Чи врятують Україну "протівовсіхі"? Ч.1

Короткі тези неомарксизма

Відео дня

В Україні наростають протестні настрої і виступи різних груп населення. Але довіра громадян катастрофічно падає не тільки по відношенню до нинішньої влади, але і до опозиції в усіх її "особах". У той же збільшується число тих наших співвітчизників, які виступають "проти всіх". Це свідчить не тільки про глибоку розчарованість багатьох українців у діючих акторів вітчизняного політичного Олімпу, а й про повне вичерпання свого потенціалу сформованої в країні після 1991 року політичної системи. Так як протестні настрої "протівовсіхов" є лише виразами глибинного рівня психології їх масової свідомості, в нашому суспільстві виник запит на "підйом" устремлінь цієї категорії громадян на більш високий рівень осмислення українських реалій - ідеологічний. На наш погляд таку можна створити на основетеоріінеомарксізма. Пропонуємо читачам основні тези цього несформованого подіями останнього десятиліття розвитку людства вчення. У сьогоднішньому короткому викладі основоположних ідей неомарксізмами назвали його "Маніфестом антиолігархічну альянсу".

Замість комунізму побудуємо "Держава мережевого народовладдя"

У 1844 році Маркс і Енгельс написали свій знаменитий Маніфест Комуністичної партії, в якому вони вперше проголосили, що головною рушійною силою історичного прогресу є класова боротьба, а найбільшим злом у соціальному розвитку людства - приватна власність, що породжує економічну нерівність людей і експлуатацію людини людиною. В якості основного носія своєї ідеології вони обрали пролетаріат. А метою прогресивної еволюції всього людства Маркс і Енгельс проголосили побудову комунізму, як суспільства загальної справедливості, рівності, братерства і благоденства.

Видання та розповсюдження цього невеликого за обсягом праці поклало в другій половині 19 століття початок формуванню нової ідеології та виникненню Міжнародного робочого руху.

У XX-му столітті ідеї марксизму, в кілька спотвореному Леніним вигляді, стали теоретичним базисом для великого історичного експерименту зі створення СРСР як держави соціальної справедливості та загальної рівності, і світової системи соціалізму, як спроби їх силового нав'язування у всьому світі. Чим все це закінчилося нам відомо.

Але парадокс історії людства полягає в тому, що начебто дозволені самим її ходом протиріччя розвитку роду HomoSapiens відтворюються нашої еволюцією знову. І, відповідно, застарілі на перший погляд вчення починають набувати нового звучання. Цілком це відноситься і до марксизму.

Недавні революції в Арабському світі, безперервні масові виступи громадян в країнах Західної Європи, США, Австралії та Ізраїлі під гаслом "Захопи Уолл-Стріт" свідчать, що в світі починається Всесвітня антиолігархічна революція. Наростаюча по всій планеті соціальна боротьба простих людей з транснаціональним банківським і промисловим капіталом набуває для України, у зв'язку з недорозвиненістю у нас ринкової економіки і слабкістю демократичних традицій особливе звучання. У цих умовах виникає нагальна потреба створення на старій теоретичній базі нового вчення - неомарксизма.

Головними його відмінними рисами є можливості технологічного базису, який вже сьогодні починає визначати перспективи розвитку людства на найближчі десятиліття, і мета, за яку пропонує боротися прогресивно налаштованим громадянам - побудова "Держави сетевогонародовластія".

Частина І. Роль і місце олігархії в історії розвитку людства

Історично олігархія як державний устрій відома ще з часів Стародавньої Греції. Вже тоді бували випадки, коли народ сам делегував формування правлячої еліти найбільш заможним людям, не залежних у фінансовому відношенні від інших і тому не підвладних підкупу. Вже в Стародавній Елладі майново заможні громадяни, що об'єднуються загальним корпоративним інтересом збереження і примноження свого багатства, домовлялися про взаємодію і протиставленні себе як спільноти іншим елітам і всьому народові. Але реальна і довготривала прихована влада олігархії у вигляді демократії стала формуватися в Європі з епохи Просвітництва.

Після багатовікового панування в Європі військово-аристократичної еліти в союзі з релігійною ієрократії, влада яких міфологічно обгрунтовувалася догматами середньовічного наднаціонального християнства, фінансово-торгова еліта стала приходити до влади на хвилі піднесення національної свідомості мас і пошуку європейськими народами національної самоідентифікації.

