Фотофальсіфікаціі. Розслідування: Не бреши очам своїм
Репортажна фотографія, як правило, є для нас доказом автентичності події. Розпізнати фальсифікацію вдається далеко не завжди - можливо, тому, що абетку ми освоюємо ще в дитячому садку, а візуальної грамоті нас зовсім не вчать. Проте викриття трапляються.
2 квітня з газети The Los Angeles Times був звільнений відомий фотограф Брайан Валскі. Знімок Валскі з британським солдатом, що охороняє натовп іракських біженців, за два дні до цього опублікований на першій смузі газети, виявився не зовсім документальним. Щоб домогтися більшої художньої виразності, автор за допомогою комп'ютера поєднав два різних кадру однієї і тієї ж зйомки. Але зробив він це не дуже вміло, трюк був розгаданий, а Валскі вигнали з ганьбою. Всього тижнем пізніше, 9 квітня, в день взяття Багдада, англійська газета Evening Standard помістила на першій смузі величезну фотографію тріумфуючого натовпу. Над знімком великим шрифтом було написано: "Свобода" - і трохи нижче шрифтом подрібніше: "Радість на вулицях Багдада". Джерелом, за твердженням газети, послужив кадр з новинної хроніки BBC. Через десять днів американський інтернет-сайт The Memory Hole ("Провал в пам'яті"), яка відстоює право на свободу інформації, опублікував велику статтю, що обвинувачує редакторів газети у свідомому спотворенні фотозображення, перебільшенні розмірів натовпу та участі в інформаційній війні. Автори приводили кілька конкретних прикладів. У різних місцях на знімку видно ідентичні об'єкти - так, один і той же чоловік у тюрбані був "клонований" тричі. В іншому випадку два різних кадру були явно суміщені - чоловік у білій сорочці і сонячних окулярах і його супутники з'являлися на фотографії кілька разів у різних позах. Квітневі події породили хвилю статей у західній пресі. Так, британська Guardian опублікувала замітку відомого дослідника фотографії Стівена Бейтса, що показує, що не все так просто з репортажної зйомкою. Вступаючись за обох авторів, Бейтс питав, чи відповідає міра громадського осуду ступеня вини фотографів. Адже маніпуляції з фотографією почалися задовго до появи комп'ютерної програми Photoshop і цифрових камер. Дуже багато відомих репортажні знімки, особливо військові, частково постановочні або просто сфальсифіковані. Скандал ще раз нагадав: подання про правдивість фоторепортажу сильно перебільшено, а поділ на документальну і постановочну, репортажну й художню фотографію вельми умовно. При цьому мова йде не обов'язково про грубі фальсифікації, мова про ступінь нашої довіри фотозображення, а також про те, що грань між реальністю та вигадкою в репортажної фотографії набагато тонше, ніж ми звикли думати. Для створення вдалого кадру фотограф користується такими ж прийомами, як і, наприклад, автор літературного тексту: придумує сюжет і типажі, редагує отриманий матеріал, створює ефектний заголовок. Після нього можуть попрацювати редактор, який поставить фотографію в потрібний контекст, і цензор, який прибере з неї зайві деталі і персонажів. Все це в порядку речей. Є і крайні випадки: репортажний кадр на перевірку виявляється цілком постановочним або узятим з художнього фільму. А знімок, що став символом одного часу, може бути зроблений зовсім в інше. Не кажучи вже про те, що багатьох сумних подій могло не статися, якби не поруч фотограф. Ось кілька прикладів. ВІКТОРІЯ МУСВІК Смерть конфедератів 150 років тому поява фотографії, як трохи пізніше кінематографа, викликало прилив небувалого ентузіазму. Вперше за допомогою технічних засобів вдалося сфотографувати світ таким, який він є! Особливо вражали знімки, зроблені під час Громадянської війни в США. Журналісти захоплювалися тим, як автори вперше "донесли до нас трагедію війни", а не тільки її парадну сторону, практично "поклавши тіла загиблих з обох сторін солдатів у самих наших дверей" (багато з тих фотографій і нині здаються занадто натуралістичними). Американець шотландського походження Олександр Гарднер заснував фотоагентство, а після війни опублікував двотомник своїх і чужих військових фотографій, що став класикою жанру. Пізніше, втім, виявилося, що багато фотографії - постановочні. Для свого найзнаменитішого знімка "Последнее пристанище стрілка військ конфедерації" (липень 1863) Гарднер перетягнув труп солдата з поля бою до кам'яної стіни для більшої художньої виразності. Якщо уважно придивитися, під головою солдата можна розрізнити ковдру, на якому