Кавказький розлом українських ЗМІ

Кавказькі події минулих десяти днів вистрілили потужним пулом на українському інформаційному просторі. Сотні статей, інтерв'ю, репортажів і коментарів про південноосетинського-грузинсько-російському конфлікті, немов шматочки мозаїки, створили повну картину всередині українського протистояння. Хочу відразу зауважити, що на цьому тлі помітно відрізняються два репортажу: Р. Ярмолюка ("Грузинських танкістів, які розстріляли" Жигулі ", в яких з Цхінвалі тікала сім'я з двома маленькими дітьми, забили на смерть південноосетинські ополченці", газета "Факти" від 15.08. 08) і М. Найєма ("Господар чужого дому". Тижневик "Дзеркало тижня" 16 - 22 августа 2008). Автори, постаравшись відійти від будь-яких суб'єктивних оцінок, спробували передати всю трагічність що відбувається. Вражаюче, але матеріали і Руслана, і Мустафи показали не тільки драматичність, а й фарс, що відбувається. На відміну від цих репортажів більшість публікацій і телесюжетів несли досить тенденційний характер і тільки підкреслювали розділ країни на два великих табори: антиросійський і антиамериканський. Спробуємо більш детально розглянути, про що і як сперечалися і доводили автори на сторінках українських друкованих та інтернетізданій. Для свого контент-аналізу ми взяли найбільш характерні матеріали, представлені в таких знакових ЗМІ, як "Дзеркало тижня", "Українська правда", "Главред", "2000", "Київський телеграф" і "Обозреватель".

"Агресор не Росія. Вона є рятівником. Справжні агресори - це Саакашвілі і американці ", - ці слова Леоніда Грача в інтерв'ю" Київському телеграфу "(15-21 серпня 2008) могли б чітко і повно охарактеризувати позицію авторів, які у своїх матеріалах так чи інакше дотримувалися проросійської версії розвитку подій. Дійсно, якщо стежити за хронологією розвитку конфліктної ситуації, то Росія втрутилася тільки після того, як грузинська армія обрушила всю свою вогневу міць на непокірний Цхінвалі.

"Росія не мала права залишатися осторонь від подій, коли під грузинськими бомбами і снарядами гинули її громадяни - не секрет, що переважна більшість південноосетин мають російське громадянство. Знову-таки: а якби щось подібне відбувалося з володарями американських паспортів? Ми знаємо, що Америка не церемонилася б. У 1983 році крихітне навіть порівняно з Грузією держава Гренада піддалася американської військової інтервенції під приводом, що були взяті в заручники десяток американських студентів. А тут - тисячі вбитих ". Так виправдовує Сергій Лозунько російську військову агресію ("Про це" 2000 "попередили 01.09.2006 р." тижневик "2000" 15-21 серпня). А може, США дозволено, як можна було Ізраїлю в 2006 році через двох захоплених солдатів розгорнути повномасштабні бойові дії в Лівані, а Росії не можна, може вона ще не доросла до цього. Прошу вибачення за таке баламучення, але зрозуміло, що велика політика вимагає подвійних стандартів. Якщо мені щось можна, це не означає, що можна іншим - подібний принцип постійно використовується не тільки в політиці. Він активно використовується і у відносинах між старшими та молодшими на виробництві та в побуті. Що зробиш, буває прикро, коли одним можна бомбити мирні міста і села, а іншим це недозволено. Коли вони (країни), а зокрема РФ все ж починають вести себе агресивно як їх деякі партнери по G8, то, на думку Олександра Палія (" Російсько-грузинська війна: як не стати Наступний "Українська Правда") намагаються приховати свою неконкурентоспроможність економічної і політичної системи і безправ'я свого населення. Тим більше, що, за твердженням того ж р. Палія, під час військового конфлікту мобілізаційні можливості російської держави є дуже значними, з урахуванням їх фінансових, військових і людських ресурсів. Маячня якась. Тобто Росія в мирний час економічно і політично слабка країна, а під час війни вона стає потужною і сильною. виходячи з такої логіки Сполучені Штати тільки тим і підтримують своє економічну міць, що постійно застосовують свої збройні сили. І зауважимо, частіше за всіх у світі.

Подібної логіки дотримується і Сергій Рахманін ("Отселе примушувати ми будемо до світу ..." Тижневик "Дзеркало тижня" 16 - 22 августа 2008). Як ще можна трактувати його наступні слова: "Наявність вибухонебезпечних точок на просторі колишнього СРСР росіянам за великим рахунком на руку. Зберігаючи військовий (а, отже і політичний) контроль над цими територіями вони отримають можливість активно впливати на міжнародні процеси, маючи з цього очевидну зовнішньополітичну і економічну вигоду ". Важко не з цим не погодитися. Але хіба США, Китай, Великобританія та інші великі держави не діють такими методами? Ні, у своїй статті зеркалонеделец ні словом не згадує у подібному контексті інші країни. Знаючи професійний рівень Рахманіна можна припустити, що він свідомо пішов від такого порівняльного ряду. Можливо, що його завдання полягало не в тому, щоб показати агресивну сутність великих держав, а сформувати у читача страх перед Росією. Виникає питання, навіщо він це робить? Але відповідь проста. Найкраще на нього відповів В. Ющенко (" допустити, ревізію суверенітету Грузії - допустити, ревізію теріторіальної цілісності України "Українська правда). Процитую Президента України: "Безумовно, це безпрецедентно Ситуація, и того Україна НЕ может буті Байдужим до цього. Або суспільство не винних буті Пасивная и Залишити без уроків. І тому, на мій погляд, головне - з того, что трап, сделать кілька вісновків. Висновок перший, Який стосується НЕ Тільки України, а й будь-якої держави регіону чи даже НЕ Тільки регіону. Цею Висновок Полягає в тому, что Жодна національна модель безпеки, оборони не может дати самодостатньої ВІДПОВІДІ на національний суверенітет. Нема Такої МОДЕЛІ, яка би була самодостатньою для Формування Виключно власної національної позіції ...

