"Мій батько передбачив цю війну". Євген Нищук про найстрашніші моменти на фронті, нічні розмови з Адою Роговцевою і день, коли оголосять про перемогу

Народний артист України, провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і двічі міністр культури Євген Нищук із перших днів повномасштабного вторгнення захищає країну зі зброєю в руках. Мобілізувався на фронт у званні солдата.

Відео дня

Артист розповів, як його батько передбачив війну Росії проти України, а також зізнався, якою була реакція рідних на його рішення йти на фронт. Про це і багато іншого – в інтерв’ю OBOZREVATEL.

– В одному з нещодавніх інтерв’ю ви розповідали, що в перші ночі війни ховалися від ракетних обстрілів у підвалі театру "Сузір’я" разом з акторкою Адою Роговцевою. Про що розмовляли в ті страшні години?

– Спочатку ми всі пережили неймовірний шок, бо як би хто не готувався – це війна, яка змусила кинути свої домівки, ховатися у підвалах тисячам мирних людей із дітьми, з літніми хворими рідними, з домашніми улюбленцями. Але треба було діяти! Зосередитися на головному й усе спланувати. Мені здається, що Ада Миколаївна давно відчувала, що події розгортатимуться так – росіяни підуть далі. Ще з 2014 року вона активно допомагає військовим. У себе вдома організувала штаб допомоги – годувала, прала речі. Я поруч мешкаю, то також якусь частину хлопців забирав. У неї в родині всі чоловіки воюють: і зять, і онук.

– Як ви готувалися до війни?

– Більше – внутрішньо. Усвідомлював, що в жодному разі нікуди не можу поїхати. І через свої переконання, і тому, що публічна особа – маю йти і захищати країну. Пішов записуватися до територіальної оборони. Щоправда, там був уже такий ажіотаж, що не так просто й не відразу кудись розподіляли. Тим часом почув, що недалеко від мого місця проживання створюється добровольчий батальйон, і я до них попросився. Через кілька днів ми вже поїхали в Київську область. Тим часом у театрі "Сузір’я" з дозволу дирекції організували такий собі військовий хаб (ми його називали ніжно "Дрібне Сузір’ячко"), куди приїжджали добровольці з різних міст, проходили інструктаж, а потім залежно від досвіду їх розподіляли далі. Ці процеси курувала дочка Ади Роговцевої – режисерка Катерина Степанкова. Деякі хлопці з цього логістичного центру згодом приєдналися до нас. Після Київщини була Чернігівщина. А згодом поїхали на південь. І вже там я мобілізувався до лав ЗСУ – за законом на передовій без мобілізаційних документів перебувати не можна.

– У військкоматі вас, напевне, впізнали зразу?

– Хтось – одразу, хтось – пізніше. До слова, кумедна історія там сталася. Коли ми все пройшли, оформили необхідні документи, лікарі несподівано сказали, що знайшли якісь проблеми в моїй крові, та попросили зайти до їхнього кабінету. Я вже встиг добряче злякатися, а виявилося, що мене затримали, щоб разом сфотографуватися. Треба сказати, у військкоматі трохи намучилися зі мною. Казали: що нам робити з вашим досвідом та регаліями? Річ у тім, що в університеті Карпенка-Карого не було військової кафедри, я не маю офіцерського звання. Тому міг розраховувати лише на звання рядового. "Солдат то солдат, нормально", – заспокоїв їх.

– Як вас приймають військові, з якими служите?

– З плином часу, оскільки ми разом перебуваємо в одних окопах, а подекуди дуже близько прилітає, то ніякого скепсису немає. Є добрий пієтет, відчуваю навіть підвищену увагу побратимів – їхню доброзичливість і хвилювання в критичні моменти. Бувало таке, що кидалися накривати мене собою. Я іноді жартую: "Може, я тут зайвий?" "Ні, що ти!" – кажуть вони. Я тут не колишній міністр або народний артист, а солдат. Я так, як і всі, роблю свою роботу на фронті.

– Як вас змінила війна?