лежав труп, коли його несли. Те ж саме тіло можна побачити на іншій фотографії Гарднера в зовсім іншій позі. Розстріл комунарів Перший час техніка зйомки була дуже недосконалою - через громіздкість камер і необхідності тривалої витримки (відкрив об'єктив - чекаєш кілька хвилин, а то і набагато довше) фотографи не могли робити моментальну зйомку. Замість самих військових дій вони змушені були знімати наслідки війни, замість людей на вулицях - будівлі. Ось і розгром Паризької комуни відзняти, природно, ніхто не встиг. Декількома роками пізніше вирішено було попросту зняти інсценування. Придивившись до фотографії "Розстріл комунарів Паризької комуни" (1870-ті роки) уважніше, ми, звичайно, побачимо, що перед нами чистий театр: пози людей неприродні, точка, з якої була зроблена зйомка, навряд чи дозволила б фотографу залишитися в живих. Більше того, фотографія явно змонтована з декількох кадрів. Коли знімок вперше опублікували, успіх був феноменальним - на рубежі XIX-XX століть глядачі ще не могли відрізнити постановочні кадри від оригінальних. Однак розпізнати фальшивку не вдалося і через сто років. У 1971 році на честь сторіччя Паризької комуни німецький журнал Stern помістив кілька подібних фотографій у якості архівних документів епохи. Штурм Зимового-1 Про фотографію "Штурм Зимового" у книзі Леоніда Волкова-Ланіта "Історія пишеться об'єктивом" (1971 рік) розказана майже епічна історія і дані спогади фотографа Івана Кобозева. Кобозев нібито виконував відповідальну місію - збирав відомості про розташування противника "в інтересах більшовицької партії". Тоді-то він і зробив свій історичний кадр - саме в ніч з 25 на 26 жовтня 1917 року. Через півстоліття кадр показали у збільшеному вигляді на виставці на ВДНХ "50 років Жовтневої революції". Але як нещодавно довів американський дослідник Девід Кінг, ніякої фіксації штурму Зимового ні на кіно-, ні на фотоплівку не було. На фотографії ж відображений спектакль на відкритому повітрі, який після революції щорічно ставили знамениті художники Юрій Анненков і Натан Альтман. Штурм Зимового-2 Кадр з ігрового фільму "Жовтень" Сергія Ейзенштейна 1927 багаторазово тиражувався у вигляді плакатів та ілюстрацій у підручниках. Знаменитий фотограф Олександр Родченко в тому ж 1927 побачив кадр в Музеї революції і сильно здивувався, що ніде не підписана, що він інсценований. "Та так, всі вважають її документом, звикли", - ліниво відповів служитель. Ще один приклад того, як епізод з кінофільму стає фотодокументи епохи: забиті дерев'яні двері з написом "Райком закритий. Всі пішли на фронт". Вдалий кадр багаторазово відтворювали в історичних книгах та підручниках як фотодокумент Громадянської війни 1918 або 1919 року. Насправді це кадр з документально-ігрового фільму "Повість про завойованому щастя". Картину зняли в 1938 році до 20-річчя комсомолу. Комбат Фотокореспондент ТАСС Макс Альперт зробив безліч чудових репортажів з Великої Вітчизняної війни. Його "Комбат" в 1942 році облетів весь світ, публікувався на перших шпальтах газет і обкладинках журналів. З ним пов'язано безліч курйозних випадків - найрізноманітніші люди впізнавали на знімку своїх родичів, земляків і однополчан, кажучи, що в запалі битви Альперт просто не встиг записати ім'я людини, зображеного на фотографії. Правда, потім деякі поставили під сумнів сам факт того, що знімок був зроблений в 1942 році. Згідно з популярною нині версії, знімок був зроблений на навчаннях ще до початку війни. Горе Під час війни фотокореспондент Дмитро Бальтерманц був посланий в Керч знімати висадку радянського десанту. Десант в результаті не висадився, зате фотограф побачив жахливу картину: по полю серед сотень трупів ходили збожеволілі від горя люди - фашисти розстріляли тут кілька тисяч мирних жителів. Бальтерманц відзняв безліч кадрів. Пізніше "Горе" стало одним із символів війни і зараз є чи не найдорожчою фотографією радянських авторів того періоду (за попередньою оцінкою Sotheby `s, $ 3-15 тис.). Але знімок отримав такий резонанс не відразу. Сам Бальтерманц, який багато працював зі своїм архівом, жодного разу не відібрав його для персональних виставок: фотографія не відповідала офіційним уявленням про те, як має виглядати горе. У 1960-х роках до Москви приїхав знаменитий італійський фотограф Кайо Гарруба. Він готував виставку "Що таке людина" і відшукав забуту зйомку. Разом з Бальтерманц він придумав ємне назва - "Горе". Бальтерманц