Однак, отримавши повноту влади в більшості європейських держав і зміцнившись в Америці, олігархічна еліта вичерпала можливості своїх національних держав з точки зору свого подальшого зростання. Їй потрібен був вихід за національні кордони. Вона почала активний пошук ринків збуту по всьому світу, укладаючи транснаціональні договору і створюючи відповідні корпорації. А це означало відмову від ідеї Сім'ї як архетипу своєї нації і держави. Закриті квазірелігійні союзи олігархів з бюрократією і жрецтвом придбали позанаціональний характер. В опозиції до них виявилися не тільки патріоти всередині національних держав, але й, по суті, все правлячі національні еліти (крім, звичайно ж, їх верхівки, яку світові "ляльководи" зволили прийняти в свій дуже вузький круг). Так званий "мондіалізму" став вираженням цієї тенденції.

Звідси можна стверджувати, що формування в Україні авторитарного олігархічного режиму політичної влади вигідно не тільки західним транснаціональним корпораціям, але й великим російським компаніям, власники яких, будучи "передовим загоном" неоімперської "бізнес армії" нинішнього російського керівництва, виконують завдання по захопленню економічних плацдармів з метою подальшої неоколоніального закабалення Кремлем нашого народу.

Сьогоднішня глобалізація дає можливість олігархам, яких можна вважати сучасним подобою Рокфеллера, Карнегі, Моргана та інших баронів-грабіжників початку ХХ століття, не підкорятися владі взагалі. Вони можуть бути громадянами однієї країни, а жити в інших. Наприклад, Абрамович, Міттал, Жеваго живуть в Лондоні, але в Англії податків не платять. Коломойський живе в Швейцарії, але не платить податків ні там, ні в Україні. Це стало можливим завдяки тому, що олігархи весь час мігрують по світу і структурують свої компанії таким чином, що залишають собі контрольну функцію. Їх компанії та фірми розміщуються там, де вони отримують пільгові умови для розвитку свого бізнесу. Якщо олігархам перестають подобатися закони в одній країні, вони переміщують свої капітали і підприємства в іншу.

При цьому в світі сьогодні немає жодного міжнародного установи, яка б регулювала їх діяльність. Тобто у світі склалася така ситуація, що великий бізнес в даний час став глобалізованим, а контролюючі антимонопольні органи діють лише на місцевому національному рівні. Приміром, у Південній Африці ЛакшміМіттала звинувачують у забрудненні навколишнього середовища і несправедливе ставлення до робітників. Але він контролює понад 20% виробництва сталі у світі, і тому там бояться на нього сильно тиснути: Міттал може дуже швидко закрити свої заводи і перенести виробництво та інвестиційну діяльність в іншу країну. Так він пригрозив зробити в Казахстані, коли уряд цієї країни вирішив ввести нове більш суворе законодавство для охорони навколишнього середовища. І йому були змушені піти на поступки.

Частина ІІ. Сучасна західна демократія як завуальована форма панування великого капіталу

Ідеологи сучасних західних держав декларує панування в своїх країнах народовладдя, посилаючись при цьому на наявність у них вільних і прямих арифметичних плебісцитів, то є деякі ідеали античності, і використовують саме давньогрецький термін "демократія". Разом з тим слід зазначити, що ще знамениті мислителі давнини Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Ісократ, Полібій підкреслювали - абсолютизація принципу прийняття політичних рішень арифметичною більшістю громадян (або жеребом) на основі лише формальної рівності політичних прав (1 громадянин = 1 політичної акції) легко може приховувати підміну влади народу владою еліти або тирана.

Справа в тому, що сама по собі олігархія рідко буває популярної на виборах зважаючи заздрісність простого народу. Тому для неї оптимальним режимом існування є псевдо-народовладдя у вигляді демократії, коли фактично влада належить фінансово-торговельної еліті, яка в процесі реалізації "своїх" правлячих повноважень публічно як би поступається її народу. При цьому прихована за декорацією народовладдя форма державного устрою має одну принципово важливу відмінну особливість: народ на виборах легітимізує не її, а демонстрируемую йому видимість власної влади. Звідси і відповідальність за результати правління несе не прихована еліта, а як би сам народ і ритуально обрані ним публічні політики.

Пару невдоволення народу його ставлениками випускається регулярно через 4-5 років, що створює ілюзію ніби народ сам щось вирішує і щось може змінити. Інакше кажучи, сучасна демократія не є по суті формою державного устрою і виконує лише декоративно-міфологічні функції. А роль видимого "колективного диктатора" відводиться сукупності охлократична обраних депутатів, мерам і призначається владою слухняним чиновникам.

Виходячи з усього вищесказаного можна стверджувати, що демократія в сучасному сенсі даного слова є абсолютизація (обожнювання) кількості при фактичному присвоєнні права формування якості олігархічної елітою.

