Україна йде з іспанської шляху. Нас чекає диктатура Франко?

Та сама революція та Громадянська війна 1931-1939 років, про яку чимало говорилося в радянській школі, яку не забули, і в сучасній програмі з історії. Початок довгого і кривавого шляху цього піренейського держави до демократії та матеріального благополуччя через братовбивчу війну і франкістську диктатуру в чому так співзвучно проблемам сьогоднішньої України, а сам шлях, пройдений Іспанією, - серйозне попередження.

До 1931 року Іспанія мала разюче багато спільного з Україною на порозі 2004 року. І в одному, і в іншому державі тоді управляли доживають свій вік корумповані політичні режими - багатовікова аристократична монархія Альфонса XIII і олігархічний режим президента Кучми. Ні той, ні інший не бажали реагувати на тяжку соціально-економічну ситуацію у своїх державах. Обидва прагнули будь-якими шляхами зберегти існуючий стан речей - привілеї і безтурботне існування обраних (будь то аристократи або олігархи) за рахунок решти населення, нещадно ними обкрадали і експлуатованого.

У політичному та економічному житті та Іспанії, і України серйозну роль грали інтереси великого іноземного капіталу і власних олігархічних угруповань. Уряд короля Альфонса ХІІІ не могло не рахуватися з інтересами декількох великих британських, французьких та американських компаній, що монополізували ряд прибуткових галузей іспанської економіки, а президент Кучма часто опинявся в залежності від інтересів різних політичних і бізнес-кіл Росії в нашій країні.

Нарешті, як Іспанія, так і Україна мали масу століттями нерозв'язних проблем у сільському господарстві та промисловості. Це й низький рівень продуктивності цих найважливіших галузей національної економіки, і несправедливий розподіл землі, і захоплення іноземцями (в українському випадку - скупка задешево росіянами) прибуткових промислових і фінансових об'єктів, в той час як основна маса національних підприємців змушена був задовольнятися лише сферами дрібного і середнього бізнесу.

Ще однією, мабуть, найстрашнішою для суспільства проблемою було те, що керівники та Іспанії, і України не виховали покоління професійних політиків і управлінців, здатних нести відповідальність за майбутнє своєї країни.

Сьогодні ми бачимо, як багато проблем (аж до загрози втрати ряду завоювань народної "помаранчевої" революції) виникло в Україні в результаті непрофесіоналізму влади, дріб'язковості домагань чиновників і безперспективності (до повної відсутності) їх стратегічного мислення, псевдо-корпоративного з риторики та вузько- слобідського по суті стилю правління.

Дефіцит професійних і масштабних політиків серед іспанців обернувся для країни справжньою катастрофою. Боюся, що в цьому і для України криється реальна загроза пройти шлях, подібний іспанської. У всякому разі, лякає схожість у розвитку подій в післяреволюційних Іспанії та Україні проявляється все виразніше.

Судіть самі: у квітні 1931 року в монархічної Іспанії сталися муніципальні вибори (вибори до міських рад), перемогу на яких здобули республіканці і соціалісти. Спроба короля Альфонса ХІІІ, бездарно управляв державою 29 років, скасувати результати цих виборів призвела до революції, що повалила монархію. Те ж саме відбулося в кінці минулого року і з режимом Кучми, який за десять років свого правління, так і не вивів народ зі злиднів, спробував зберегти свій режим шляхом масштабної фальсифікації виборів і нарвався на безпрецедентне протистояння обманутого народу.

Йдемо далі. Переможці проголосили Іспанію республікою і 14 квітня сформували тимчасовий уряд, причому не за критеріями професіоналізму, а за принципом політичної доцільності, тобто на основі міжпартійних домовленостей. Міністерські портфелі попросту поділили між собою представники Республіканської, Соціалістичної і Ліберальної партій.

Багатьом напевно відразу ж згадається сформоване в лютому 2005 року уряд Юлії Тимошенко. У цьому відношенні досить цікава характеристика, дана іспанському тимчасовому уряду Хосе Гарсіа, що досліджували ті події: "Перше республіканський уряд не представляло собою ні половини, ні, тим більше, єдиного цілого. Кожен міністр керувався лише своїми поглядами і переконаннями, і глава уряду не мав ніякого впливу на своїх міністрів. Крім того, не існувало і програми дій цього уряду ". Майже цитата характеристик першого післяреволюційного українського уряду з вуст деяких українських політологів, співзвучна визнань і самої Юлії Володимирівни.

Природно, що і іспанська, і український приклад показали низьку ефективність роботи таких коаліційних кабінетів. В Іспанії уряд толком не змогло вирішити жодного насущного питання. Половинчасті реформи, проведені ним в деяких сферах іспанської економіки і політики, а також у соціальній сфері, не виправдали надій людей, і лише підірвали авторитет уряду. Україна через неузгодженість дій, непрофесіоналізму чиновників і відвертої ворожнечі в рядах помаранчевої команди (можливо, за якою стояли погано приховувані конфлікти бізнес-інтересів) спіткали ряд досить болючих стрибків цін на м'ясо, цукор, бензин і деякі інші товари, які цілком можна було б уникнути.

І це також не могло не позначитися на авторитеті влади. Однаковою була і доля перших революційних урядів Іспанії та України - обидва пішли у відставку з причини внутрішніх розбіжностей і постійних чвар. Навіть термін їх роботи однаковий - 7 місяців.

Але головне - іспанська досвід міг би стати наочним прикладом того, чим може обернутися для України очевидне падіння рейтингу команди, приведеної до влади революційним народом. Після відставки першого уряду республіканці Іспанії сформували новий, більш монолітний кабінет, що протримався до парламентських виборів 1933 року, на яких недавні переможці зазнали нищівної поразки.

Народ відмовився знову підтримувати їх, вирішивши дати ще один шанс консервативним силам, колишнім при владі ще за часів монархії і ратував за стабільність. Але після того, як з'ясувалося, що і вони не в змозі що-небудь змінити на краще, політична ситуація загострилася настільки, що стабілізувати її змогли тільки шляхом кровопролитного чотирирічного збройного протистояння. Однак після встановлення в країні диктатури генерала Франко на демократичних цінностях і свободах можна було ставити хрест на довгі роки.

В Україні, після відставки Тимошенко і формування кабінету Єханурова рейтинг Віктора Януковича впевнено пішов вгору і зараз реванш донецьких здається неминучою реальністю. Вже те, що Юрій Іванович зміг стати прем'єром лише з другої спроби, та й то після переговорів Президента з партією Януковича, показує, наскільки слабка нинішня влада.

Але навіть якщо Віктор Федорович знову стане прем'єр-міністром, і сили, що визначали політику країни ще за Кучми, знову очолять держава, їх правління триватиме рівно стільки, скільки витримає народ (приклад Донецької та Луганської областей розвіює всілякі надії на те, що його правління в межах всієї країни буде успішним). Рано чи пізно "донецькі" знову будуть відсторонені від влади. Але що стане після цього з країною? Уготовано чи Україні пережити жахливі випробування, породжені свого часу іспанської політикою, або у неї вистачить мудрості вчитися на чужих помилках і вибрати свій власний шлях?