також попрацював над фотографією - впечатав більш світле небо. У підсумку знімок був визнаний кращим на виставці, отримав масу призів. У Росії його показали вперше тільки в 1975 році з нагоди 30-річчя Перемоги. Прапор над Рейхстагом Зафільмувати момент встановлення прапора над Рейхстагом в ніч з 30 квітня на 1 травня 1945 не вдалося нікому. Пізніше як мінімум шість фотокореспондентів зробили сюжет на тему "Знамя над Рейхстагом" - у різний час і в різних місцях. Першим зробив знімок Віктор Темін, його опублікувала газета "Правда". Фотограф умовив військового льотчика пролетіти, ризикуючи життям, біля Рейхстагу (навколо ще йшли бої). За легендою, за знімок Темина ледь не розстріляли: щоб відвезти фотографію в Москву, він нібито взяв без попиту літак самого Жукова. Злі язики, правда, стверджували, що прапор вийшло таким дрібним, що ПРАВДИНСЬКЕ художникам довелося його домалювати. Інший відомий знімок належить Анатолію Морозову. За його розповідями, пробравшись до Рейхстагу, він побачив втомлених, замурзаних людей. Дізнавшись, що прапор встановлювали сержанти Єгоров і Кантарія, він вліз з ними на дах і під прикриттям автоматників зробив кілька кадрів, використавши одне з п'яти дійсних знамен, вручених солдатам для встановлення над Рейхстагом. А от у знімку Євгена Халдея чистої постановкою є все. Наприклад, прапор Халдей возив з собою полвойни. За розповідями колег, це було профкомовское прапор якоїсь організації, велике, красиве, із зіркою, серпом і молотом. Місце для фотографії також вибрано спеціально - якщо придивитися, морозівські Єгоров і Кантарія водружають прапор нагорі Рейхстагу, а у Халдея солдати стоять в одній з бічних ніш. І все ж популярність здобув найменш правдивий, самий постановочний знімок - просто тому, що він був найбільш продуманий по композиції, видовищний і фотографічно виграшний. Смерть республіканця Знімок "Смерть республіканця" одного з творців знаменитого фотоагентства Magnum Роберта Капи викликав, мабуть, самі жваві суперечки в історії фотографії. У серпні 1936 року, через кілька тижнів після початку Громадянської війни в Іспанії, антифашист Капа приєднався до республіканським військам і, переміщаючись разом з ними, фотографував відбувається. Його найвідоміший знімок був вперше опублікований 23 вересня 1936 у французькому журналі Vu, а потім передрукований 12 липня 1937 в Life. У 1975 році британський журналіст Філіп Найтлі опублікував книгу, в якій кореспондент лондонської газети Daily Express Геллехер розповів наступну історію. Якось, коли пару днів не було військових дій, Роберт Капа попросив солдатів розіграти для нього кілька сценок у найближчих окопів. Вони-то і були відображені на плівку. Правда, швидко з'ясувалося, що Геллехер і Капа в 1936 році воювали по різні сторони барикад і взагалі навряд чи зустрічалися до 1939-го. Нарешті, завдяки довгим і копітким дослідженням Річарду Велану вдалося встановити, що на фотографії зображений Федеріко борелії Гарсія, дійсно загиблий 5 Вересень 1936. Однак, очистивши фотографію Капи від підозри у фальсифікації, Велан поставив зовсім іншу проблему - етичного характеру. Можливо, якби не Роберт Капа, солдат залишився б живий. Судячи з усього, борелії та інші вилізли з окопу і стали позувати Капе. Ворог відкрив вогонь на поразку. Боррель був убитий, а Капа зняв цей момент. В'єтнамська війна Фотографія Ніка Ута "Дівчинка під напалмом" (1972 рік) завоювала Пулітцерівську премію і приз World Press Photo, ставши символом жахів війни. Самого автора називали "новим Гойєю". Довгий час фотографію використовували як звинувачення проти "американської вояччини" у В'єтнамі. Епізод з біжить дівчинкою стався в той момент, коли пілоти Південного В'єтнаму скинули кілька бомб на село недалеко від Сайгона 8 червня 1972. Подія знімали на фото-і кінокамери кілька журналістів. Несподівано вони почули дитячий крик і побачили біжать дітей, яких гнала група солдатів. Одна з дівчаток від жаху здерла з себе весь одяг. Нік Ут сфотографував біжать дітей і прославився фотографією. Дівчинка вижила і пізніше емігрувала до Канади. Правда, потім у проглядали фотографію і збережену кіноплівку виникло враження, що дітей спеціально женуть до сидячим на узбіччі дороги кореспондентам. Можливо, даного епізоду не сталося б, якби у нього не було вдячних глядачів. Те ж саме говорять і з приводу іншої знаменитої фотографії - знімка Едді Адамса "Розстріл в'єтконгівців" (1968 рік).
