Блог | Прірва в житі. Репортаж з місця падіння літака

Село Грабове Донецької області виглядає як листівка: красиві рівні поля, засіяні міцним соняшником і золотистої пшеницею, а в легкій серпанку на горизонті, за полями - потужні по своїй виразності графітні терикони. Не віриться, що в цих краях вже третій місяць йде війна. Не віриться, що ці соняшники і пшениця стали першими свідками загибелі двохсот дев'яноста восьми осіб, мирно летіли по своїх справах в Малайзію.

На місці катастрофи, де впала носова частина літака і більшість тіл пасажирів, дорогу до наметів МНС перекриває автобус, в якому чатують озброєні люди у формі з нашивкою "V" з георгіївською стрічки. Це знак приналежності до армії "міністра оборони" Донецької народної республіки Ігоря Стрєлкова. Перед автобусом вишикувалася низка автомобілів преси: зняти подію приїхали журналісти з усього світу.

За автобус озброєні люди журналістів не пускають: там, за їх словами, ведуться слідчі заходи. Насправді ж я бачу, як звичайні люди без спеціальної форми і розпізнавальних знаків виносять з поля чорні поліетиленові мішки з останками пасажирів Боїнга. Більшість з них не є ні співробітниками міліції, ні фахівцями МНС.

За годину до того, як я приїхала на місце аварії літака, "прем'єр-міністр" ДНР Олександр Бородай провів брифінг, на якому буквально кричав про те, що представники "республіки" не прибирають з поля тіла, речі і уламки літака, щоб дочекатися приїзду міжнародної комісії з розслідування катастрофи.

- Ви розумієте, тіла лежать на жарі вже третій день, а Київ зволікає! - Повторив з десяток разів Бородай.

Я намагаюся зрозуміти, хто ті люди, що ходять по полю з чорними мішками. Один з моїх співрозмовників, хлопець з автоматом, сів у позі лотоса посеред дороги і втомлено закурив сигарету.

- Це волонтери, - нехотя відповідає він. - Забирають тіла і уламки.

- Як так? - Дивуюся я. - Бородай же сказав, що ніхто нічого тут чіпати не буде до приїзду комісії ...

- Звідки мені знати, ви ж самі все бачите. Сказали вам, це волонтери, - нервово каже автоматник, підводиться і окріківает соратників: - Слухайте, я втомився, поясніть хто-небудь, а ?!

Хирлявий хлопчик з чорною сіткою на обличчі підходить до мене і приймається вкрадливо пояснювати те, що я вже почула:

- Це МНС, криміналісти ...

- Але ж ваш прем'єр-міністр сказав, що місце події залишається недоторканим, - знову намагаюся добитися відповіді я. Хлопчик знизує плечима.

Наша розмова перериває начальник караулу - міцний бородатий чоловік у формі і c стрічкою патронів. Йому явно набридло увагу преси.

- Громадяни, відійдіть за автобус, не робіть мене похмурим, - з посмішкою-оскалом вимовляє він і багатозначно додає, - інакше дізнаєтеся, чому мене називають Угрюмим.

Журналісти, за звичкою, не поспішають розходитися, сподіваючись все-таки пройти далі. Я відходжу, оскільки вже з власного досвіду знаю, що якщо людина почне стріляти в повітря, рикошетом може когось зачепити.

Раптом Похмурий знімає з плеча автомат і піднімає його вгору.

- Відходите, інакше я заговорю мовою Калашникова! - Скрикує він. Журналісти підтюпцем відбігають назад.

Колега пошепки повідомляє мені, що якби тут були представники ОБСЄ - а вони поїхали хвилин за двадцять до нас, - ДНРовци такого собі б не дозволили. Пізніше керівництво ОБСЄ заявило, що фахівцям не дали оглянути всю територію краху, а відкрили лише невелика ділянка, на який припало найбільше уламків і тіл.

Неподалік від цього місця розташовується поле з пшеницею. По ньому рухається група людей в помаранчевих касках з ліхтарями, у кожного в руці - корч з зав'язаним на ній шматком червоної тканини. Це місцеві шахтарі. На краю поля вони зупиняються і скидають в купу знайдені речі: чорний покручений чемодан, кросівок, куртку ...

- Ми шукаємо тіла, речі, уламки літака, - пояснює начальник бригади, шахтар Рома.

- А хто вас про це просив? - Питаю я.

- Начальство наше, - каже Рома. - Сказали знайдені речі і тіла зібрати і передати цим, з ДНР.

Шахтарі виконують свою роботу спокійно, так, ніби зіткнулися з подібним не в перший раз. На питання про те, як вони поставилися до катастрофи, яка сталася на їхній землі, відповідають без емоцій, навіть якось буденно рівно.

Через час ці ж шахтарі занурювали у вантажівку один за одним страшні чорні мішки. Точно так само, як і збирали по полю речі: спокійно, буденно.

У селі Розсипне кілька тіл з Боїнга впало прямо на житлові будинки. Одне з них пробило дах невеликого будиночка - літньої кухні. Господар у цей момент знаходився вдома і прибіг на гуркіт.

Я дивлюся на діру в стелі і з жахом уявляю, як це було. Ось з десятикілометровій висоти прилетів людина, яка за п'ять хвилин до цього сидів у фіолетовому кріслі літака, який навіщось віз його в Малайзію ...

- Вчора його звідси забрали, він тут добу пролежав, - розповідає господар будинку - молодий хлопець зі садном на півобличчя. Він говорить про це без всякого трагізму і навіть посміхається. Мабуть, від шоку, припускаю я.

Жінка з будинку навпроти розповідає, як в той страшний день готувала закрутки, а коли почула гул літака, злякалася і побігла в льох. Потім, каже, як і всі в селі, ходила в поле дивитися на тіла.

Сталеві соняшники, золотиста пшениця, графітні терикони, спокійні шахтарі, цікаві сільчани, нервові бойовики Донецької народної республіки ... Цей дивний світ, що утворився за останні кілька місяців на східній Україні, несподівано об'єднався з долею двохсот дев'яноста восьми чоловік. Серед громадян Голландії, Німеччини, Франції, Бельгії, Великобританії, Австралії, Канади, Індонезії та Малайзії, що через трагічну випадковість виявилися на тому рейсі, навряд чи хтось знав, що неподалік від західного кордону з Росією є Донбас, а на його території ось вже четвертий місяць йде боротьба за цілісність України, що саме тут хтось придумав Донецьку народну республіку і сотні людей взяли через цієї республіки зброя в руки.

Навряд чи хтось зможе виразно пояснити це близьким і родичам загиблих. Але коли-небудь ми отримаємо відповідь. А золотаві українські поля, що прийняли випадкових свідків війни, будуть зберігати їх останній подих.