"За "пайку" готові віддати свободу". Зірка "Довбуша" про те, чим росіяни відрізняються від українців і чому зараз найважливіше – вберегти своє

Український актор Олексій Гнатковський просто злетів на пік слави після ролі Івана Довбуша у наймасштабнішому українському фільмі "Довбуш". В інтерв'ю OBOZ.UA артист розповів, як ставиться до компліментів на свою адресу та хейту, що останнім часом просто заполонив український інфопростір.

Відео дня

Також провідний актор і режисер Івано-Франківського драмтеатру пояснив, чим відрізняється московська церква від української, а самі українці – від росіян. А ще поділився містичними історіями, пов'язаними з картиною "Довбуш".

– Кажуть, що на фільм "Довбуш", який зараз іде в кінотеатрах, люди ходять по два-три рази. Як думаєте, чому?

– Насправді це парадоксальна історія для мене – вперше з таким стикаюся. Люди просто масово розповідають, що йтимуть удруге і втретє. Я собі розумію так, чому це відбувається: вперше йдеш, бо це українське кіно. І спрацьовує вау-ефект – починаєш захоплюватись усім відразу, поглинаєш повністю всю картину, насолоджуєшся її візуальними історіями. Однак не встигаєш сприйняти інші плани, меседжі, які закладено. А оскільки відчуваєш, що там є дуже важливі послання, йдеш удруге. Починаєш "читати" ці меседжі, філософію, біблійні пласти – і це складається в повноцінну історію.

Мені так приємно від цього – бо знаю, як ці пласти закладалися. Я був залучений до постпродакшенської роботи, споглядав цей фільм у сирому вигляді. Я бачив фільм, розкладений на компоненти. А глядачі дивляться його вже в повному обсязі.

– Скільки разів ви бачили "Довбуша"?

– Небагато – може, десять (сміється). У нас же були прем'єри у великих містах, потім промотур Україною. Звісно, не на всіх сеансах сидів. Але жодного разу не було такого, щоб дивився – і мені було нецікаво. А тепер я амбасадор цього кіно – вожу його по військових госпіталях, частинах, невеликих містечках. Буває – кілька разів на тиждень. Знаю, що й Олесь Санін возить, і продюсер картини Максим Асадчий. Кожен працює у своєму секторі, я тут – на заході.

Маю можливість показувати "Довбуша" в тих містечках, де навіть немає кінотеатрів. Було таке, що ми дивилися в госпіталі з хлопцями в кімнаті на два десятки стільців. А от, скажімо, в місті Надвірна є кінозал, де дуже давно не було фільмів. Я привіз проєктор – і за день двічі зібрався зал на 500 осіб. Навіть стояли глядачі. Ми просили переказувати символічну плату за квиток, отримані кошти відправили бригаді ім. Олекси Довбуша – команда фільму "Довбуш" підтримує їх.

– Фрази з фільму вже встигли розтягнути на цитати, які використовують навіть на білбордах та в мемах. Що відчули, коли побачили свої вислови у вигляді соціальної реклами на щитах у Франківську?

– Так, це моя фраза: "То є мої гори, я тут газда! І хто прийде мені в хату і буде правити, як я маю жити, вихаркає свої печінки". Я запитав Саніна на зйомках, чи можу корегувати свої діалоги – він дав мені свободу. Для мене цей діалект близький, і всі ці філософські постулати – теж. Тому фрази – це моє особисте. Коли побачив на білбордах – не було ніякої реакції, тому що був зайнятий іншим. На початку повномасштабного вторгнення займався розселенням переселенців, збирав гроші хлопцям на фронт.

Але я розумів, що це дуже важливо. Ми, українці, в ті страшні моменти нападу шукали будь-які варіанти, щоб підняти одне одному дух. Це я вже потім почав аналізувати, коли трішки оговтався. Справа митця – викристалізовувати те, про що думає все суспільство.

– Тоді таке запитання: як ви ставитеся до того, що наше суспільство зараз захопив жорстокий хейт, який аж ніяк не єднає? Приміром, коли померла Ніна Матвієнко, одні українці згадували, яка вона геніальна співачка, а інші – суто її прихильність у минулі роки до московського патріархату.

