Вихори ворожості: за що блокували телеканал "Дождь"

Всі ми пам'ятаємо, за що блокували телеканал "Дождь": за ніяково поставлене запитання.

Хоч і не через нього, звичайно, блокували "Дощ", просто хороший привід підвернувся.

У самому питанні нічого неприпустимого не було, він цілком природно виник у молодої журналістки, нажаханою осмисленню правди про Ленінградської блокаді.

Так, зрозуміло, що фашизм не краща сталінізму, а Освенцим страшніше ГУЛАГу, але якби Ленінград став на час окупованою територією, жертв дійсно було б незрівнянно менша, так чи не краще було б ... По-моєму, природний хід думки. Так, це можна обговорити. Можна і обгрунтувати, чому "ні". Але громадськість не обговорювала, вона скипіла: як можна таку думку допустити, як можна було заїкнутися про це ... На відміну від молодих журналістів, громадськість з дитинства оброблена войовничої пропагандою. А у війни інші критерії. Для неї життя людини - ніщо, а перемога - все. "Все для перемоги", а зовсім не для того щоб дітей від голоду і холоду уберігати ...

Блокували "Дощ", звичайно, не за це опитування, а за Майдан. Це був єдиний телеканал, який вів пряму трансляцію з Майдану, показуючи його справжнє обличчя і даючи інформацію, а не пропаганду.

Решта телеканали з пропагандою переборщили. І почалася війна, реальна і повномасштабна, яку навряд чи планували ті, хто її роздував. Так, якщо перестаратися з роздуванням вогню, то вийде не костерок, про який можна руки погріти, а пожежа, яка некерований.

Де зараз люди, які в середині березня десятками тисяч вийшли на вулиці Москви проти війни з Україною?

На жаль, багатьох з них захопила-таки війна. Не здивуюся, якщо хтось із учасників того маршу миру реально зараз зі зброєю в руках на Україну, з того чи з іншого боку. І багато хто, якщо не більшість - на одній з двох сторін душою. Вчорашні мирні люди з добрими посмішками сьогодні радіють загибелі людей ... Стоп, звичайно ж, вони їх не називають людьми. "Противник", "ворог", "колоради", "Кріп" ... Торжество диявола і починається там, де одні люди перестають в інших бачити людей. Де одні з вогником в інтонації називають вбивство інших людей знищенням, радіючи і мало не пишаючись кількістю укладених трупів.

Спостерігаючи за подіями на південному сході України, я мимоволі задалася схожим питанням: а чи не краще українцям віддати ворогу ці регіони, щоб уникнути шаленої кількості втрат? Так, це питання наївний і смішний з точки зору війни. Але він природний з погляду світу і людини в світі. Тим більше мова про тих регіонах, що забезпечили більшість голосів ненависному і поваленому Януковичу. Чи не легше Україну без них?

Місяць тому я озвучила це питання на своїй сторінці у фейсбуці. Відгукнулися близько двох десятків людей, міні-опитування перейшов в невелику дискусію, результати якої не втішили. Сказати коротко: більшість за війну.

Одна жінка написала, що це питання мав би сенс місяць тому: тоді, мовляв, "треба було б віддати сепаратистам те, що їм так легко поступилися жителі", а тепер вже занадто багато крові пролито ...

Але ось ще один місяць пройшов, і кількість яких віднесло життів у багато крат збільшилося, і з кожним днем ??продовжує рости, а кінця-то не видно. Станіслав Дмитрієвський відгукнувся на моє запитання як справжній російський патріот: якщо тут поступитися, то "ополченці" і в країнах Балтії з'являться ... Так-так, ось це і є справжній російський патріотизм: ясне розуміння того, що найнебезпечніший ворог Росії сьогодні - це імперські амбіції її громадян, інакше кажучи - самогубний шовінізм.

Рік тому Станіслав Дмитрієвський включився в якості захисника в процес над Юрієм Староверова, нижегородським нацболом, якого судили за горезвісною 318-й статті за спробу захистити громадян від поліцейських кийків на мирному зібранні. Я приїжджала в минулому серпні на одне з засідань. Люди різних поглядів, що прийшли на процес підтримати Юрія та його захисників, смотрелись як одна сім'я, як добра і волелюбна команда, згуртована перед обличчям тупого чиновницького свавілля.

