Блог | "Схема" чи законний заробіток? Звідки банки в Україні беруть надприбутки під час війни

До дискусії про надприбутки банків. Останнім часом спостерігаю за жвавою та подекуди конспірологічною дискусією у журналістських та експертних колах щодо надприбутків банків, обумовлених "схемою" заробітку на депозитних сертифікатах НБУ.

Депозитні сертифікати – це цінні папери НБУ, в які банки вкладають свої вільні кошти. Банківська система може працювати в умовах профіциту або дефіциту ліквідності. Якщо є дефіцит ліквідності, як це було, наприклад, у перші дні війни, банки беруть кредити рефінансування, тобто позичають у НБУ, а якщо є профіцит – то навпаки вже НБУ зацікавлений у тимчасовому зв’язуванні надлишкової ліквідності, аби остання не тиснула на курс і ціни.

Наразі банківська система, до речі як і до війни, працює в умовах структурного профіциту ліквідності. З тією відмінністю, що зараз основним джерелом надлишкової ліквідності є операції Державного казначейства, обумовлені значним дефіцитом бюджету. Останній фінансується переважно за рахунок міжнародної допомоги. Минулого року була ще пряма емісія НБУ. Валюта, яка заходить на рахунок уряду у держказначействі, обмінюється. НБУ емітує гривню, яка далі витрачається на виплату зарплати, купівлю товарів і послуг, і повертається у банківську систему, збільшуючи ліквідність. Ліквідність навпаки зменшується, коли банки купують за гривню валюту у НБУ, повертають рефінансування або клієнти банків знімають готівку.

Зараз обороти по операціям із збільшення ліквідності суттєво переважають операції із її зменшення. Популярною є думка, що вільну ліквідність можна зменшити за рахунок активного кредитування. Утім збільшення видачі кредитів, за інших рівних обставин, не змінить обсяг ліквідності, а лише призведе до її перерозподілу між банками. Купівля банками ОВДП призведе до тимчасового зниження ліквідності, але все рівно кошти залучені в бюджет рано чи пізно будуть витрачені і повернуться у банківську систему.

Допоки зберігатиметься нинішня ситуація із значним неринковим дефіцитом бюджету, що фінансується зовнішніми ресурсами, і валютними обмеженнями, профіцит ліквідності нікуди не зникне, а продовжить збільшуватись. Але Нацбанк/уряд мусить із цим навісом щось робити, зв’язуючи вільну ліквідність (за виключенням обов’язкових резервів) на більш довгий строк у ОВДП, або на більш короткий строк, але на постійній онові – через депозитні сертифікати. Це рутинні операції монетарної влади, заперечувати природу або логіку яких у руслі досягнення цілей монетарної політики не має сенсу.

Залучення коштів банків має свою ціну. У країнах, що таргетують інфляцію вона прив’язана до облікової ставки і є нижньою межею коридору ставок. Процентний канал є одним із головних для монетарної трансмісії. Тому встановлення облікової ставки/коридору ставок – це прерогатива центрального банку, звісно якщо цей регулятор є операційно та політично незалежним. Є чимало досліджень і нещодавніх свіжих прикладів, які свідчать, що незалежний, але підзвітний центральний банк, дозволяє досягнути кращих результатів щодо цінової і загалом макрофінансової стабільності.

Навряд чи хтось буде заперечувати, що НБУ швидко вгамував ажіотаж перших днів повномасштабної війни і зберіг фінансову стійкість. Це було б неможливим, якщо при прийнятті рішень центральний банк отримував інструкції від уряду або проходив через процедуру громадських обговорень, як і що йому робити з курсом, валютними обмеженнями, обліковою ставкою, банківським регулюванням, емісією гривні та ін. Утім незалежність і підзвітність вимагає від центрального банку бути ефективним та про-активним комунікатором – регулярно та послідовно пояснювати свої рішення і прогнози для широкого загалу. Так формується довіра (credibility) до центрального банку, що в тому числі визначає його здатність впливати на очікування з метою досягнення цілей монетарної політики.

Із початком війни Національний банк відійшов від інфляційного таргетування, зафіксувавши курс. Саме фіксований курс зараз лишається основним інструментом монетарної політики. Ефективність процентного каналу монетарної трансмісії, тобто прямого впливу процентних ставок на вартість грошей та непрямого – на вартість активів у національній валюті, а разом із цим і на стимули для інвестицій/ заощаджень, за поточних умов знизилась, лаги від таких рішень збільшились. Але це не означає, що вплив процентних ставок на вартість грошей і інфляцію повністю еліміновано. Це добре видно по зростанню ставок, наприклад, за 3-місячними депозитами із 6% у травні минулого року до 14% у липні поточного, або по збільшенню відсоткової ставки за короткостроковими ОВДП з 10% до 18% за цей самий період. Тому встановлення НБУ ставок за депозитними сертифікатами в умовах профіциту ліквідності і фіксованого курсу лишається хоча і підкріплюючим, але важливим каналом впливу на монетарну трансмісію.

