за пост прем'єра Тимошенко трималася до останнього.

Подальші події показали, наскільки глибокі образи. Взаємні закиди, завуальовані й неприкриті, сипалися переважно не з вуст вождів. Для виконання цієї місії використовувалися соратники. Але ясно було все і всім. Ескалація холодної війни болісно вдарила по рейтингах як вождів, так і очолюваних ними політичних сил. Наслідком чого (згідно закону збереження політичної енергії) стало підвищення рейтингу Януковича і "Регіонів".

І ось тут вони злякалися. Ні, не через те, що вільно або мимоволі обманули очікування народу. Віктор Андрійович злякався того, що може не втримати владу. Юлія Володимирівна - того, що може її не отримати.

Але навіть цей переляк не змусив їх піднятися над образами. Ющенко абсолютно переконаний, що саме з подачі Тимошенко на представників нової влади повісили ярлики корупціонерів. І хоча переконливих доказів цього у президента (наскільки відомо) немає, він не може їй цього пробачити. Хоча ворогам своїм вчорашнім він пробачив все. Закріпивши християнське всепрощення деклараціями, меморандумами, указами і законами. Чим грунтовно зміцнив суперників і істотно послабив себе.

Тимошенко ж не може пробачити завданих їй під час перебування прем'єром образ. Вражене самолюбство в якісь моменти брало верх навіть над жагою влади.

Що б Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна жодного заявляли пресі, громадськості, симпатикам і критикам, реальних переговорів про можливе об'єднання донедавна, по суті, не велося. Їх змусила до цього життя: рейтинг "Регіонів" останні місяці ріс як на дріжджах. До цього доклали свою руку і президент Ющенко, і прем'єр Тимошенко, і оточення Віктора Андрійовича, і соратники Юлії Володимирівни.

Але навіть на святковому Майдані вони залишилися насамперед сьогоднішніми суперниками, а не вчорашніми соратниками. Обидва абсолютно очевидно намагалися виграти Майдан один у одного, а тому його не виграв ніхто. Тому що народ чекав братської нічиєю, а не братовбивчого змагання.

Вознесіння Юлії Володимирівни на сцену на руках захоплених соратників виглядало дещо театрально. І діткам Віктора Андрійовича напевно не мало сенсу маятися добрий час, очікуючи, поки глава сімейства і держави закінчить свій довжелезний спіч.

Але PR-витрати навряд чи зіпсували б враження, якби вожді зробили очікувався присутніми крок. Але вони відповіли не ділом, а словом. Те, що і як вони говорили, заслуговує окремої розмови.

Іносказання

Той, хто йде закопувати сокиру війни не повинен нести каменя за пазухою. Сумно, що стару як світ істину не засвоїли двоє розумних людей, від яких залежить доля мільйонів людей.

Промова Тимошенко була занадто передвиборної, мова Ющенко - занадто роздратованою. Причини для гніву у Віктора Андрійовича, можливо, й були. Його настрій був зіпсованим ще 21-го. На зустріч лідерів братніх партій-переможниць з президентом глава БЮТ не з'явилася, приславши замість себе Томенко. Добре хоч не Бродського, хоча на екс-віце-прем'єра у лідера нації теж яскраво виражена ідіосинкразія. Чому Ю.В. проігнорувала захід, достеменно не відомо. За деякими відомостями, вона не бачила сенсу йти, оскільки не отримала особистого запрошення від глави держави.

Можна заперечити: якщо людина зацікавлена ??в примиренні й об'єднанні (як про це говорить Тимошенко), можна було і не звертати уваги на подібну умовність. Але можна сказати інакше: якщо людина зацікавлена ??в примиренні й об'єднанні (як про це говорить Ющенко), можна було б дотримати пристойність і покликати соратницю.

Можна припустити, що Тимошенко нічого не втратила, так як розмова про можливе об'єднання прийняв дещо дивний характер. Наскільки можна судити, Ющенко пропонував соратникам об'єднатися не друг з одним, а навколо президента. Але можна припустити і те, що присутність екс-прем'єра могло вплинути на суть і форму дискусії.

Треба думати, Віктора Андрійовича завели і критична майданна мова Томенко, і крики "Юля!", Якими намагалися перервати його виступ. Безумовно, людина, начебто налаштований на примирення, не повинен був публічно демонструвати свою образу на це. Але інша людина, начебто теж налаштований на примирення, повинен був зробити все, щоб її команда не скоювала провокаційних кроків.

Однак найбільше президента мала зачепити промову Тимошенко. Безумовно, в ній були важливі посили і правильні інтонації. Про необхідність розправити плечі в тій чи іншій формі говорили в той день багато, але, мабуть, тільки у Ю.В. це вийшло проникливо. Вона абсолютно правильно акцентувала увагу слухачів на загрозу реваншу і назвала єдиним рецептом відновлення колишньої єдності. Але що об'єднує в її промові було небагато.

Вона не зізнавалася в помилках, вона намагалася виправдатися. Ющенко пізніше зробив те ж саме, причому ще більш ніяково і непереконливо. Причому виправдання Тимошенко виглядали дещо двозначно: "Як я могла себе почувати, коли не могла призначити жодного чиновника?" Перешкодити їй у цьому міг тільки президент, і подібний докір, напевно, був не на часі і не до місця. Але ще більшою помилкою був наступний пасаж: "На парламентських виборах ми будемо фактично вибирати главу держави". Це можна було сприймати не лише як заклик голосувати за Тимошенко. Це було констатацією справжньої ролі президента в країні. Ролі, з якою Ющенко не хоче погоджуватися. Після цього запевнення в дружбі і єдності з президентом фактично втратили сенс.