Фото, які потрясли світ
Вид на місто
Береніс Ебботт "Мінливий Нью-Йорк", 1930-1937 Льюїс Хайн "Хлопчики-дробильники". 1910 Проект Береніс Ебботт "Мінливий Нью-Йорк" укладався в ідеологію "Фотолігі", членом якої вона була. Ця група з 1930-х років об'єднувала багатьох фотографів, які дотримувалися лівих поглядів (виставка "Фотолігі" щойно закрилася в Москві). Один з головних учасників "Фотолігі" Льюїс Хайн своїми роботами ще на початку століття домігся прийняття серії законів про обмеження дитячої праці. Вид на війну Олександр Гарднер. "Останнє пристанище стрілка військ Конфедерації, Геттисберг", 1863 Роджер Фентон. "Вісім гусар", 1855 Знімки Олександра Гарднера були зроблені під час громадянської війни в США, найзнаменитіші - у битві на річці Антіетам у вересні 1862. У 1863-му він опублікував двотомник "Альбом військових фотозарісовок Гарднера". Багато хто сумнівається в достовірності його знімків: Гарднер цілком міг змінити позу солдата, щоб кадр вийшов більш мальовничим. Але саме ці фотографії перевернули уявлення обивателів про війну і про те, як її треба показувати: глядачі вперше побачили на знімках бруд, кров і трупи. Фактично це був прототип сучасних новинних репортажів. Президент Авраам Лінкольн високо цінував творчість Гарднера і сам позував на полі бою. Про те, як було прийнято знімати війну до Гарднера, можна судити по знімках англійця Роджера Фентона. Кримська війна стала першою, методично знятої військовим фотографом (Фентон зробив 350 знімків), але тут не побачити всіх її жахів - ні англійська королева, ні спонсори поїздки Фентона не були зацікавлені в "пораженських" знімках. Вид на рух Едвард Майбрідж. "Вершник бере бар'єр", 1878 У 1877 році пристрасний лошаднік, залізничний магнат та екс-губернатор Каліфорнії Леланд Стенфорд побився об заклад на $ 25 тис. зі своїм другом Фредеріком Маккрелішем. Парі було таким: чи є момент, коли кінь при бігу відриває від землі всі чотири ноги. Стенфорд стверджував, що є. Своїми силами визначити це сперечальникам не вдалося, і вони найняли фотографа Едварда Майбрідж. Майбрідж витратив на досліди близько шести років (йому довелося перерватися на час судового процесу за обвинуваченням у вбивстві коханця своєї дружини). 24 камери (за іншими даними - 48), встановлені на іподромі, робили послідовні кадри біжать коней. Майбрідж довів: кінь дійсно відриває всі чотири ноги від землі. Однак її поза - ноги згруповані під тілом - здивувала і Майбрідж, і Стенфорда. Адже художники завжди малювали біжучий коня зовсім інакше - з розкинутими ногами. Відкриття зробило вирішальний вплив не тільки на прийоми живописців, але й на винахід кіно. Майбрідж фактично придумав систему запису руху, випередивши братів Люм'єр. Вид на голод Посушливе літо 1891 знищило врожай у всіх чорноземних губерніях Росії, в Поволжі, на Україні. Взимку почався страшний голод, що супроводжувався епідеміями тифу і холери. Голодувало понад 35 млн селян, вимирали цілі села. Особливо страшною була картина в Нижегородської губернії. "Крайньою Пагуба" (вираз Володимира Короленка) перейнялися Лев Толстой, Антон Чехов, Дмитро Менделєєв, Климент Тімірязєв. Письменник Короленка очолив громадський рух по збору коштів на допомогу голодуючим, потенційним філантропам він показував фотографії Максима Дмитрієва. Фотограф Дмитрієв їздив по селах і знімав їх дерев'яною камерою. Пізніше він опублікував свій репортаж у вигляді альбому фототипії (фотографічних відбитків). Знімки Дмитрієва стали першим російським соціальним репортажем. Вони значно збільшили приплив коштів на допомогу голодуючим: показ фотографій діяв на потенційних жертводавців набагато сильніше, ніж друковане слово. Вид на трущоби Якоб Рійсе. "Жінка в поліцейській ділянці. Дошки замість ліжку", ок. 1890 Доротея Ланг. "Мати", 1936 Якоб Рійсе працював в Америці приблизно в той же час, що й Максим Дмитрієв - в Росії. Поліцейський репортер в The New York Times, він був затятим борцем за соціальні реформи, а фотографію розглядав як головний засіб у своїй боротьбі. Його альбоми та репортажі з життя мешканців нью-йоркських нічліжок привернули увагу Теодора Рузвельта, тодішнього шефа нью-йоркської поліції, пізніше - 26-го президента США. Він назвав Рійсе "найкориснішим громадянином Америки". У 1895 році вони разом здійснили кілька рейдів по злачних місцях Нью-Йорка. Робота Рійсе мала конкретні результати. Мерія прийняла постанови про висвітлення в нічліжках, закрила деякі з них, почала боротьбу з корупцією в поліції. Були побудовані нові лікарні, деякі з них - на гроші заможних громадян, вражених фотографіями. Робота Рійсе стала моделлю для пізніших соціальних кампаній - в тому числі і для згаданих вище авторів "Фотолігі". У 1930-х 32-й президент США Франклін Делано Рузвельт розгорнув кампанію з подолання наслідків Великої депресії. До участі в ній були залучені кращі фотографи США. На самому знаменитому знімку Доротеї Ланг - фермер і мати сімох дітей з Каліфорнії. Вона щойно продала верх і колеса своєї машини, щоб нагодувати дітей. Вид наскрізь Вільгельм Конрад Рентген. "Невидимий промінь", 1896 Перший лауреат Нобелівської премії з фізики Вільгельм Рентген ні фотографом. 