Сучасна казка у серці Карпат: проєкт Mandra Morion став сенсацією в українському туризмі та інвестуванні
Котеджне містечко розташоване на висоті 900 м у мальовничому Микуличині
Народний артист України, провідний актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка і двічі міністр культури Євген Нищук із перших днів повномасштабного вторгнення захищає країну зі зброєю в руках. Мобілізувався на фронт у званні солдата.
Артист розповів, як його батько передбачив війну Росії проти України, а також зізнався, якою була реакція рідних на його рішення йти на фронт. Про це і багато іншого – в інтерв’ю OBOZREVATEL.
– В одному з нещодавніх інтерв’ю ви розповідали, що в перші ночі війни ховалися від ракетних обстрілів у підвалі театру "Сузір’я" разом з акторкою Адою Роговцевою. Про що розмовляли в ті страшні години?
– Спочатку ми всі пережили неймовірний шок, бо як би хто не готувався – це війна, яка змусила кинути свої домівки, ховатися у підвалах тисячам мирних людей із дітьми, з літніми хворими рідними, з домашніми улюбленцями. Але треба було діяти! Зосередитися на головному й усе спланувати. Мені здається, що Ада Миколаївна давно відчувала, що події розгортатимуться так – росіяни підуть далі. Ще з 2014 року вона активно допомагає військовим. У себе вдома організувала штаб допомоги – годувала, прала речі. Я поруч мешкаю, то також якусь частину хлопців забирав. У неї в родині всі чоловіки воюють: і зять, і онук.
– Як ви готувалися до війни?
– Більше – внутрішньо. Усвідомлював, що в жодному разі нікуди не можу поїхати. І через свої переконання, і тому, що публічна особа – маю йти і захищати країну. Пішов записуватися до територіальної оборони. Щоправда, там був уже такий ажіотаж, що не так просто й не відразу кудись розподіляли. Тим часом почув, що недалеко від мого місця проживання створюється добровольчий батальйон, і я до них попросився. Через кілька днів ми вже поїхали в Київську область. Тим часом у театрі "Сузір’я" з дозволу дирекції організували такий собі військовий хаб (ми його називали ніжно "Дрібне Сузір’ячко"), куди приїжджали добровольці з різних міст, проходили інструктаж, а потім залежно від досвіду їх розподіляли далі. Ці процеси курувала дочка Ади Роговцевої – режисерка Катерина Степанкова. Деякі хлопці з цього логістичного центру згодом приєдналися до нас. Після Київщини була Чернігівщина. А згодом поїхали на південь. І вже там я мобілізувався до лав ЗСУ – за законом на передовій без мобілізаційних документів перебувати не можна.
– У військкоматі вас, напевне, впізнали зразу?
– Хтось – одразу, хтось – пізніше. До слова, кумедна історія там сталася. Коли ми все пройшли, оформили необхідні документи, лікарі несподівано сказали, що знайшли якісь проблеми в моїй крові, та попросили зайти до їхнього кабінету. Я вже встиг добряче злякатися, а виявилося, що мене затримали, щоб разом сфотографуватися. Треба сказати, у військкоматі трохи намучилися зі мною. Казали: що нам робити з вашим досвідом та регаліями? Річ у тім, що в університеті Карпенка-Карого не було військової кафедри, я не маю офіцерського звання. Тому міг розраховувати лише на звання рядового. "Солдат то солдат, нормально", – заспокоїв їх.
– Як вас приймають військові, з якими служите?
– З плином часу, оскільки ми разом перебуваємо в одних окопах, а подекуди дуже близько прилітає, то ніякого скепсису немає. Є добрий пієтет, відчуваю навіть підвищену увагу побратимів – їхню доброзичливість і хвилювання в критичні моменти. Бувало таке, що кидалися накривати мене собою. Я іноді жартую: "Може, я тут зайвий?" "Ні, що ти!" – кажуть вони. Я тут не колишній міністр або народний артист, а солдат. Я так, як і всі, роблю свою роботу на фронті.
– Як вас змінила війна?
– До певної міри я став більш зосередженим. Нині творчі імпровізації або управлінські амбіції маю в собі заховати. Від мене вимагається, щоб завдання було виконано чітко – навіть у деталях, бо від цього залежить безпека не тільки моя, а й усіх, хто навколо.