– До певної міри я став більш зосередженим. Нині творчі імпровізації або управлінські амбіції маю в собі заховати. Від мене вимагається, щоб завдання було виконано чітко – навіть у деталях, бо від цього залежить безпека не тільки моя, а й усіх, хто навколо.

Я дуже самодисциплінувався. Все ж таки я не є професійним військовим, тому маю дослухатися до побратимів, які цей досвід мають. Але ми всі – одне ціле в цій нашій боротьбі. І немає значення, хто ким був у минулому житті і якими займався справами. Поруч зі мною – директор однієї зі страхових компаній, у минулому – директор банку. Теж без вагань він став на захист країни.

– Як рідні поставилися до вашого рішення йти на фронт?

– Звісно, непокоїлися. Але стримувати не могли, бо знають мене добре. Та й у нас так у родині не заведено. Благословляють і щоразу просять, щоб був обережним.

– Чи розмовляєте із сином про війну?

– Він подекуди знає більше, ніж я, адже багато читає, досліджує. Ми чимало говоримо на ці теми. Олекса закінчив Карпенка-Карого, факультет кінознавства. Я не мріяв, що він стане актором, не підштовхував його до цього рішення. Якби син цього хотів, ми б із дружиною Оксаною (заслуженої артистки України Оксани Нищук-Батько не стало 2016 року через хворобу. – Ред.) підтримали його як актори. Та він не виявляв такого бажання, хоча виріс дуже артистичним, яскравим, красивим. Має чудовий голос, акторське чуття. Однак він усе одно прийшов до театру – працює як звукорежисер, художник зі світла та відеоінженер. І я дуже радий, що він знайшов себе в професії.

– Чи вистачає вам зараз часу на творчість? У перші місяці великої війни ви розповідали, що час від часу приїжджаєте в театр Франка грати у виставах. Мрієте про нові ролі?

– Жодної нової роботи в мене зараз немає, бо на це потрібен час. Цікаво спостерігати, як нині змінився глядач. Є відчуття, що люди приходять свідомо. Я дуже дякую їм, бо бачу, що йдуть до театру не просто заради споглядання вистав, а тому, що хочуть підтримати театр у цей складний період. Зараз глядач – натхненний і чутливий. А ще театр – прекрасний психолог.

До нашого театру часто приходять військові – це дуже цінно. Нерідко – ті, кого знаю особисто. Пригадую зворушливий момент: в одній із вистав у фіналі прожектори дуже яскраво підсвічували сцену, а коли світло приглушили – побачив перед собою знайомих військових, які лікувалися після поранень. Ми довго не бачилися. Це було так хвилююче! Я дуже гордий за митців, які багато роблять для підтримки бойового духу українського війська – їздять частинами та медичними закладами. І багато тих, хто самі воюють. Приміром, мої колеги з вистави "Три товариші" Олександр Печериця та Андрій Романій – теж нині у війську.

Вистава – це момент особливих емоцій, бо багато постановок перегукуються з цим часом та реаліями. Наприклад, ті ж "Три товариші" абсолютно потрапляють у теперішню екзистенцію буття та нашої боротьби. Це історія про дружбу, історія про втрату, про любов – це те, що ми зараз проживаємо. На фронті це все є – дружба, кохання. Є історії, про які всі знають. Приміром, нещодавно в інтерв’ю я згадував драматичний епізод на "Азовсталі", де закохані з фольги зробили обручки, знімки яких облетіли весь світ. Це дивовижні речі.

Ви ж знаєте, що нещодавно змінилися законодавчі процеси в цьому напрямі. І тепер військовий командир має право розписати пару – це момент "тут і зараз". Бо загострене відчуття тих моментів, у яких перебуваєш, важливо зберегти, адже зараз війна – і все може, на жаль, вже наступного дня скінчитися.

– Що на війні найстрашніше?

– Новини про загибель тих, кого знав добре. Це дуже боляче. Коли вчора розмовляв із хлопцями, а сьогодні дізнаєшся, що когось із них уже немає… Таких випадків уже було багато.