Частина ІІІ. Неконкурентний і антинародний характер сьогоднішньої соціально-економічної системи України

У США та Західній Європі вимоги протестуючих зводяться до реформи капіталістичної системи, обмеження олігархічного панування, до проведення більш відповідальної соціальної політики та збільшення підтримки малозабезпечених.

Соціальний протест, який зріє в нашій країні, буде спрямований проти існуючої соціально-економічної системи в цілому, а тому може стати основою для проведення кардинальних політичних перетворень. Українські громадяни не повинні бачити сенс у висуванні приватних вимог або в боротьбі з окремими проявами олігархічного свавілля, оскільки ясно відчувають, що соціально-політична система, що встановилася в нашій країні, не може бути реформована відповідно до суспільними інтересами.

Зниження якості життя йде повним ходом , незважаючи на тимчасову стабілізацію світової економіки перед другою хвилею глобальної кризи. У 2011 р. в рейтингу якості життя Україна посіла 73 місце (у 2010 р. було 68). Це вкрай низький показник для країни, все ще зберігає залишки радянського промислового і наукового потенціалу. Найближчими сусідами України в цьому списку є країни, істотно відстають у своєму економічному розвитку: Намібія, Ботсвана, Туніс, Марокко, Тринідад і Тобаго. Це означає, що за останній рік реальна соціально-економічна ситуація в Україні суттєво погіршилася і кризові процеси в нашій країні розвиваються швидше, ніж у решті світу.

Тим часом, нас чекає друга хвиля не рядового кризи надвиробництва, а перехід від одного економічного укладу до іншого, подібного тому, що цивілізація переживала в період між двома світовими війнами. Швидше за все, світова економіка опиниться у важкій депресії, з якої капіталістичний світ може і не вийти мирним шляхом.

Українська ж економіка сьогодні зіткнулася з проблемами, які принципово не можуть бути вирішені в рамках нинішньої системи. Головна з них полягає в тому, що потенціал, створений у радянський час, практично вичерпаний, а ніякої іншої основи для розвитку промисловості і сільського господарства так і не було створено. Більшість приватизованих олігархами за останні 15 років стратегічних підприємств України не модернізуються. Національна економіка виживає виключно за рахунок експорту промислової сировини, причому майже половину експорту важкої промисловості складає продукція чорної металургії, потреба в якій в період глобальної рецесії катастрофічно знизиться.

Українська економічна модель виявилася повністю неефективною в умовах кризи. Олігархія більше не може забезпечити собі звичний спосіб життя, можливість керувати політичними силами і повністю контролювати інформаційний простір, жити тільки за рахунок експорту промислової і сільськогосподарської сировини. Для збереження існуючої економічної системи вже зараз потрібні великі фінансові вливання. При цьому кошти, що знаходяться в розпорядженні можновладців, неухильно скорочуватимуться.

Відповідно, по-перше, загостриться боротьба за контроль над державними ресурсами. По-друге, - між окремими представниками олігархії зав'яжеться політична боротьба, спричинена гострими проблемами, пов'язаними з пошуком виходів з глухого кута, в якому опинилася українська економіка. По-третє, підтримка банків і корпорацій, власники яких пов'язані з нинішньою владою, буде здійснюватися за рахунок решти суспільства, що неминуче призведе до різкого падіння рівня життя і поставить незаможні верстви на грань виживання. В-четвертих, по мірі загострення кризи кланові і соціальні конфлікти будуть все більше набувати публічний характер, і в них будуть втягуватися все нові верстви суспільства, в тому числі надзвичайно далекі від великого капіталу.

Правляча олігархія в період кризи, як правило, використовує національні ресурси країни заради власного порятунку. І якщо світова капіталістична система зможе і на цей раз уникнути обвалу, а економічна рецесія не призведе до великого військового конфлікту або до фінансової катастрофи, то Україна вийде з кризи країною, що не володіє ні політичної, ні економічної самостійністю, повністю залежної від волі найбільш розвинених держав , насамперед Росії й США. Нинішнє українське керівництво, займаючись геополітичним блудом, який вигідний тільки олігархам, остаточно втратить можливість самостійного розвитку, і її роль у світовій економічній системі полягатиме в постачанні на світовий ринок промислової і сільськогосподарської сировини і дешевої робочої сили. А олігархічна диктатура прийме жорсткий характер і буде нещадно придушувати будь-які спроби самоорганізації трудящих мас, приречених жити в умовах бідності, безправ'я і вимирання.