7 листопада 1895, працюючи в своїй лабораторії з газорозрядної трубкою, індуктором з переривачем і екраном, він виявив дивне блідо-зелене свічення кристалів на столі та паперової ширмі з покриттям з платіносінеродістим барію. Що лежали поруч фотоплівки, упаковані в світлонепроникну папір, засвітилися. Випадково помістивши між трубкою і ширмою руку, він побачив свої кістки. На цій фотографії - рука його дружини (на ній навіть помітно обручку), один з перших рентгенівських знімків. Відкриття Рентгена зробило переворот в науці: невелика брошура з його доповіддю, зробленим 28 грудня 1895, була за кілька днів перевидана п'ять разів, переведена на англійську, французьку, італійську та російську мови. Природу променів пояснили лише в 1912 році - було встановлено, що це електромагнітне випромінювання. Пізніше був відкритий і шкоду, яка промені можуть принести людині. Вид в кольорі Сергій Прокудін-Горський. "Лев Толстой у Ясній Поляні", 1908 На початку XX століття кольорове фотозображення було в дивину. Брати Люм'єр придумали "автохроми" - спеціальні скляні пластини, але на папір перенести колір ніяк не вдавалося. Вирішив проблему російський фотограф, хімік, винахідник і видавець Сергій Прокудін-Горський. Кожен місяць віддруковане поліграфічним способом кольорове зображення виходило в його журналі "Фотограф-аматор". Але по-справжньому знаменитим Прокудіна-Горського зробив знімок 23 травня 1908, який в журналі анонсувався як кольоровий портрет Льва Толстого в Ясній Поляні "в натуральних фарбах", "без всяких поправок і прикрас". Портрет викликав справжній фурор. У цьому ж році вчений влаштував показ своїх кольорових зображень для імператора. Після цього зрушився з мертвої точки головний проект Прокудіна-Горського - він мріяв проїхати з фотокамерою по всій Росії. Для цих цілей Микола II виділив Прокудіна-Горського спеціально обладнаний залізничний вагон і дав дозвіл знімати у найвіддаленіших і заборонених точках імперії. Підсумком стали тисячі кольорових знімків, безцінні джерела з історії дореволюційної Росії. Вид зсередини Леннарт Нільсон. "Чудо життя", 1983 Вперше сфотографувати людський плід - за допомогою ендоскопа - вдалося художнику Леннарту Нільсону в 1957 році. "Коли я вперше побачив плід, йому було 15 тижнів і він смоктав пальчик, - розповідав Нільсон. - Але редактори журналів хотіли, щоб я зняв обличчя плоду. На це пішло багато років. У 1965 році журнал Life опублікував 16-сторінкову статтю про людську репродуктивній системі з моїми фотографіями. На одній з фотографій було просто обличчя плоду, зняте дуже чітко, але редакція мені не повірила ". Надалі Нільсон продовжував свою роботу, роблячи не тільки фотографії, але і фільми. Тут представлений кадр з фільму "Чудо життя" 1983 года, в зйомках якого брав участь Нільсон. Несподівано для фотографа його робота була також використана активістами радикальних організацій, які виступають проти абортів. Вони регулярно поміщають знімки Нільсона на свої плакати. Вид з повітря Аерофотознімок, 10 листопада 1962 Аерофотознімок, 14 жовтня 1962 Ці знімки поставили світ на межу ядерної війни - вони зіграли серйозну роль у розвитку Карибської кризи 1962 року. Американські власті дізналися про те, що СРСР розгортає на Кубі ракетні бази, саме завдяки аерофотозйомки. Перший знімок був зроблений з борту розвідувального літака U-2 14 жовтня. На ньому видно не самі радянські ракети, а стартові майданчики та під'їзні шляхи до них. Саме ці кадри президент Кеннеді показував під час свого знаменитого доповіді про радянську загрозу 16 жовтня і їм керувався при прийнятті рішення про вторгнення на Кубу. Другий знімок був зроблений після завершення кризи, але ще до демонтажу радянських ракет - 10 листопада 1962 року. За розповідями очевидців, це була одна з улюблених фотографій Кеннеді, вона довго висіла в Овальному кабінеті Білого дому.
