Широка популярність прийшла до Олександра Гріну через майже 30 років після смерті
Виповнилося 125 років з дня народження великого романтика, який прожив останню частину життя і похованого на території України.
Вперше Олександр Грін побачив море в Одесі, а в Києві та Севастополі займався революційною роботою і прославився серед солдатів як захоплюючий оратор. Писати ж він почав в ... севастопольської в'язниці.
ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ
Після численних передреволюційних пригод і поневірянь (злидні, відсидки у тюрмах Севастополя і Пітера, участь у Першій світовій, тиф), а також перший журналістських та літературних спроб Грін в 1922 році за підтримки Горького закінчує і публікує "Червоні вітрила". Леніну тоді залишалося жити близько двох років, і у нього була цілком реальна можливість - прочитати молодого романтика. Наскільки відомо, подібного не сталося. Володимир Ілліч читав тоді іншого романтика і теж морського вовка - Джека Лондона. Це сказано зовсім не до тієї, щоб банально дорікнути старого Леніна - хіба мало молодих авторів стало на початку 20-х, та й читав він літератури все ж таки побільше, ніж наступні вожді. Але навряд чи "Червоні вітрила" припали б Іллічу за смаком: де це бачено, щоб син знатних і багатих батьків, який утік з родового замку і став капітаном (таких радянська влада просто виганяла з країни, а їх замки-маєтки націоналізувала), обожнював доньку пролетаря Ассоль, а та погодилася вийти заміж за класового ворога? І взагалі, що за імена такі чужі - Лонгрен, Ассоль, Грей, що за міста - Лісс, Зурбаган, Гель-Грю, що за "говорить летюча риба" або "тигрова кішка, вісниця корабельної аварії"? Нічого радянського!
Не дивно, що Грін, по суті бідував ще з дореволюційних часів, коли його виключили з реального училища (за загалом-то невинні вірші про свого вчителя), животів у злиднях до самої смерті. Навіть графа Олексія
Толстого, який повернувся з еміграції, Сталін обласкав і надав квітучу життя, бо це було демонстративно вигідно. А у випадку з Гріном, чиї романи, за словами Костянтина Паустовського, були "виразом туги людини за нездійсненому диву", - аж ніяк. Його твори перестали друкувати, і сім'я письменника змушена, рятуючись від голоду, кинути Феодосію і переїхати в селище Старий Крим, де життя було дешевше. Вірна подруга-дружина Ніна Миколаївна з матір'ю вирощували овочі і носили продавати в Сімферополь, щоб хоч якось прогодуватися. А ще вони шили берети і міняли їх на продукти. Сам невдаха Грін одного разу зробив собі лук і пішов у гори стріляти птахів, з надією роздобути свіжого м'яса, але і тут - одні промахи.
І навіть після того, як Олександра Гріна в 1932 році поховали на покинутому кладовищі у Старому Криму, радянська влада в особі місцевих чиновників із ще більшою люттю взялася мстити "чужому" письменнику і його близьким. Коли Крим окупували фашисти, Ніна Миколаївна, щоб прогодувати хвору матір і себе, пішла працювати коректором у газету-бюлетень "Старий Крим", яка складалася в основному з оголошень. Справа була їй знайоме, оскільки ще в 1921-му вона співпрацювала в газеті "Петроградське відлуння", де, до речі, й познайомилася з Гріном. Так от, після звільнення Криму, її роботу "оцінили" в десять років ГУЛАГу. Коли "зрадниця батьківщини" повернулася, то виявила могилу чоловіка зруйнованої, а в їх будиночку, першому і останньому власній оселі (купленому за рік до смерті Гріна за ... кільце, яке він колись подарував їй), розміщувався тепер ... сарай-курник першого секретаря райкому партії. Ще десять років довелося битися Ніні Миколаївні з чиновниками, щоб повернути "сарай" у власність і зробити будинок Гріна офіційним музеєм. Лише в 1966 році за допомогою чудового письменника Костянтина Паустовського це вдалося. Незадовго до кончини Ніни Миколаївни музей був переданий "гуманному" державі, скалічити життя її чоловікові. А самої вірної подруги і сподвижницю письменника і після смерті довелося "помандрувати".