Коли близько прилітає, а ти не маєш, куди сховатися, і подумки благаєш якогось захисту. Божого і всіх тих, хто за тебе молиться і хвилюється. От ми почали з розмови з Адою Миколаївною. Коли трапляється зараз із нею побачитися, вона часом бере мене за руки, трошки затримує у своїх – і цей жест дає мені внутрішньо неймовірний захист. Сподівання та віру, що лихе омине. І саме такі зустрічі згадуються, коли розривається щось поруч на фронті.

– У вашому житті є ще один моральний орієнтир – це ваш тато.

– Моєму батьку цього року мало б виповнитися 100 років. Я народився, коли йому було 50, мамі – 38. У мене є ще два старших брати, середній загинув, коли йому було 40 років. Батько відійшов на 90-му році життя. Ще зовсім юним він відчув на собі страшну руку кремлівського режиму – був воїном УПА. Тривалий час через обставини не міг про це говорити, але в часи незалежності розповідав мені, як правильно переховуватися в лісах, щоб себе не видати. Як допомагати собі вижити в складних умовах – ніби відчував, що це мені буде колись потрібним. Зараз я часто повертаюся до тих розмов. Він казав, що справжньої незалежності ми поки не маємо, п’ята колона від Росії працює, щоб постійно створювати політичні процеси всередині, які б не давали нам відірватися від російської залежності. Він казав, що рано чи пізно вони сповна відкриють своє обличчя – і буде війна. Він так і говорив: буде війна.

– У вас залишилися друзі-актори в Росії?

– Я ніколи не знімався з російськими акторами – якось мене це оминуло, тому дружби ніякої з ними не було. З моїм однокурсником, який згодом став відомим актором, до війни ми час від часу обмінювалися повідомленнями. Він не є прихильником "русского міра". Від спільних знайомих знаю, що той їздив з українським прапорцем у машині по Москві. Казали, що і після повномасштабного вторгнення – також. Але жодного контакту бодай із кимось у тій країні не маю.

– Як колишній очільник міністерства культури, скажіть: дійсно так важко, як нам розповідають, забрати регалії у тих артистів, які мають українське громадянство, але стали на бік країни-агресора?

– Це потребує зміни законодавства – таке рішення має ухвалити Верховна Рада. Ми свого часу ініціювали подібні зміни, але тоді, вибачте, в профільному комітеті були Новинський та інші представники партій, які тепер уже, на щастя, заборонені в Україні. Ми готували такий документ, можливо, він є і зараз – я через брак часу за цим не стежу. Але очевидно, що зараз такі речі провести законодавчо легше. Зокрема й завдяки тому, що вже є безліч доказів того, хто є хто. Війна все продемонструвала.

– Яким ви бачите день, коли оголосять про нашу перемогу?

– Ми всі про неї так мріємо! Коли зараз люди вітають одне одного з днем народження чи якоюсь іншою датою, побажання дуже коротке: перемоги! Очевидно, що коли настане ця бажана перемога – це буде якесь вселенське щастя. Бо кожен українець про це мріє, а уявіть, що ця мрія здійсниться одночасно у мільйонів людей! Мені здається, що країну охопить неймовірна єдність. Однак не забуваймо, що до цього ще треба дуже багато працювати! Кожному з нас на своєму місці! Формула перемоги проста – у Збройних силах або для Збройних сил. А потім – багато працювати після завершення бойових дій. І в питаннях безпеки, і в економічній сфері, і в усіх інших напрямах. Окремо велику роботу буде покладено й на сферу культури. Нам треба усвідомлювати, що в будь-який момент якийсь черговий правитель Росії може захотіти повторити мрії Путіна. Росія – це гопники: вони порушують всі домовленості й розуміють тільки силу. Тому наше завдання – і зараз, і на майбутнє – нарощувати обороноздатність.

Читайте також на OBOZREVATEL інтерв'ю з комедійним актором Віктором Андрієнком – про "Кіборгів" і кіно під час війни, "довгоносиків" та новий проєкт із Риммою Зюбіною.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!