Я дуже самодисциплінувався. Все ж таки я не є професійним військовим, тому маю дослухатися до побратимів, які цей досвід мають. Але ми всі – одне ціле в цій нашій боротьбі. І немає значення, хто ким був у минулому житті і якими займався справами. Поруч зі мною – директор однієї зі страхових компаній, у минулому – директор банку. Теж без вагань він став на захист країни.
– Як рідні поставилися до вашого рішення йти на фронт?
– Звісно, непокоїлися. Але стримувати не могли, бо знають мене добре. Та й у нас так у родині не заведено. Благословляють і щоразу просять, щоб був обережним.
– Чи розмовляєте із сином про війну?
– Він подекуди знає більше, ніж я, адже багато читає, досліджує. Ми чимало говоримо на ці теми. Олекса закінчив Карпенка-Карого, факультет кінознавства. Я не мріяв, що він стане актором, не підштовхував його до цього рішення. Якби син цього хотів, ми б із дружиною Оксаною (заслуженої артистки України Оксани Нищук-Батько не стало 2016 року через хворобу. – Ред.) підтримали його як актори. Та він не виявляв такого бажання, хоча виріс дуже артистичним, яскравим, красивим. Має чудовий голос, акторське чуття. Однак він усе одно прийшов до театру – працює як звукорежисер, художник зі світла та відеоінженер. І я дуже радий, що він знайшов себе в професії.
– Чи вистачає вам зараз часу на творчість? У перші місяці великої війни ви розповідали, що час від часу приїжджаєте в театр Франка грати у виставах. Мрієте про нові ролі?
– Жодної нової роботи в мене зараз немає, бо на це потрібен час. Цікаво спостерігати, як нині змінився глядач. Є відчуття, що люди приходять свідомо. Я дуже дякую їм, бо бачу, що йдуть до театру не просто заради споглядання вистав, а тому, що хочуть підтримати театр у цей складний період. Зараз глядач – натхненний і чутливий. А ще театр – прекрасний психолог.
До нашого театру часто приходять військові – це дуже цінно. Нерідко – ті, кого знаю особисто. Пригадую зворушливий момент: в одній із вистав у фіналі прожектори дуже яскраво підсвічували сцену, а коли світло приглушили – побачив перед собою знайомих військових, які лікувалися після поранень. Ми довго не бачилися. Це було так хвилююче! Я дуже гордий за митців, які багато роблять для підтримки бойового духу українського війська – їздять частинами та медичними закладами. І багато тих, хто самі воюють. Приміром, мої колеги з вистави "Три товариші" Олександр Печериця та Андрій Романій – теж нині у війську.
Вистава – це момент особливих емоцій, бо багато постановок перегукуються з цим часом та реаліями. Наприклад, ті ж "Три товариші" абсолютно потрапляють у теперішню екзистенцію буття та нашої боротьби. Це історія про дружбу, історія про втрату, про любов – це те, що ми зараз проживаємо. На фронті це все є – дружба, кохання. Є історії, про які всі знають. Приміром, нещодавно в інтерв’ю я згадував драматичний епізод на "Азовсталі", де закохані з фольги зробили обручки, знімки яких облетіли весь світ. Це дивовижні речі.
Ви ж знаєте, що нещодавно змінилися законодавчі процеси в цьому напрямі. І тепер військовий командир має право розписати пару – це момент "тут і зараз". Бо загострене відчуття тих моментів, у яких перебуваєш, важливо зберегти, адже зараз війна – і все може, на жаль, вже наступного дня скінчитися.
– Що на війні найстрашніше?
– Новини про загибель тих, кого знав добре. Це дуже боляче. Коли вчора розмовляв із хлопцями, а сьогодні дізнаєшся, що когось із них уже немає… Таких випадків уже було багато.
Коли близько прилітає, а ти не маєш, куди сховатися, і подумки благаєш якогось захисту. Божого і всіх тих, хто за тебе молиться і хвилюється. От ми почали з розмови з Адою Миколаївною. Коли трапляється зараз із нею побачитися, вона часом бере мене за руки, трошки затримує у своїх – і цей жест дає мені внутрішньо неймовірний захист. Сподівання та віру, що лихе омине. І саме такі зустрічі згадуються, коли розривається щось поруч на фронті.