Ті, что відбулося в Грузії - Якраз Яскравий приклад того, як легко можна Бойові Дії, Порушення теріторіальної цілісності, суверенітету принести в сьогоднішніх умів Фактично на будь-яку теріторію, ЯКЩО за нею НЕ Стоїть система, механізмі колективних гарантій. Іншімі словами: без гарантій будь-яка територія может опінітіся под такого роду діямі, де, Власне Кажучи, под знаком харчування будуть поставлені найсвятіші речі для нації - ее незалежність ". Ось у чому ключ всіх проблем - Україні потрібен захисну парасольку у вигляді колективної системи безпеки. Зрозуміло, що цією системою може бути тільки НАТО. Правда, виникає питання на прикладі тієї ж Грузії. Що українська влада планує розстрілювати з реактивних установок свої міста і села? Тут я повністю солідарний з Михайлом Соколовим (" Я - антипатріоти "):" Коли мова йде про Росію, українські "патріоти" люто засуджують її імперську політику, справедливо зауважуючи, що вона несумісна з приматом прав людини і реальною демократією.

Дійсно, утримання територій, незважаючи на вимоги незалежності з боку місцевого населення, - вкрай недемократична політика.

Однак коли мова заходить про Україну і проблемі Криму, позиція вітчизняних патріотів змінюється на діаметрально протилежну. Як ще можна розцінювати пропозиції скасувати автономію і провести прискорену українізацію 90% російськомовного населення півострова?

Більш того, виникає питання, як рішенням кримської проблеми може допомогти вступ до НАТО? Невже політичні лідери в Україні допускають в якості крайнього варіанту силовий шлях, що повторює дії Саакашвілі в Південній Осетії?

Якщо ні, то від якого роду російського втручання покликане захистити Україну НАТО? Або НАТО готове виступити гарантом того, що українська влада не повторить помилок грузинської?

Лицемірна позиція подвійних стандартів, яка веде до "рукостисканню" того, хто ніколи не крав і того, хто ніколи не стріляв, не тільки ганьбить Україну, а й послаблює її зсередини.

Очевидно, що завдання збереження цілісності країни, коли громадяни цілих областей переконані, що їх життя покращиться в разі відокремлення, практично неможливо.

Отже, вирішувати проблеми єднання України, в тому числі і придушення сепаратистських настроїв у Криму, можна тільки одним шляхом - створенням комфортних умов існування для всіх громадян, у всіх регіонах ".

Важко з цим не погодитися. Як і зі словами Володимира Литвина, що ми повинні бути об'єктивними і виходити з того, як розвивалися події, і хто першим застосував зброю проти мирних людей. На його думку, Грузія перша вступила в Цхінвалі для боротьби з мирним населенням. В Україні цей політик виключає будь-яке подібний розвиток подій, якщо у нас буде адекватна влада і буде консолідоване суспільство, а політики не будуть в оцінці подій намагатися сподобатися одній чи іншій стороні. Повторення не буде, коли буде спроба дивитися в корінь проблеми і спроба бути об'єктивними (" Навряд чи буде спільне рішення Верховної Ради щодо грузино-російського конфлікту ").

Можна констатувати, що інформаційне протистояння в українських ЗМІ досягло свого апогею. У деяких виданнях "фронт" проходить вже всередині. Яскравий приклад цьому протистояння всередині "Обозревателя". Те, що Леонід Луцький з якимось люттю накинувся на свою колегу Ірину Меньшикова за її зайву любов до Росії і відверту ненависть до М.Саакашвілі, показує його готовність бути хоч з чортом, але проти Росії. Правда, я з подивом дізнався, що В. Путін має безпосереднє відношення до першій чеченській війні (1994-1996рр.). Завжди думав, що ця дурість творенье рук і розуму Б. Єльцина. Але ось, Луцький прямо звинувачує в цьому В.В.П.

Що ж буде далі? Між Росією і США відверто нічого нового. Так само як і між РФ і Об'єднаною Європою. Такі відносини між ними звичайна справа. Погано, що російські ЗМІ активно створюють інформаційний образ України, як ворогів, а їх деякі українські колеги з не меншим азартом намагаються їм відповісти. І в результаті, як зауважив депутат Василь Горбаль, "шовінізм переповнює українські, російські і грузинські міста і села. Засоби масової інформації рясніють тенденційними матеріалами, де явно проглядається бажання очорнити, а не дати об'єктивну картину конфлікту "(Василь Горбаль" За дружбу і взаєморозуміння ").

Але біда в тому, що Кавказький розлом проходить по Україні, прямо по її областям, містам, вулицям, підприємствам, офісам і сім'ям. І багато в чому цей розлам формують українські ЗМІ.