Іконотворчості МАСС
У Великобританії на двох виставках - в Лондоні і Ліверпулі - показали знімки "бітлів", на яких вони просто "на себе не схожі", знятих Полом ЗАлцманом і Томом Мюрреєм. Насправді вони-то якраз на себе цілком схожі. Просто їхні старі, звичні нам зображення мають мало спільного з оригіналом, як і будь-які інші канонічні зображення персонажів масової культури. Вони дивляться з рекламних щитів і вивісок магазинів. Лідер революційної молоді Че Гевара рекламує перевага однієї системи мобільного зв'язку перед іншою. Він же намальований на горілчаних етикетках, годинах, футболках. Уорхоловской Мерилін Монро з домалював рукою гостинним жестом запрошує відвідати косметичний салон. Сер Вінстон Черчілль з сигарою в зубах пропонує зайти в тютюновий магазин. Тонкий профіль Пушкіна чомусь прикрашає квитки миттєвої лотереї. Все це символи, міфи, ікони масової культури. Кожен володіє легко впізнаваним візуальним образом. Іноді це одна вдала фотографія, частіше - кілька зображень з набором стійких рис. При цьому вигляд інших не менш гідних особистостей недавнього минулого уявити собі досить важко - навряд чи багато хто зможе сказати, як виглядав Зигмунд Фрейд або Марсель Пруст. Чому одні знаменитості пізнаються в будь-якому контексті, будь то пивна етикетка або грошова купюра, а інші ні? Риба архангела Рафаїла Відповідь на це питання намагається дати наука іконографія, або іконологія (від грец. icon - зображення, образ, знак). У сучасному вигляді вона оформилася в середині XX століття завдяки зусиллям мистецтвознавця Ервіна Панофски та історика культури Ернста Гомбріха, які зацікавилися функціонуванням в культурі стійких образів. Насправді, кажуть вчені, нічого особливо нового в появі запам'ятовуються візуальних образів з чітким набором відмінних рис немає. Середньовічна іконографія була влаштована приблизно так само. Більшість тих знаків сьогодні зрозумілі тільки присвяченим. Наприклад, чому людина в зеленому вбранні з рибою в руках - це архангел Рафаїл? Все просто: в старозавітній книзі Товита він вчить, як використовувати нутрощі риби для зцілення. При формуванні канону подробиці біблійної історії могли стиратися з пам'яті, але залишався набір фактів: Рафаїл - врачеватель, а зображати його треба з рибою в руках. Однак з рибою могли зображати і святого Петра, покровителя рибалок. З іншого боку, відбери у Рафаїла рибу і дай йому ніж - вийде Варфоломій (ніж - символ того, що з нього живцем здирали шкіру). Тому у Рафаїла є й інші розпізнавальні знаки, зокрема зелені одягу - колір життя і здоров'я. Подібні сюжети, герої і самі розпізнавальні знаки черпалися в основному з Біблії. Потім вони знаходили життя у вигляді візуального образу. Останнє не завжди заохочувалося церквою: наївні парафіяни починали поклонятися не самому святому, а його зображенню. Форма могла знищити сенс, відсунути його на другий план, наповнитися новим змістом. Приблизно за тією ж схемою створюються візуальні образи сучасної масової культури. У кожного з них є чіткий набір розпізнавальних знаків: для Леніна, наприклад, це кепка і пращури, для Чапліна - тростинка і казанок. Зазвичай канонічне зображення з'являється так. Спершу людина починає асоціюватися в масовій свідомості з якимось із своїх основних якостей. Потім це якість отримує як обгрунтування легенду, яка, як правило, має мало спільного з біографією персонажа, зате відповідає деяким кліше масової культури (мислитель, завойовник, мудрий правитель, self-made man і т. д.). Після цього у героя з'являється набір атрибутів: Ейнштейна, наприклад, зображують хто стояв з дрібному біля дошки, яка вкрита формулами, Гітлера і Леніна - з витягнутою рукою. Нарешті, образ канонізує - тільки з такими атрибутами і можна відтепер зображати Ейнштейна. Забери у нього крейда і непокірні сиве волосся, і він нами пізнаний вже не буде. А якщо з Чехова зняти пенсне, чи не вийде Дзержинський? Точно так же архангел Рафаїл