– У вашому житті є ще один моральний орієнтир – це ваш тато.
– Моєму батьку цього року мало б виповнитися 100 років. Я народився, коли йому було 50, мамі – 38. У мене є ще два старших брати, середній загинув, коли йому було 40 років. Батько відійшов на 90-му році життя. Ще зовсім юним він відчув на собі страшну руку кремлівського режиму – був воїном УПА. Тривалий час через обставини не міг про це говорити, але в часи незалежності розповідав мені, як правильно переховуватися в лісах, щоб себе не видати. Як допомагати собі вижити в складних умовах – ніби відчував, що це мені буде колись потрібним. Зараз я часто повертаюся до тих розмов. Він казав, що справжньої незалежності ми поки не маємо, п’ята колона від Росії працює, щоб постійно створювати політичні процеси всередині, які б не давали нам відірватися від російської залежності. Він казав, що рано чи пізно вони сповна відкриють своє обличчя – і буде війна. Він так і говорив: буде війна.
– У вас залишилися друзі-актори в Росії?
– Я ніколи не знімався з російськими акторами – якось мене це оминуло, тому дружби ніякої з ними не було. З моїм однокурсником, який згодом став відомим актором, до війни ми час від часу обмінювалися повідомленнями. Він не є прихильником "русского міра". Від спільних знайомих знаю, що той їздив з українським прапорцем у машині по Москві. Казали, що і після повномасштабного вторгнення – також. Але жодного контакту бодай із кимось у тій країні не маю.
– Як колишній очільник міністерства культури, скажіть: дійсно так важко, як нам розповідають, забрати регалії у тих артистів, які мають українське громадянство, але стали на бік країни-агресора?
– Це потребує зміни законодавства – таке рішення має ухвалити Верховна Рада. Ми свого часу ініціювали подібні зміни, але тоді, вибачте, в профільному комітеті були Новинський та інші представники партій, які тепер уже, на щастя, заборонені в Україні. Ми готували такий документ, можливо, він є і зараз – я через брак часу за цим не стежу. Але очевидно, що зараз такі речі провести законодавчо легше. Зокрема й завдяки тому, що вже є безліч доказів того, хто є хто. Війна все продемонструвала.
– Яким ви бачите день, коли оголосять про нашу перемогу?
– Ми всі про неї так мріємо! Коли зараз люди вітають одне одного з днем народження чи якоюсь іншою датою, побажання дуже коротке: перемоги! Очевидно, що коли настане ця бажана перемога – це буде якесь вселенське щастя. Бо кожен українець про це мріє, а уявіть, що ця мрія здійсниться одночасно у мільйонів людей! Мені здається, що країну охопить неймовірна єдність. Однак не забуваймо, що до цього ще треба дуже багато працювати! Кожному з нас на своєму місці! Формула перемоги проста – у Збройних силах або для Збройних сил. А потім – багато працювати після завершення бойових дій. І в питаннях безпеки, і в економічній сфері, і в усіх інших напрямах. Окремо велику роботу буде покладено й на сферу культури. Нам треба усвідомлювати, що в будь-який момент якийсь черговий правитель Росії може захотіти повторити мрії Путіна. Росія – це гопники: вони порушують всі домовленості й розуміють тільки силу. Тому наше завдання – і зараз, і на майбутнє – нарощувати обороноздатність.
Читайте також на OBOZREVATEL інтерв'ю з комедійним актором Віктором Андрієнком – про "Кіборгів" і кіно під час війни, "довгоносиків" та новий проєкт із Риммою Зюбіною.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!
Підписуйся на наш Telegram. Отримуй тільки найважливіше!
Котеджне містечко розташоване на висоті 900 м у мальовничому Микуличині
Запит Києва на ракети Tomahawk був конфіденційним, але потрапив до мережі
Обмежено користування навіть ювелірними прикрасами та мобільним телефоном
OBOZ.UA відстежує перебіг виборів, результати яких вплинуть на життя не лише США, а й усього світу
Всесвіт відкриє їм потужний фінансовий потік, але розпорядитись ним потрібно буде мудро
Ці 8 кроків допоможуть швидко навести лад в оселі і не вибитись із сил