Процес тягнувся нескінченно довго і дотягнувся до фатальних лютого і березня, коли Староверов, до жаху колишніх соратників, загорівся ненавистю до Майдану і Україні. Суд зрештою засудив його умовно, і не без допомоги Дмитриевского Юрій залишився на волі, але тепер засуджений і його захисник опинилися по різні боки барикад. Як, треба думати, і все розкололося співтовариство нижегородської опозиції, добру частину якого складали активісти з місцевою "Іншої Росії". Зберегли тверезість розуму з організації вийшли, залишилися - як підмінили ...

І так же - по всій Росії ...

Весь жах у тому, що ми самі не помітили, як опинилися залучені в гарячу фазу громадянської війни. Ми не в майбутньому, а вже в сьогоденні - учасники якоїсь дикої трагедії, яку ми не встигли ще усвідомити. Вчорашні добрі співрозмовники бажають сьогодні смерті один одному - і все ще не розуміють цього.

Коли я вперше почула прізвище Стрелков, в пам'яті відразу ж сплив Стрельников з "Доктора Живаго". Стрельников там, правда, ніякий не Стрельников, але і стрілка не Стрєлков. Спостерігаючи за сходженням цього новоявленого героя, я все більше дивуюся його схожістю з переможним героєм пастернаковского роману - одного з небагатьох творів нашої літератури, де трагедія Громадянської війни показана з пронизливої ??глибиною, з відмовою виправдовувати одну зі сторін, але з прагненням зрозуміти і виправдати кожної людини . Таке ставлення до Громадянської війні сприймалося владою в багнети. Не випадково в Радянському Союзі були заборонені "Шляхи Росії" Волошина, а Пастернака за "Доктора Живаго" зацькували.

І хоч Стрельников-Антіпов бився за більшовиків, а Стрільців-Гиркин, як я розумію, вважає себе спадкоємцем білогвардійців, але та ж суть. І та ж неможливість зрозуміти, яким же чином вчорашній інтелігентна людина стає раптом ділком братовбивчої бойні і холоднокровним майстром масових розстрілів.

Згадаймо, як закінчив Стрельников. Поставлений поза законом і переслідуваний тими, за чию владу боровся, мало не засуджений вже до розстрілу "своїми", він пускає собі кулю в лоб від раптового усвідомлення безглуздості всіх своїх подвигів, від гострого почуття неможливості повернути втрачену сім'ю і любов.

Чи не така доля чекає тих, хто "хату покинув, пішов воювати" сьогодні? Можна скільки завгодно напружувати розум над незбагненною загадкою, що ж відбувається з людьми, душі яких з такою легкістю захоплює це хвацьке пошесть, цей біс громадянської війни, але механізм зла куди більш примітивний, ніж може здаватися. Це не сходження, а сходження, причому стрімке. Люди на війні втрачають себе і перестають бути собою.

А що відбувається з суспільством?

Нацбол Аверін вже доповнив свій пост в Живому журналі, в якому вітав криваве напад на колишнього соратника Олександра скобова, милою загрозою на адресу своїх опонентів: "Кого-то будуть просто бити, але ж когось і вішати".

Втім, його компанія і раніше не декларувала прихильність до гуманітарних цінностей. Але сьогодні і у декого з тих, для кого пріоритет прав людини щось значив, зустрічається в акаунтах радість з приводу знищених "Колорадо" - при повному нерозумінні, що радіють-то вони смерті людей.

Сьогодні в громадянському суспільстві рівень прагнення до миротворчості набагато нижче, ніж у роки війни в Чечні. Одні вважають, що світ може принести тільки повна перемога і тому заради миру ніяких перемир'їв і переговорів допускати не можна, нехай АТО триває. Але те ж саме приблизно чутно і з боку прихильників самопроголошених республік.

Я ставлю на один щабель дві непорівнянні сторони?

Можливо. Але чи дійсно ви відсторонено оцінюєте статус тієї чи іншої сторони, не допускаючи ненависті в душу?

І ось ще що. Якщо вам ненависні "ватники" і "колоради" - не дивуйтеся, якщо одного разу виявите раптом в їх рядах воюючим когось із своїх знайомих, родичів або друзів, і це вжалить вас.

Те ж саме і в зворотному напрямку.

Бо війна йде - громадянська. А у громадянській війні перемоги не буває. Будь-яка перемога в ній - це поразка.

І тому, поки не пізно, пора суспільству прокинутися і почати пошук миротворчих ініціатив.