До того ж нинішня політика фіксованого курсу, яка підтримується значними надходженнями зовнішньої фінансової допомоги, не є вічною. Ми всі розуміємо, що рано чи пізно від неї прийдеться відмовитись. Зобов’язання поступово повернутись до більш гнучкого курсоутворення та інфляційного таргетування закріплено у різноманітних документах НБУ та меморандумах з МВФ, і на цьому шляху вже робляться певні кроки із пом’якшення валютних обмежень. Поступова модифікація рамки (як кажуть в НБУ - операційного дизайну) монетарної політики на основі регулярного перегляду квартальних прогнозів і підкріплюючих рішень, а не "шарахання" із сторони в сторону із хаотичним встановленням коридору ставок, є запорукою збереження довіри до дій центрального банку і ефективного повернення до довоєнної монетарної політики, тим більше, що досвід такого переходу вже накопичений.

Спеціально детально описав механіку цих процесів, що можливо стане у нагоді для незаангажованих журналістів та лідерів суспільної думки, які хочуть розібратись у цьому питанні. Бо ніякої "схеми" заробітку на депозитних сертифікатах немає. Це рутинні операції, які є частиною механізму монетарної трансмісії, із всіма її вадами під час війни і фіксованого курсу. Схема, це коли створюються виключні і непрозорі умови для заробітку окремих банків. Тоді як умови розміщення вільних коштів у депозитних сертифікатах овернайт та строком на 3 місяці на тендері є загальними. Звітність НБУ та банків є прозорою. У кожного банку своя модель бізнесу, що визначає в тому числі вкладання у депозитні сертифікати. Так, в силу значної банківської концентрації, ліквідність, і відповідно прибуток від операцій з нею, розміщені нерівномірно. Але банківський сектор був висококонцентрованим і до війни, із часткою топ-10 банків на ринку у 74% від активів, тоді як зараз цей показник трохи підвищився до 78%. Значне зростання частки держави на банківському ринку є також проблемою, що є наслідком останніх фінансових криз.

У цьому питанні я точно не є суспільним "адвокатом" НБУ, який неодноразово пояснював логіку своїх дій із депозитними сертифікатами. Тим не менш, я виступаю за фахову, а не емоційну дискусію. Якщо є обґрунтовані докази і підозри, то антикорупційні органи мають реагувати навіть по факту суспільного резонансу, про що мені невідомо. Утім мені відомо, що грошово- кредитна політика НБУ є під прискіпливим наглядом з боку МВФ, який під час перегляду програми EFF аналізує і дає висновки щодо політики регулятора. Ось цитата з останнього прес-релізу МВФ за результатами перегляду програми у липні: "Програма (EFF) націлена на продовження підтримки стійкої дезінфляції та стабільності обмінного курсу, включаючи накопичення адекватного рівня міжнародних резервів, суміщаючи це із розумним управлінням профіцитом ліквідності, обумовленим війною".

Отже, замість конспірологічного обговорення "схем", пропоную перейти до більш нагальної і продуктивної дискусії. Бо факт, який дійсно не підлягає сумнівам, полягає в тому, що нарощування операцій з державними цінними паперами (не тільки депозитними сертифікатами, але й ОВДП), призвело до отримання рекордних надприбутків банками. Питання в тому, який є оптимальний інструмент оподаткування цих разових надприбутків, аби забезпечити баланс між підтримкою стійкості банківської системи і потребами бюджету воюючої країни.

Для початку декілька статистичних показників, що дають уявлення про прибуток банківського сектору:

• За останні 12 місяців (IІ половина 2022 – I половина 2023) чистий фінрезультат (після нарахованого податку на прибуток) банківської системи склав +94 млрд грн.
• За підсумками першої половини 2023 року чистий прибуток склав 67,7 млрд грн (проти збитку 4,7 млрд грн за аналогічний період 2023 року). Це рекордний обсяг прибутку для першої половини року за увесь час незалежності.
• Для порівняння у 2021, що зафіксував поки що найкращий результат для банківської системи за обсягом прибутку, останній становив 77,4 млрд грн за увесь рік.

У розрізі окремих банків, топ -10 банків за розміром чистого прибутку у I-му півріччі 2023 року:

• Приват – 29,8 млрд грн (прибуток (+) за першу половину 2022 року – 6,3 млрд грн)
• Ощад – 6,8 млрд грн (збиток (-) за першу половину 2022 року – 4 млрд грн)
• ПУМБ – 3,7 млрд грн (+0,2 млрд грн)
• Укрсіб – 3,6 млрд грн (+0,7 млрд грн)
• Райфф – 3,1 млрд грн(+0,6 млрд грн)
• ОТП – 2,9 млрд грн (-0,8 млрд грн)
• Сіті – 2,8 млрд.грн. (+0,2 млрд грн)
• Укргаз – 2,6 млрд грн. (-3,2 млрд грн)
• Сенс (Альфа)– 2,1 млрд грн (-2,4 млрдь грн)
• Укрексім – 2 млрд грн (-2,5 млрд грн)

На Приват припадає 44% всього чистого прибутку по системі, на державні банки -60,8% (разом із Сенс, який було націоналізовано у липні, 64%), на топ-10 банків – 87,6%. Це зайвий раз говорить про високу концентрацію у секторі.