перетворювався на Варфоломія. У кожному разі древній іконографічний механізм спрацював - тепер образ готовий до використання на чашках, футболках і пляшках віскі. Мова вченого Ейнштейна Втім, не все так просто. Ось, наприклад, відома картинка: Альберт Ейнштейн висовує язик. Навряд чи можна вважати, що висунутий язик - підходящий атрибут для мислителя. Проте це зображення відомо чи не більше, ніж те, про яке йшла мова вище. Традиційна схема тут, очевидно, непридатна. До того ж вона не дає відповіді і на інше питання: чому в культурну ікону перетворена Монро, а не Грета Гарбо, чому Ейнштейн, а не Кюрі? Тут включаються вже механізми сучасної масової культури і зміненій візуального середовища. Якщо в Середні століття набір діючих осіб, що підлягали канонізації, і спосіб їх зображення задавала церква, то сучасна культура створює кумирів, так сказати, у вільному пошуку. Тут більше залежить від самого персонажа і гарної картинки, що отримала з тих чи інших причин широку популярність. Змінилися і конкретні деталі іконографії. Якщо біблійні герої існували поза часом, то для героїв сучасних важливі епоха і культурне середовище виникнення візуального образу. Так, круглі окуляри і довге волосся Джона Леннона чітко відсилають до хіпі; трубка, светр і добрі очі Хемінгуея - до другого "втраченого покоління". При цьому якщо для більш ранніх епох портретні риси майже завжди були важливі, то для поп-образів XX століття роль атрибутів стали грати якраз індивідуальні зовнішні ознаки (пращури Леніна, вуса Далі). Зіграло свою роль і розвиток техніки. З певного моменту зображення стало легко відтворювати цілком. Для їх розповсюдження з'явилися нові засоби комунікації: телебачення, преса, кіно, рекламні плакати і фотознімки. Тепер, щоб стати канонічним, зображення повинне бути простим для тиражування і кидатися в очі. Погодьтеся, казанок і тростина Чапліна підходять для цієї мети краще, ніж риба архангела Рафаїла. Тим більше що казанок є тільки у Чапліна, а риба - ще й у святого Петра. ВІКТОРІЯ МУСВІК ИЛЛЮСТРАЦИИ, ЧАСТИНА 1 AP Сальвадор Дали, прославлений сюрреаліст (вгорі) і реальна людина РГАКФД Залізний Фелікс (угорі), а незадовго до того політемігрант Фелікс Дзержинський (внизу) ФОТО: Чаплін, великий (вгорі) і справжній Хем (ліворуч на обкладинці, книжку тримає один з його двійників) і прогресивний американський письменник Ернест Хемінгуей (праворуч, трохи схожий на радянського полярника) ИЛЛЮСТРАЦИИ, ЧАСТИНА 2 Як Ленін потрапив на гроші Канон "Ленін у профіль" виник відразу з двох відомих робіт. Перша - малюнок з натури, зроблений творцем "Ленініани" Миколою Андрєєвим в 20-х. Друге зображення було придумано навесні 1930 для ордена Леніна художником Іваном Дубасова і скульптором Іваном Шадра - по фотографії 1921 з III конгресу Комінтерну. Зображення вийшли дуже схожими (забавно, що з приводу того, хто обвив вінки на гербі СРСР яскраво-червоними стрічками, теж є дві версії: за однією це зробив Андрєєв, за іншою - Дубасов). На гроші рельєф Дубасова потрапив в 1961-му - причому портрет Леніна, який був там раніше (на червінці 1937 року - робота Альфреда Еберлінка, на купюрах 1947-го - малюнок Дубасова), риси обличчя вождя передавав точніше. А портрет Андрєєва надихнув дизайнерів партквитка КПРС зразка 70-х - до цього Леніна на партквиток не було. Як Гагаріну наділи шолом Історія появи найвідомішою фотографії Юрія Гагаріна в космічному шоломі з літерами СРСР схожа на детектив. У неї немає офіційного автора. Більш того, вона взагалі зроблена не в космосі. Про те, що радянський космонавт полетів у космос, ЗМІ повідомили лише через дев'ять хвилин після його виходу на орбіту. До цього моменту вже була готова офіційна фотозйомка, яку і розповсюдили по інформагентствам. Зйомка цілком постановочна і, швидше за все, робилася в спецпавільоне. Правда, хто і коли її робив, ні в ТАСС, ні в АПН не знають. У АПН зберігається дубль негативу, начебто зроблений людиною