ОДКРОВЕННЯ У МОГИЛИ
Може, романтична абстрактність героїв Гріна, "відірваність" від конкретної країни хвилюючих автора і його персонажів подій, а може, ще з якої причини, але чомусь приходять до його могили зазвичай тягне на одкровення, майже сповідь, немов у храмі. Навіть майже залізна жінка, радянський класик Віра Панова, одного разу у присутності Паустовського, його тодішнього літсекретаря, чудового київського журналіста Валерія Дружбинського, відкрила таємницю всього життя:
- Хочу сповідатися саме тут, поруч з нашим Гріном. На Валдаї в 1923-му я, вісімнадцятирічна дівчина, працювала в геологічній експедиції: прала, варила, прибирала - адже треба було якось прогодуватися. Одного вечора з темного лісу до нашого багаття вийшов великий бородатий чоловік. Сів, обігріли, закурив, розв'язав свою торбинку. І я побачила томик Ігоря Северяніна і черстві півбуханця. Побачила особливими очима і враз полюбила цю людину. І повела його до себе в намет - наші мужики, роздзвонила по всій окрузі про мою недоступності, остовпіли і оніміли. Привела до себе, розділу і любила, як сердечко підказало. А на ранок, коли він ще спав, знову глянула в його торбинку - виявилося, книгу він рвав на пижі, щоб стріляти білок, а в хлібі було заховано золотишко, яке він вкрав у старателів у верхів'ї Онега. Ось такою виявилася моя перша любов ...
І розплакалася. Всі оніміли.
Ймовірно, тут така аура ...
Ніна Миколаївна померла в 1970-му, в Києві, але сам Бог і її заповіт веліли лежати дружині разом з чоловіком. Проте влада були проти, дозволили поховати її лише в кутку старокримського кладовища в 70 метрах від Гріна. Чудові кияни Юлія Первова та Олександр Верхмана, незважаючи на загрозу статті Кримінального кодексу про осквернення і пограбуванні могил, вирішили допомогти виконати Божу волю в безбожної країні.
Пізно ввечері двоє стали розривати могилу Ніни Миколаївни, двоє - копати в огорожі Гріна. Раптово піднявся сильний вітер, він заглушив стукіт лопат об каміння, шум щебінки, насипав у відра, кроки, голоси ...
"Найщасливіші похорон у моєму житті", - сказав потім Верхмана. Вранці вони всі прийшли до Марії Василівні Шемплінской. Вона жила неподалік від кладовища, в будиночку, який був першим житлом Грінів в Старому Криму, дуже їх любила і не раз говорила з докором: "Як люди могли це допустити? Адже їм Богом визначено бути разом. Я ночами не сплю через те, що Гріни нарізно. Гріх страшний ". Вона зустріла гостей біля хвіртки - маленька, сива, зігнута роками.
- Щось сталося?
- Дуже гарне трапилося, люба Марія Василівна! Ніна Миколаївна лежить тепер поруч з Олександром Степановичем.
Старенька розплакалася ...
Розмови про перепоховання дійшли нарешті до "головного вуха". Представники КДБ приїхали на кладовище, прокопали трохи більше метра між могилою Гріна і його тещі Ольги Олексіївни, але нічого не знайшовши, швидко поїхали. А може, поспішили вони тому, що у цвинтарної огорожі зібрався натовп людей. У всякому разі, труни з тілом Ніни Миколаївни не виявили. Влада вирішила, що, мабуть, всі ці перепоховання - пустопорожні плітки.
А в 1980 році, оголошеному роком Гріна у зв'язку зі сторіччям з дня його народження, влада вирішила спорудити на його могилі меморіал. Прибрали огорожу, спорудили високий настил, встановили білу мармурову плиту з ім'ям письменника, поруч - колону з розкопок Херсонеса, а на ній - біжить по хвилях. От саме під цією колоною і покоїться Ніна Миколаївна. Тому що в ніч перепоховання викопана була для неї могила в два з половиною метри глибиною ...
Станіслав БОНДАРЕНКО, "Киевские Ведомости"