Відео дня
Руслан Жилко: "Валтекс" – це український Mercedes серед взуття, зона вільної торгівлі з Туреччиною може знищити галузь
Українська взуттєва промисловість лише незадовго до великої війни змогла по-справжньому стати на ноги. В країні з`явилися підприємства, яким вдалося оновити обладнання, запустити сучасні технології та забезпечити стабільні об`єми виробництва якісного взуття, в тому числі, й для армії.
Війна боляче вдарила по взуттєвиках, які змушені працювати в умовах скорочення попиту й зростання витрат на подолання енергетичних і кадрових проблем. Зараз галузь готується до нового випробовування – зоною вільної торгівлі з Туреччиною. І для чималої кількості підприємств воно може виявитися фатальним.
Про те, в яких умовах працюють взуттєві підприємства, розказав керівник компанії "Валтекс" Руслан Жилко.
– Пане Руслане, як за час війни змінився попит на вашу продукцію?
– Кардинально. По-перше, ми втратили 18% експорту, і поновлення практично немає. Лише кілька місяців тому ми отримали перші з початку війни нові контракти. При чому, якщо раніше були можливі умови постачання по передплаті, то зараз гроші наперед ніхто не дає. Європейським замовникам потрібна стабільність, і вони вважають, що у воюючій Україні забезпечити її важко. Незначні послаблення роблять хіба що для підприємств, які працюють на Закарпатті.
На внутрішньому ринку з попитом теж повна просадка. З початку війни він впав на 80%, потім трохи відновився, але, все одно, маємо мінус 50%, порівняно з довоєнними часами.
Ситуація складна в усій галузі. Деякі підприємства вже закрилися.
– Зараз бізнес масово скаржиться на брак персоналу. У вас така проблема теж є?
– Так, і на ринку в цілому, й у нас - величезний дефіцит спеціалістів.
І це попри те, що наша компанія бронює робітників, надає гуртожиток і динамічно переглядає зарплати. Найбільше не вистачає швачок, закрійників. Багато училищ, які готують таких фахівців, скоротили чи навіть закрили відповідні напрямки. Наприклад, є факти закриття курсів взуттєвиків, хоча ми готові співпрацювати з навчальними закладами з підготовки спеціалістів, брати їх на практику, а згодом –– на роботу.
– А як долаєте проблеми з відключенням електроенергії?
– Встановили генератори. Але варто розуміти, що електроенергія від них коштує 17 гривень за кіловат, це майже вдвічі дорожче, ніж мережевий струм. Зараз реалізуємо проект зі встановлення сонячних панелей, мова йде про мільйонні інвестиції. Зрозуміло, що такі вкладення коштів суттєво підвищують собівартість продукції.
– Як саме змінилася собівартість?
– Якщо перед війною собівартість пари взуття складала в середньому 1400 гривень, то зараз - 2200 гривень.
Ми виготовляємо взуття "мілітарі", продукцію для армії. Там дуже складні технології, це як збірка "Мерседесу".
– Профільна спільнота з занепокоєнням очікує ратифікації українським парламентом угоди про зону вільної торгівлі з Туреччиною, яку вже ратифікували турецькі депутати й підписав президент Ердоган. Для нашого легпрому в угоді – особливо несприятливі умови, бо передбачено обнулення мит на готову продукцію. Як, на вашу думку, ЗВТ з Туреччиною може вплинути на галузь?
– Відкриття нашого ринку для турецької продукції просто вб`є український легпром. Турецькі товари, зокрема, взуття, й зараз масово завозяться в Україну, в тому числі, і через різні схеми чи контрабандою.
Якщо обнулять мита, то потік стане в рази більшим. Турецька влада дуже підтримує місцевих виробників. Вони мають дешеві кредити, пільги з податків та низькі тарифи на електроенергію й газ. Одночасно, в Туреччині безпрецедентно захищають власний ринок. Ми, наприклад, можемо завозити у цю країну лише 2% виробленого, й то, лише тому, що товар іде транзитом далі. Зайти на місцевий ринок для наших виробників надзвичайно складно, а у багатьох випадках і зовсім нереально.
– Як може змінитися український ринок легкої промисловості, якщо найближчим часом все ж запустять зону вільної торгівлі з Туреччиною?
– Відразу скажу, що турки навряд чи будуть інвестувати в український легпром. Приклади ринків, на які вони вже зайшли, показують, що в 99% завозять готову продукцію, в місцеве виробництво ніхто не вкладається. Наприклад, щоб вийти на виробництво 10 тисяч пар взуття на рік, потрібно інвестувати 20 млн. доларів.
З відкриттям зони вільної торгівлі з Туреччиною 80-58% підприємств, у яких вже практично не залишилося запасу міцності, можуть взагалі закритися. В особливій зоні ризику – невеликі підприємства з обсягом виробництва 2-5 тисяч пар взуття на рік, а їх в країні більшість. Ресурсу для виживання зараз немає, бо працюємо на маржі до 10%. Для вітчизняної економіки це буде величезним ударом, бо мова йде про робочі місця й податки.
– Угода про вільну торгівлю з Туреччиною передбачає 5- річний перехідний період обнулення мит на готову продукцію легпрому. Це не рятує ситуацію?
– Ніякий перехідний період не спрацює без державної підтримки галузі й прискореного розвитку внутрішнього ринку.
Подивіться, як турки піднімали власний легпром. Вони купували технології, відкривали переробні підприємства, виробництво фурнітури й матеріалів. В результаті отримали дешеву й "безризикову" сировину, й змогли на кілька десятків років стати одним зі світових лідерів. У нас немає внутрішньої програми розвитку легпрому й супутніх галузей. Тому в існуючих умовах та ще й урахуванням воєнного фактору запуск зони вільної торгівлі може виявитися просто вбивчим для нашого легпрому.