Частина IV. Неминучість соціально-економічних і політичних трансформацій в українському суспільстві

Зупинити подібний розвиток подій можна тільки в тому випадку, якщо саме суспільство зуміє добитися кардинальних соціально-економічних перетворень, скориставшись революційною ситуацією, що складається в сучасній Україні. Нинішнє позірний спокій оманливе. Може здатися, що українське суспільство залишилося байдужим до падіння рівня життя і змирилося з переходом політичних інститутів під контроль правлячої угруповання. Безумовно, українські міста поки не стали ареною для масових протестних дій, подібних тим, що стрясають Нью-Йорк, Барселону або Афіни.

Але революційна ситуація в українському суспільстві ще тільки формується. Про це наочно свідчать і "Податковий майдан", і недавні масові виступи афганців, чорнобильців, фермерів, вчителів, медичних працівників, "дітей війни" та низки інших соціальних груп населення. За підрахунками самої влади в 2011 році пройшло 141 колективне протестний виступ різних груп громадян проти існуючого політичного режиму. І можна не сумніватися, що їх кількість в 2012 році значно зросте.

Суспільство поступово усвідомлює, що нинішній курс веде країну до катастрофи, все ясніше відчуває, що так далі тривати не може. Не можна розраховувати, що подібні суспільні настрої збережуться надовго, але зараз саме огиду до існуючого ладу і готовність боротися за його кардинальне перетворення визначають і стан масової свідомості і соціальну поведінку.

Більшості населення України все виразніше стає ясно, що устремління правлячої в Україні олігархії докорінно суперечать потребам суспільства. Разом з тим в нашій країні не існує хоч якихось механізмів, які могли б змусити олігархічні угруповання поступитися власною вигодою. Влада всіма можливими і неможливими засобами намагається не допустити створення політичних інструментів, що дозволяють відстоювати суспільні інтереси. Самі ж олігархічні клани не в змозі відмовитися від монопольного економічного і політичного панування навіть під загрозою масового соціального протесту.

Тому можна стверджувати, що українська політична система перебуває у глибокій кризі. Про це, перш за все, свідчать міжкланові розбирання, що перетворилися в боротьбу на взаємне знищення. Поки ведеться (точніше кажучи, закінчується) розгром угруповань, довгий час конкурували з "донецьким" кланом. Немає ніякого сумніву в тому, що після того, як цей процес буде завершений, правляча угруповання загрузне у внутрішньокланових політичних чварах.

Головна особливість сучасної української політичної системи полягає в тому, що до участі у загальнонаціональному політичному процесі допускаються тільки сили, прямо або побічно відстоюють інтереси великої буржуазії. Такого немає в жодній розвиненій капіталістичній країні. У провідних західних державах поряд з політичними представниками олігархії до влади допущені політичні діячі, що відстоюють вимоги середньої та дрібної буржуазії.

У нас же сьогодні будь-яка політична діяльність, не пов'язана із захистом великого капіталу, жорстко придушується владою. Всіх політичних діячів, не згодних миритися з пануванням олігархії, видавлюють з політичного процесу і позбавляють доступу до ЗМІ. Усі партії, що спиралися на підтримку тих чи інших верств населення, під загрозою знищення змушують зраджувати інтереси своїх прихильників і виборців.

Українському правлячому класу сьогодні нічого запропонувати своєму суспільству. Всі політичні партії, які виражають його інтереси, стрімко втрачають популярність. І справа тут не стільки в адміністративному тиску, скільки в тому, що політична опозиція, пов'язана з олігархічними угрупованнями, не викликає більше громадського співчуття навіть у тому випадку, коли вміло прикриває свої справжні цілі популістськими гаслами.

Частина V. Безперспективність існування нинішньої політичної системи України

Моральна легітимність так званої "парламентської опозиції" не набагато вище легітимності режиму, і навіть на нинішньому рівні підтримується в основному за рахунок бездарних спроб режиму репресувати окремих опозиціонерів. Оскільки вона цілком інтегрована в прогнилу пострадянську систему, і принципово нічим особливим від режиму не відрізняється у нас з'явився шанс не потрапити в пастку "фальшивої дилеми", при якій замість зміни системи і рішення доль країни ми знову дозволимо обдурити себе перетягуванням канату між режимом і опозицією .

Зберегти існуючу систему, погодившись на чергову перестановку тих самих фігур (Партія регіонів - назад, в комфортну парламентську опозицію; БЮТ і "Фронт змін" - з лави запасних на ігрове поле) означає втратити унікальний шанс, який може представитися дуже не скоро.