на прізвище Соколов, який і приніс його в агентство. Звідки взявся "незалежний фотограф", ніхто не знає, але відомо, що до цього зображення Гагаріна не поширювалися. Друге відоме зображення Юрія Гагаріна - на червоній килимовій доріжці - було зроблено вже після приземлення відомим фотографом Валерієм Генде-Роте. Офіційна іконографія Гагаріна, що включала знамениту гагарінську посмішку, склалася пізніше. Як Пушкін намалював Горького Свій найвідоміший автопортрет Пушкін намалював у Москві наприкінці 1820-х в альбомі Єлизавети Ушакової, сестри коханої їм Катерини Ушакової, на якій поет навіть збирався одружуватися. Альбом панянок Ушакових зберігався у їхніх нащадків, поки в 1880 році під час пушкінських урочистостей з нагоди відкриття пам'ятника роботи Олександра Опекушина не був переданий на виставку. Експонати знаменитої московської виставки були відтворені в книзі - і саме це можна вважати початком канонізації зображення. Сприяв їй і пушкініст Абрам Ефрос, який назвав малюнок "автопортретом в образі поета", тим самим пояснивши причини його популярності. Але остаточно канонізувала його "Літературна газета", яка в 1967 році почала використовувати автопортрет в емблемі. Через кілька років до Пушкіна додали стилізованого Горького - вийшло так, як ніби Пушкін намалював і його портрет на полях свого рукопису. В епоху перебудови Горького, правда, прибрали. Як Че Гевара увійшов в рекламу Знімок Че Гевари зробив кубинський фотограф Альберто Корда. Він сфотографував Че в Гавані 5 березня 1960 на похоронах жертв вибуху на судні La Coubre. Але знімок Корди, що став згодом придворним фотографом Фіделя Кастро, не був опублікований в кубинській пресі: його визнали невдалим. Фотографія залишилася б невідомою, якби її не виявив в 1967 році італійський видавець Джан Джакомо Фельтрінеллі. Побачивши знімок вдома у Корди, він попросив його в подарунок. Видавець зумів перетворити фотографію в комерційний бренд. "Вірний послідовник ідей Че", Корда не отримав від цього ні копійки. Але в 2000 році він виграв позов про авторські права у творців горілки Smirnoff, що розмістили його знімок на етикетці. На суді Корда заявив, що категорично проти того, щоб портрет революціонера служив рекламою алкоголю, так як це "завдає шкоди його репутації". Як Мерилін Монро стала блондинкою Найвідоміше зображення Мерилін Монро - це кадр з фільму "Сім років роздумів" (1955 ): актриса стоїть на вентиляційних гратах нью-йоркського метро і притримує руками розвівається від вітру спідницю. Кадри потрапили на афіші, облетіли обкладинки газет і журналів. Але вдалий образ став лише останньою стадією формування міфу про Мерилін, придуманого нею самою. У Норми Джин Бейкер було руде волосся і невиразний рот. У 1945 році 19-річна Норма Джин змінила ім'я на Мерилін Монро і перефарбувалася в блондинку. Губи підкоригувала штрихуванням, інші частини тіла - пластичними операціями. В якості блондинки вона вперше з'явилася в картині "Мавпячий бізнес" (1952), а фільм "Джентльмени віддають перевагу блондинкам" (1953) затвердив її у званні секс-символа. Остаточно її образ канонізував відомий художник Енді Уорхол. Як Ейнштейн зобразив роботу думки Найвідоміший знімок Ейнштейна був зроблений 14 березня 1951 року, в день його народження. До цього часу вже існувала чітка іконографія зображень великого фізика - на більшості найвідоміших знімків це літня людина (геній не міг бути молодим) зі злегка розпатланим сивим волоссям і вусами, часто з крейдою в руці біля дошки, що пише формули. Найвідоміше з таких зображень - фотографія, зроблена Філіпом Халсманом. Канон був порушений самим Ейнштейном, але міф про ексцентричному генії фізики тільки зміцнився. Справа була в Прінстоні, в той день фізик відзначав своє 72-річчя. Фотограф попросив його зобразити роботу думки і посміхнутися. У відповідь Ейнштейн висунув язика. Знімок опублікували багато газет, а потім він потрапив на постери, майки та плакати.