Мирослав Попович: українці - не раби
10 лютого 2018 року не стало Мирослава Поповича - українського філософа і академіка. Він помер на 88-му році життя в Києві.
"Обозреватель" вирішив нагадати своїм читачам інтерв'ю з Поповичем від 2013 року - взяте нашим виданням ще до окупації Росією українського Криму і війни на Донбасі. На наш погляд, там багато знакових моментів.
Мирослав Попович – це світський Любомир Гузар: мислить широко і глибоко, нікого не засуджує, ні в чиїх позитивних якостях не сумнівається. (Окрім, хіба що, президента Януковича). Але й своїх симпатій не приховує: 83-річний Попович і сам буває на Майдані, і найближчий родичів туди "делегує". Про останні події говорить "високим штилем", одначе без пафосу, а радше – з тонким гумором. Йому – слово.
- Пане Мирославе, які роздуми, надії, тривоги викликає у вас Євромайдан?
- Вчора я бачив на Майдані чоловіка на милицях. Він почув вночі заклик йти на Майдан і прийшов. А моя донька, яка теж стоїть на Майдані, бачила дівчину у інвалідному візочку. То які у мене можуть бути емоції?.. Про такі речі важко розповідати без сліз.
Мені відкрилися такі скарби, що перед ними тьмяніють будь-які пороки людства
Але перший поштовх йшов від "раціо", бо люди не хотіли жити у тому проекті, якій можна назвати "православною Росією". Їх більше приваблював той, котрий орієнтовано на Захід. Оце і є раціональний зміст того, про що йдеться.
- З "раціо" зрозуміло. Давайте про "емоціо". То що, теперішніми визначальними рисами суспільства можна вважати емпатію і – без перебільшення – неабияку мужність?
- Мабуть, кожна нація має своє співвідношення цих чинників, але у нас це своєрідна "конденсація" того найкращого, що має соціум, того, що було мобілізовано у ці дні.
- Росіяни, згадуючи свою Болотну площу, щиро нам заздрять. Заздрять тому, що українців виходить близько мільйону, а не 100 тисяч душ, як там. А ще тому, що на Болотній достатньо було одного наступу ОМОНу, аби протест розсмоктався, а у нас насильство влади породило ще більший супротив…
- А все тому, що у нас немає казок про доброго царя. У нас здебільшого про ведмедиків, зайчиків тощо… Інколи у нас спостерігається цікава комбінація добра і зла, навіть у Гімні співається: "згинуть наші воріженьки, як роса на сонці" – до "воріженьків", як правило, звертаються інакше… В цьому рядку домінує сила людського духу – у жартівливій сміховій редакції…
- А як же 300 років російської метрополії? Цього строку не достатньо було, аби "казка про доброго царя" стала і нашою міфологемою?
- Ні. Ми не раби.
- Але з лідерами нам не пощастило. Погоджуєтесь?
- Я не знаю, як народжуються лідери. Буває, що ціла національна трагедія розв’язується за допомогою однієї персони, а буває й таке, що треба зробити один невеличкий крок, й від лідера цього чекають, а він на це не здатний…
- Ну а та трійця, котру ми бачимо нині на трибуні, вона до якого ґатунку належить? По-моєму, до зовсім неефективних політиків. Хіба не так?
- Сплюньте через ліве плече. Як казав класик, "маємо те, що маємо".
- Це не класик сказав, а ще один лідер, тепер вже колишній. Але я так бачу, що ви не хочете оцінювати ТОП-обличчя сьогоднішнього протесту?
- Ні, мені б не хотілося давати оцінки й розвішувати ярлики. Це вже завдання наступних поколінь. А мені особисто всі симпатичні.
- Ваш прогноз: що буде з Євромайданом далі?
- Це залежатиме від того, про що домовились лідери України та Росії. Якщо у президента Януковича є надія на партнерство з Росією, то в цьому випадку буде один варіант…
- Який? Силовий розгін Майдану?
- Цього я не виключаю, але й не знаю напевно. Нічого не можу сказати, навіть якби й хотів.
- Але якщо таке станеться, то чи можливе, що у кращих традиціях наших "казок" про гайдамаків та опришків українці візьмуть в руки справжню зброю?
- А оце цілком можливо...