Подорож дилетанта

Думка автора може не збігатися з думкою співрозмовника. Може й збігатися.

"Що змусило вас відправитися в цю поїздку ? "

Всі без винятку журналісти починали з цього питання.

Ну, по-перше, мене попросили заспівати для біженців. А біженці - це завжди горе, де б вони не знаходилися. Тому допомагати їм треба. По-друге, єдиний спосіб скласти власну думку про події - побачити це на власні очі. Особливо стосовно подій в Україні.

Дістатися до місця виявилося непросто. Місце розташоване в Донецькій області, в ста двадцяти кілометрах від Харкова, в околицях Святогорського монастиря. Повітряний простір закрито, в Харків літаки з Москви не літають, з Києва - через раз. Тому лечу до Бєлгорода, далі на машині через кордон до Харкова. Недалеко.

Кордон (і нашу, і українську) проходимо, всупереч очікуванням, дуже швидко і доброзичливо. Через годину ми вже в Харкові.

Чесно кажучи, останній раз я був у Харкові півтора роки тому, коли ніякої війною ще і не пахло. І дуже боявся побачити знаки цієї війни в ньому сьогодні - вона йшла зовсім неподалік, в ста кілометрах. Я не побачив нічого: афіші концертів, ресторани, кафе, по вулицях гуляють ошатні дівчата - Харків як Харків. У готелі мене передають волонтеру, який тепер відповідає за мою транспортування. У миру він бізнесмен, займається сільським господарством. Назвемо його Дмитро. Ми пересідаємо в іншу машину, на передньому сидінні - людина з коротким АКМом. Стає трохи не по собі. Ні-ні, все гаразд, в місцях, куди ми їдемо, бойові дії закінчилися три тижні тому, але вони повинні перестрахуватися, бути готові до будь-якої провокації. Війна.

Їдемо по приголомшливо красивих місцях - поля зрілих соняшників до горизонту. Прибиратимуть? Будуть.

Волонтери - дивовижні люди. Одна спільна біда збирає людей різних професій, різного віку. Вони працюють самі по собі - держава їм не заважає, але й не допомагає. І їм вдається зробити те, що не можуть зробити інші. Їм не перепона ні мінні поля, ні блокпости. Втім, на блокпостах їх знають в обличчя і пропускають без розмов. Вони виводять біженців із зони бойових дій, допомагають їм з розселенням, збирають для них гуманітарну допомогу. З останнього бою на цивільній машині вивезли поранених, поки військові Чуха.

Дмитро скаржиться, що українські засоби масової інформації програють російським інформаційну війну. Наші теж подвірает, каже він. Але наші прикрашають реальність, а ваші займаються пропагандою, брешуть від вільного. І виявляється, напівправда не працює, а пропаганда - на всі сто.

Цікаве спостереження. Розумничка Геббельс.

Питаю Дмитра, коли, на його думку, закінчиться війна. За найсприятливішого збігу обставин - до зими, але це дуже малоймовірно. Взагалі налаштований він зовсім не оптимістичні. Я обережно запитую: а чому б, зрештою, не відгородитися парканом, і нехай вони живуть своїм республікою? Він сумно дивиться на мене і каже: вони не зупиняться. Їх перша умова: приберіть зброю, відійдіть. Армія один раз спробувала - вони відразу ломанулись вперед.

Волонтери дуже не люблять сепаратистів. Горезвісних фашистів вони теж дуже не люблять, називають ушлепков. Великої любові і віри до нового президента я також не помітив.

Піди розберися.

До речі, результати кримського референдуму (на думку Дмитра) - зовсім не боязнь цих самих фашистів, яких у Криму зроду не було, просто дуже їх дістали донецькі господарі. Творили що хотіли. Ну, положим, я ще років за два до Майдану мав щастя спостерігати дії братви Януковича в Дніпропетровську - відбирали все, що подобається: ресторани, підприємства. Нахабно, нічого не боячись.

Ми в'їжджаємо в Слов'янськ. Помічаю, що все навколо вимовляють цю назву з наголосом на перший склад - Слов'янськ (а по-українськи буде взагалі Сло'вяньск - теж на перший). А чому у нас по телевізору - слов'янські? Так це ж мудрий піар, кажуть мені, слов'янські, слов'янський світ, єдиний простір ...

Дійсно, мудро.

Хлопці хочуть показати мені, як відновили місто за три тижні - це і їх робота. Дійсно, в самому місті все гаразд, тільки воронки на бруківці, що нагадують відкриті люки, ще не заклали. Завали розгребли, сміття прибрали. На центральній площі б'є фонтан, з репродукторів грає музика, діти катаються на поділених автомобільчиках. Дві дівчини кидаються до мене фотографуватися. Одна з них виявляється співробітником психологічної служби. Ні, звичайно не так все добре. Але люди повертаються в будинки. Тут - скінчилося.

А ось на окраїнах картина моторошнувата: підірвані будинки, завод, міст, що обрушився в річку. Тут гинули люди. З обох сторін. Не придумало ще людство зброї, яке вражає супротивника і залишає недоторканим будівлю, в якому він сховався. Дивитися на це дуже важко, тому що це не кіно. Праворуч від підірваного моста наведений новий, поки понтонний. По ньому переїжджаємо річку і рухаємося в бік Святогорського монастиря. Дмитро розповідає, що на території України зараз більше ста тисяч біженців з південного сходу: вони і в Києві, і в Харкові, і у Львові, і в Івано-Франківську, де їх, до речі, ніхто не ріже. В околицях Святогорська - близько двадцяти тисяч, в основному по піонертабір.

Монастир - четверта святиня України, з давньої і багатою історією. Стіна його повторює вигин схилу гори над рікою, це неймовірно красиво. Мені спадає на думку, що релігійні відмінності завжди допомагали політикам сварити народи - протягом всієї історії. Єдина віра проте щось не дуже допомагає їх помирити. А якщо над вірою пріоритетна політика, то яка ж це, до біса, віра?

Ми майже бігом прориваємося через натовп людей - всі чекають артистів, зі мною приїхали українські зірки, я дізнаюся Машу Гойю - вона співала в програмі "Голос". Мені дають гітару, я виходжу на сцену і завмираю: зал переповнений дітьми . Тобто в ньому одні діти - десь від восьми до чотирнадцяти років, між ними подекуди видно молоді чи то мами, чи то виховательки. Починаю гарячково згадувати: а були у мене дитячі пісні? І вирішую нічого не змінювати.

Приймали - що вам сказати? Мені давно так не плескали.

Ці діти три тижні тому сиділи в підвалах під бомбардуванням. Потім з багатьма працювали психологи. І ось зараз я бачив на їхніх обличчях радість. І вони знову були звичайними дітьми.

Не знаю я, як про це написати.

Загалом, я зробив те, що повинен був. У вересні буду знову співати для біженців - вже в Москві.

З зворотної дороги запам'ятався якийсь особливо принизливий шмон в московському аеропорту - через саму вузьку дверцята, через два паспортних контролю.

Що поробиш - війна.