Складалося враження, що і Тимошенко, і Ющенко до останнього моменту сумнівалися, що саме слід говорити з Майдану. Хоча Ю. В. говорила без папірця, а В.А. заготовили цілу промову. Від якої він час від часу відволікався. Що явно не пішло на користь. Місцями мова була схожа на телезвернення до народу, місцями - на кондовий доповідь небудь на Радбезі, місцями - на старий майданний спіч. Занудні розповіді про торговельне сальдо і ВВП переривалися емоційними випадами на адресу вчорашніх соратників. І навіть важливий розповідь про деякі цілком конкретні плани влади вислизнув від уваги. Президента практично не слухали, бо одразу зрозуміли: найголовнішого він не сказав і не зробить.

Він не визнав помилок і не заявив про загальні правила і єдиної відповідальності за долю виборів. Він лише прозоро натякнув, що мова не йде про вибори народного прем'єра і що гасло "Схід і Захід - разом!" Як і раніше залишається актуальним.

Друг мого ворога і ворог мого друга

Дехто в таборі Тимошенко ці тези сприйняв як натяк на те, що Ющенко збирається після виборів домовлятися про створення єдиної коаліції з Януковичем.

Наскільки відомо, зв'язок з "Регіонами" підтримують і Ющенко, і Тимошенко. Кожен боїться, щоб соратник його не "кинув". Яке вже тут єднання. "Партія війни" в НСНУ намагається переконати Ющенка в тому, що олігархи вже домовилися між собою за його спиною і парламентська більшість сформують Ахметов, Пінчук і Коломойський, чиї інтереси в майбутній Раді представлятимуть "Регіони", блок Литвина і БЮТ. "Партія війни" в БЮТ стверджує, що президент піде на все, щоб Тимошенко не стала прем'єром.

Але в "Нашій Україні" виявився і "партія миру". Прихильники чисток в НСНУ, як відомо, недавно на з'їзді програли війну Порошенко, Третьякову співтовариші. Незважаючи на те що вимариваніе їхніх імен з передвиборчого списку було санкціоновано президентом, вони залишилися і в керівництві, і в партійному реєстрі. Правда, більшість з партійних "ізгоїв", судячи з усього, не отримають місць в десятці. Хто потрапить до "верхівку" табелі про ранги, поки не відомо. Планується, що там не буде самого Ющенка, Порошенка, Третьякова, Зварича, Червоненко, Жванії. Швидше за все, там виявляться Єхануров, Безсмертний, Мартиненко. Обговорюється можливе присутність Катеринчука, Рибачука, а також лідерів партій, які погодилися увійти в блок з НСНУ, - Анатолія Кінаха (ПППУ), Бориса Тарасюка (НРУ), Анатолія Матвієнка ("Собор"), Олексія Івченка (КУН), Володимира Стретовича (ХДС ). Особисто президент (як кажуть) до цих пір не втратив надії роздобути Юрія Луценка та Віталія Кличка.

ПРП, найімовірніше, в "мегаблоці" імені Ющенка не буде. Партія або приєднається до БЮТ, або розпадеться, після чого найбільш відомі персонажі розійдуться по двох "помаранчевим" командам. Однієї не буде майже напевно, і єдиний компроміс, якого здатні досягти сторони, - договір про ненапад.

Хоча ще зовсім недавно уповноважені президентом і благословенні Єхануровим Іван Васюник і Олег Рибачук провели серію переговорів з Тимошенко. "Учасники переговорів" начебто розробили компромісний варіант: загальний список НСНУ і БЮТ при наявності рівних квот. Але при цьому Ю.В. повинна була відмовитися від претензій на прем'єрство. За це їй нібито обіцяли пост спікера. У крайньому випадку - вона повинна була стати одним з кандидатів на пост прем'єра.

Так це чи ні - невідомо. Відомо лише те, що планувалася зустріч Тимошенко з Ющенком не відбулася. А без неї подальші переговори неможливі. Натомість Юлія Володимирівна, за деякими відомостями, зустрілася з Порошенком. Петро Олексійович нібито переконував, що саме він контролює партію. Пропонував дружбу, співробітництво, єдиний список і загальну боротьбу з Єхануровим. Діалогу не вийшло.

Чого чекати в найближчому майбутньому? Напевно активізації переговорів з "донецькими", до яких підштовхують і Тимошенко, і Ющенко деякі їхні соратники. "Регіонали" на контакти йдуть. Проте, наскільки відомо, в дійсності союзу в майбутньому парламенті не хочуть ні з однією з "помаранчевих". Надто свіжа образа і занадто велика ненависть. Янукович, Ахметов і компанія сподіваються, що рейтинг НСНУ і БЮТ буде падати і далі. А коаліцію вони охочіше створять з блоком Литвина, комуністами і ПСПУ, якій мають намір активно допомагати.

Що робитимуть наші герої? Важко сказати, який шлях вони оберуть. Дуже хотілося б, щоб він вів до Майдану. Не треба в прямому - в ціннісному сенсі.