Хоча прихід до влади "опозиції" не найгірших проявів нинішнього режиму - відвертих політичних репресій і "тютюнових" демаршів; влади трохи пом'якшать податковий прес (без корінних змін суті фіскальної системи) і законсервують країну на десять, а може більшу кількість років. За цей час народ остаточно втратить всяку моральну і психологічну зв'язок зі своєю державою; молоді, талановиті та здібні виїдуть за кордон; держава, представлене тільки апаратом чиновників і олігархічними кланами, з нетерпінням чекатиме, хто з провідних міжнародних гравців - Росія чи США - виявиться достатньо спритним, щоб дешево взяти країну в управління. Якщо ж таких гравців буде кілька - країна легко розвалиться на частини, як це сталося з Сомалі.

Гостро відчуваючи перед обличчям наростаючого як сніжний ком народного протесту хиткість свого соціально-економічного і політичного статусу в суспільстві, українські олігархи намагаються підстрахуватися на випадок виникнення революційних катаклізмів у країні. Про це красномовно свідчить стала завдяки мас-медіа публічної інформація про оперативні Рінатом Ахметовим спробах купити "Фронт змін" Арсенія Яценюка, і комерційних пропозиціях, зроблених Віктором Пінчуком лідеру партії "Удар" Віталію Кличку.

Прийняття Верховною Радою України від 17 листопада 2011 року нового закону про вибори в найвищий законодавчий орган, який ввів пропорційно-мажоритарну систему обрання депутатів у жовтні 2012 року, показало, що правлячому режиму вдалося змусити піти на змову перебувають нині в опозиції партії Юлії Тимошенко та Арсенія Яценюка . Заради збереження своїх позицій в парламенті БЮТ і "Фронт змін" зрадили інтереси своїх потенційних союзників у боротьбі з олігархічним капіталом і тим самим посилили позиції Партії регіонів в її відчайдушних спробах законсервувати ситуацію, на сьогодні в Україні клептократичною систему влади. Цим своїм кроком вони продемонстрували, що шкурні фінансові інтереси їхніх спонсорів-мільярдерів вище соціально-економічних і політичних інтересів українського народу та ідеалів демократії в цілому.

Відверто зрадницьку позицію стосовно соціалістичним ідеалам і принципам марксизму-ленінізму займає сьогодні і верхівка Компартії України. За останні десять років вона пройшла шлях від мовчазного примирення з антисоціальною курсом влади і закулісного змови з політичними представниками олігархії до прямого зрадництва інтересів трудящих України. В даний час КПУ входить до правлячої коаліції, а тому несе відповідальність як за соціально-економічний курс, який Янукович проводить в інтересах олігархічних угруповань, так і за зовнішньополітичні кроки влади.

Керівництво Компартії України добре розуміє, що через свою зрадницьку позицію значною мірою втратило підтримку трудящих, а тому не вважає за потрібне приховувати своє прагнення отримати якомога більшої особистої вигоди, обслуговуючи інтереси правлячої угруповання. Саме для цього воно делегувало у владу за своєю коаліційною квотою нинішнього голови Фонду держмайна Олександра Рябчій, главу Державної митної служби Ігоря Калетника, голови Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг Василя Волгу, голови Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради з питань приватизації Євгена Мармазова. Всі вони, разом з соціалістом Василем Сушко, що очолює нині Антимонопольний комітет України, стали надійною обслугою вітчизняних і російських олігархів у питаннях задоволення їх власницьких та інших шкурних апетитів. Зрозуміло, що в результаті проведення подібної "теорії та практики" КПУ раніше чи пізніше припинить існування як скільки-небудь значимої політичної сили. Але це, судячи з усього, вже не хвилює вищу партійну номенклатуру, зацікавлену не в політичних перспективах, а в безбідне існування після того, як КПУ остаточно зійде з політичної сцени.

Однак, незважаючи на ситуацію на українському політичному Олімпі песимістичну ситуацію, пересічні громадяни України повинні виходити з того, що ставши головним суб'єктом політики в нашій державі, великий капітал не може позбавити народ права бути "сувереном", тобто поступати згідно з його власної волі. "Суверенітет, який є тільки здійснення загальної волі, - підкреслював ще Жан-Жак Руссо, - не може ніколи відчужуватися ... і суверен, який є не що інше, як колективна істота, може бути представляємо тільки самим собою. Передаватися може влада, але ніяк не воля ".

У Ч.2 іЧ.3 продовження даного матеріалу ми розкриємо наступні питання:

Частина VI. Головні рушійні сили суспільного розвитку в умовах інформаційної революції

Частина VII. Інтернет-технології як засіб побудови держави постіндустріального суспільства

Частина VIII. Стратегія створення в Україні креативним класом "Держави мережевого народовладдя"

Частина IX. Від народного IT-творчості до формування нової правової та політичної системи

Частина X. Нагальні завдання сучасної революційної ситуації в Україні.