Такий результат досягнуто, насамперед, за рахунок зростання чистих процентних доходів (за мінусом процентних витрат на залучення фондування від фізичних і юридичних осіб), левову частку яких забезпечили операції з державними цінними паперами (депозитними сертифікатами НБУ, ОВДП). За першу половину 2023 року процентні доходи сягнули 141 млрд.грн, в тому числі за рахунок операцій з державними цінними паперами – 73,5 млрд грн. Чисті процентні доходи склали 93,6 млрд грн. Проти першої половини 2021 року вони зросли на ¾.

Надприбутки, що отримали банки, насамперед, через збільшення чистих процентних доходів, серед інших факторів, включно із ефективним регулюванням НБУ, допомогли втримати стійкість банківської системи, забезпечивши відрахування в резерви під кредитні ризики (103 млрд грн з початку повномасштабної війни) і адекватний рівень капіталу.

Водночас у першій половині 2023 року відрахування банків в резерви під знецінення кредитів суттєво пригальмували (у 13 разів проти аналогічного періоду 2022 року), як і визнання банками проблемних кредитів (в цілому за перше півріччя частка непрацюючих кредитів зросла на 0,8 п.п., тоді як в абсолютних показниках – зменшилась на 7 млрд грн). Останні два місяці банки ненабагато, але нарощують корпоративне кредитування. Це свідчить про стабілізацію стану кредитного портфелю. На цьому фоні норматив адекватності регулятивного капіталу на 1 серпня сягнув 24,3% (при нормативному мінімумі – 10%), що є рекордом за часів незалежності. Звісно, залишається невизначеність щодо реальних фінансових показників банків, світло на що має пролити стрес-тестування банків. Воно розпочалось нещодавно і має завершитись до кінця року. Утім, з наявної інформації і поліпшення оцінок НБУ щодо портфелю NPL можна з обережністю стверджувати, що попри триваючу війну найбільш негативний сценарій для банківської системі в цілому наразі не справдився.

За таких умов, чи може держава піднімати питання щодо додаткового оподаткування надприбутків банків, обумовлених насамперед чистими процентними доходами за операціями з високоліквідними державними цінними паперами? Вважаю, що так.

За підсумками 6 місяців 2023 р. банками нараховано 12,4 млрд грн податку на прибуток, за підсумками року цей показник може скласти 22-24 млрд грн.

Навіть з врахуванням тенденції до уповільнення фінрезультату через зниження процентних ставок, чистий прибуток банків (після оподаткування) за підсумками року сягне 120-130 млрд грн.

Нагадаю, що державні банки сплачують також частину чистого прибутку як дивіденди у бюджет: Приват (80% від чистого прибутку), Укрексім та Укргаз -50%, Ощад – 30%.

Після цих відрахувань з боку державних банків, на частку яких припадає майже 2/3 чистого фінрезультату, орієнтовний чистий прибуток по банківській системі складе 70 млрд грн.

Це все ще дуже значна сума, навіть з врахуванням того, що частина з цього прибутку знадобиться для покриття можливих збитків за результатами стрес-тестів і до-капіталізацію. Але мова йде про окремі установи, а не всі банки.

Тому питання застосування тимчасового додаткового оподаткування чистих процентних доходів наразі є своєчасним і обґрунтованим. До речі, аналогічні податки на надприбутки банків (windfalltaxes), викликані підняттям процентних ставок центральними банками для боротьби з інфляцією, з кінця минулого року запроваджуються у багатьох країнах (Чехії, Угорщині, Литві, Іспанії, із останніх прикладів – Італія). Наприклад в Іспанії запроваджено додатковий податок за ставкою 4,8% на чисті процентні і комісійні доходи банків. В Литві за ставкою 60% оподатковується 50% різниці між чистим процентним доходом у базовому році і його середнім значенням за попередні 4 роки. Податок що отримав назву тимчасово солідарного внеску від кредитних установ, було уведено у травні на два роки.

Окрім соціальної справедливості, в Україні головна мотивація тимчасового збільшення податкового навантаження на банки – фінансування зростаючих військових витрат (до речі, у Литві також доходи від податку будуть спрямовані на оборонні цілі). Нагадаю, що додаткові 10 млрд грн доходів бюджету – дають змогу повноцінного фінансування трьох бригад протягом року.

Отже, з огляду на недостатні поточні внутрішні джерела фінансуванні видатків на оборону, вважаю було б правильним спрямувати певну частину надприбутків банків до бюджету у такий спосіб, щоб це не порушувало крихкий баланс між поточною стійкістю банківського сектору і можливими потребами на докапіталізацію у майбутньому.

Відповідні законодавчі зміни вже напрацьовуються у Комітеті та будуть зареєстровані як законопроєкт найближчим часом.