Кому на Окраине жити добре?

Територія України схожа на клаптикову ковдру: формально одне "жовто-блакитний" державу, але в той же час від розмаїття кольорів і відтінків "регіонально-федеральних князівств" рябить в очах. У кожного свій Господар, окремий Карман і власна Сім'я. Об'єднує всіх виключно одне - прагнення до абсолютної децентралізації. Сьогоднішній політичний хаос загрожує вилитися у федеральне перевлаштування країни, коли кожен обласний володар отримає в руки безмежну свободу дій. Аж до зміни законодавства в "місцевому режимі".

Ці регіональні князьки вже сьогодні володіють такою владою і волею, що здатні йти в розріз з офіційною позицією Києва. Український нео-феодалізм, вигодуваний на сільському менталітеті (кумівства разом з земляцтвом) і совкових квазі-процесів суспільно-виробничого пристрою, ставить під загрозу подальше майбутнє країни. Феодали подібні паразитам. Вони присмокталися до державної годівниці і так просто віддавати свої криваво-грошові потоки не збираються.

У результаті, "маємо те, що маємо". Україна сьогодні - це щось дурне і несумісне. По суті, феодальна політична роздробленість інтегрована в інтернаціональну систему ринкових відносин, що сприяє ослабленню позицій в єдиному національному масштабі. Хіба здатне суспільство, розрізнене алюзією середньовічної форми управління, бути конкурентоспроможним і процвітати?

Політична імпотенція централізує структури влади породжує монстрів сучасності - так звану панську "еліту", яка у себе в "маєтках" розпоряджається кріпаками холопами як душа забажає.

Наочний приклад Лозинський, що породив нове визначення самоврядування на околицях - "лозіновщіна". Завдяки випадковому збігу обставин люди дізналися про існування такого явища. Скільки таких же безправних нещасних Олейников покоїться в сірячої українській землі, які вважаються безвісти зниклими. Тотальна узурпація влади на місцевому рівні без контролю державного апарату привела до усвідомлення повної безкарності регіональних "князьків". Можливо, Лозінський давно хотів покинути "феодальні володіння", ковтнути свіжого повітря свободи, а тут видався саме такий випадок. Скрізь - свої людей. Розрахуємося. Спокійно покинув багатостраждальну околицю і відправився на курорти розтрачувати накрадене добро.

Один з базисів функціонування сучасного українського неофеодалізму полягає у злитті фінансового сектора з місцевим чиновницьким станом. Саме в регіонах ця злочинна тенденція досягає епічних масштабів. Двоголова гадина миє собі лапи: бізнес "кришує" влада, влада "кришує" бізнес, розширюючи сфери впливу і земельні ділянки, які обчислюються десятками, сотнями гектарів.

Починаючи з 1991 року, після проголошення незалежності, Україна заново переживає епоху феодалізму, яку, безумовно, слід розглядати в якості політичного тренда. На сьогоднішній день це і є "українська національна ідея", виражена досить ємко і лаконічно в широко відомому прислів'ї - "моя хата з краю". Розвиваючи логічний ланцюжок, можна елементарно вийти на більш високий рівень - моє село скраю, моє місто скраю, мій район скраю і так далі ... Виходить що за краєм, в прірви, перебуває країна, до якої немає нікому ніякого діла.

Надумане ідеологічне протистояння Заходу і Сходу в Україні представляє найменшу з усіх реальних загроз. На божий світ ці чортові заїжджені платівки витягують ті, кому вигідно направити тихий гомін народу не в адресу знахабнілі до непристойності "володарів земель", а в абстрактні зовнішні "ворожі сили", ті, що бажають нібито колонізувати Україну або понабудувати тут своїх військових баз, щоб відгородитися від Росії.

До слова, про північному сусідові. На 1/6 частини суші ситуація після розпаду СРСР спочатку була аналогічною, проте в силу "великодержавних" традицій, неофеодалізм там не прижився. Росіяни прийшли до старої перевіреної форми правління, ім'я якої - неорабство. Хрін редьки не солодший, якби не "присмак" нафти з газом, то подавиться можна на раз-два. Зіграла свою роль і ментальність. Для сусідів "роздробленість" сприймається тільки у вигляді сумної трагедії. Прямий доказ того Чеченська Республіка, що стала найкривавішою драмою після епохального 91-го.

Чи можна змінити ситуацію, що склалася в Україні не насильницьким шляхом? На відміну від Росії - так. Прямим тому доказом є "помаранчева революція". Проблема лише в тому, що революції роблять романтики, а користуються нею негідники. На мій погляд, щоб до влади прийшли гідні політики, необхідно збиратися не тільки на київському Майдані, а й на площах у навіть у найменших селищах. Це один з тих випадків, коли риба гниє ні з голови, а з хвоста.

Нам як повітря потрібна люстрація на місцевому рівні, щоб люди повірили в силу закону і справедливості. Наступним кроком має стати зміна практики призначення керівництва правоохоронних органів, указ має надходити з самого "верху", минаючи узгодження місцевої влади. Главу районної ради необхідно вибирати прямими виборами, позбавивши, таким чином, маріонеткових депутатів можливості лобіювати інтереси неофеодали.

Народ заслуговує тієї влади, яку має. Ніхто не вирішить за нас проблему самовизначення. Якщо для більшості населення втрачена можливість вибирати політиків на місцевому рівні, що можна говорити про національному масштабі? Неофеодали, істинні господарі Околиці, сидять в закулісся, смикаючи за мотузки акторів-земляків, танцюючих на політичній сцені. Боротьба за найбільший куш - крісло Президента - в самому розпалі. Чим закінчиться чергове подання, залежить від нашого з вами терпіння, якого до наступного "мирного Майдану" може не вистачити. Достатньо тільки іскри, щоб замайорів багаттями берег Дніпра, випалюючи всю нечисть дотла.