Блог | Рівняння на смерть
Колись ці порівняння були в моді. Україна прирівнювалася до Росії, і події, що відбуваються в Києві, оцінювалися з поправкою на політичні процеси в Москві. Так, Помаранчева революція нагадувала нам про Август, і тут, буквально на рівному місці, виникав цікавий диспут, в якому розквітали сто кольорів і кожен сперечається міг безборонно увіткнути своє лико в рядок. Оптимісти з числа лібералів раділи тому, що Росія у своєму реформаторському пориві випереджає Україну на багато років. Песимісти з того ж табору помічали, що час в вітчизні потекло назад і ми вже достабілізіровалісь до Путіна. Оптимісти з націонал-патріотичної когорти знаходили в цьому втіху, ізбивая тугу після Августа і Майдану. Песимісти вказували на підступи світової закуліси, яка як і раніше рулить процесами на просторах колишнього СРСР. Зрозуміло, всі ці дискусії носили умовний характер, і про те, хто кого обігнав, всерйоз полемізувати і раніше було ніяково. А сьогодні взагалі неможливо. Бо часи перемішалися, не кажучи про території, і якщо на Україну йдеться про фізичне виживання країни, окупованої зеленими чоловічками, то Росія рухається кудись в напрямку незалежного Туркменістану. Вганяючи в ступор любителів примітивних політичних схем. Проте описувати невимовну реальність хочеться, використовуючи зрозумілі приклади, з тих, що під рукою. Ось зрозумілий приклад: на Україні навесні 2014 знову трапилася Серпнева революція, а відразу слідом за нею, мнучи календар, настав жовтень 1993 року. З тією, однак, істотною різницею, що в натовпі бойовиків помічений не тільки збірний генерал Макашов, а й вся його армія, в тому числі ракетні війська, які незримо присутні на переговорах міністра Лаврова з його західними колегами з приводу України. І коли на задану тему висловлюється МЗС РФ, який в ультимативній формі закликає "західних спонсорів майданщиків" негайно "приборкати вийшли з-під контролю підопічних" і "виносить кризову ситуацію на Південному Сході України на терміновий розгляд Ради Безпеки ООН і ОБСЄ", це швидше за все означає війну. Війну громадянську, причому куди більш страшну, ніж розбірки в Москві між владою виконавчою та законодавчою. І війну звичайну, між Росією і Україною. Як мінімум - між Росією та Україною. Протікати ця війна може по-різному. Якщо Захід не втручається, тобто продовжує посилювати свої санкції проти Росії, публікуючи черговий список нев'їзних до Америки і до Європи невтішних російських чиновників, то сюжет, очевидно, розвивається просто. На очах всього світу російська армія захоплює Україну, і в прямому ефірі всіх федеральних телеканалів Володимир Володимирович приймає парад зелених чоловічків на Майдані, а потім бере участь в урочистому молебні в Києво-Печерській лаврі. Далі починається інша війна, партизанська, але це вже за рамками сьогоднішнього сюжету. Інший варіант розвитку подій може бути пов'язаний з найпотужнішим дипломатичним протидією Заходу, причому рахунок йде вже не на дні, а на години. Зрозуміло, що дискусії в Cовбезе ООН мало радують російського повпреда Чуркіна, навіть китайці за традицією ухиляються від підтримки РФ, але доля України вирішуватиметься не там. Доля України, а з нею, бути може, і доля людства вирішуватимуться на прямих закулісних переговорах між Путіним і лідерами західного світу. Тієї самої "сімки", яка днями тимчасово звільнилася від приєднаної до неї Росії, але не втратила живого інтересу до її політики. У рамках цих переговорів повинен бути поставлений і вирішене одне дуже важливе питання. Формулюючи його з усією коректністю, слід нарешті остаточно з'ясувати, втратив Володимир Володимирович зв'язок з реальністю або не втратив. Якщо не втратив і попросту блефує, тобто слова і дії, які допоможуть йому усвідомити божий світ у всьому його розмаїтті. З фарбами, запахами, кольорами, на смак, а також на дотик. Якщо ж втратив, причому безповоротно, то президент РФ представляє для людства дуже серйозну проблему, яку якось треба вирішувати. М'якими терапевтичними засобами або за допомогою шокової терапії - бозна. Не володіючи всією повнотою інформації, важко робити остаточний висновок. Тим більше лізти зі своїми порадами, відволікаючи від справ Барака Обаму, Ангелу Меркель та інших. Їм і так сьогодні непросто. Ясно тільки, що всі ми, політичні лідери, підвідомчі їм народи, таємничі бойовики і прості журналісти, є учасниками або глядачами справжньої трагедії. По суті ні з чим незрівнянну, і будь-які спроби знайти в новітній історії якісь аналоги можна пояснити лише прагненням упорядкувати хаос. Нікуди не ведуть і популярні в наші дні порівняння путінської Росії з Третім рейхом. Ці паралелі безглузді і некоректні по тій хоча б причини, що у Гітлера не було ядерної зброї. Що ж до масштабів трагедії, то в разі подальшого загострення конфлікту Росії з людством ми про це дізнаємося досить скоро. Опцій небагато. Програє Україна. Програє весь світ. Програє Путін.