– Що тут скажеш, митець належить людям, бо він працює для людей. Так чи інакше, він – людська власність, і вони поводяться з ним на свій розсуд. Ця історія трішки навіть перегукується з філософією Івана Довбуша. На початку картини Іван каже, що фільм розповідає про те, як Бог дає і Бог забирає, а люди і підносять до неба, і топчуть. І ще, пам'ятаєте, коли між Іваном та Олексою іде діалог, що наші люди – як вівці… Це, власне, про людей-овець, людей зі стада.

Розумієте, судити когось – це найлегше. Коли бачу, що пліткують, засуджують, – розумію, що цим людям бракує чогось у житті – уваги, можливо. Я ніколи не встряю в такі розмови. Воно не варте уваги – це вітер і пустодзвін. Слава Ніни Матвієнко від того не зменшиться і не збільшиться. Її значущість, внесок у розвиток України – ось що залишиться. А цей пустомолот, як перекотиполе – зникне. Звісно, московська церква – це ракова пухлина в тілі української держави, але не думаю, що це є визначальним в особистості Ніни Митрофанівни. Я б не став навіть дивитися в бік цих дискусій. Сперечатися з тими людьми – це як фекаліями у вентилятор: тебе обляпає, і все. Ніколи не слухаю хейтерів, як, зрештою, і великих компліментарних історій, бо вони дуже часові.

Але хочу наголосити: хейтерство – не суто українська історія, як намагається видати дехто. Коли чую таке про українців, завжди хочеться сказати: дорогі знавці етногенезу, йдіть у ср*ку! Українцям притаманні інші риси: це працьовита нація, нація воїнів. Національний архетип українців – це повага до жінки, аж до матріархату, який маємо з трипільської культури. Подивіться, як жінку заведено змальовувати в наших культурних традиціях. У Росії жіночий архетип – "б'є, значить, любить" – вона безвольна жертва. А у нас якщо жінка ставить руки в боки, то ти вже її не перепреш. Чоловік жінку поважає і навіть трішки побоюється. Наш архетип – співучість і висока культура. А оце "підносять до неба, а потім топчуть" – це притаманно всім людям. У кожного народу таке є.

– В одному з інтерв'ю ділилися яскравим спогадом зі знімального майданчика фільму "Довбуш". Ви стали хресним татом у горах. Знімали одну зі сцен біля колиби для пастухів, де мешкала багатодітна родина. У жінки почалися пологи, а ви всі допомогли.

– Це дуже цікава історія! Якась фата-моргана. Згодом прибіг чоловік, запитав, скільки ми ще тут будемо. Відповіли, що ще три дні маємо знімати. Їхні діти побігли вниз по священника, так ми із Сергієм Стрельниковим, який зіграв у картині Олексу Довбуша, стали хресними.

– А скільки у вас уже хрещеників?

– Із дружиною на двох – 12 похресників. Я часто жартую, що на Миколая мушу брати кредит. А минулого року свято було двічі – за старим та новим стилем (сміється). Для мене бути хрещеним батьком – це не просто потримати дитину в церкві та випити горілки на хрестинах. Це молитися за неї, бути прикладом. От кажуть, що не можна відмовлятися, коли пропонують стати хрещеним. Але будь-який нормальний священник скаже, що це забобони. Якщо розумієш, що не зможеш дати уваги цій дитині, то навіщо?

Будь-яка віра огорнута величезною кількістю засторог. Але ФСБшна московська церква в цьому – просто жах. Самі забобони! Як можна молитися, коли в церкві бабки в хустках увесь час смикають: так не стій, підходь до ікони тільки з такої сторони? Наскільки це все далеко від Бога! Він стоїть десь навіть не в кутку, а на задвірках і думає: що ви тут збудували? Наша церква каже, що можна робити те й те, але мати відповідальність за свої вчинки. Бог добрий: беріть усе, але поганого не робіть. Чим відрізняється українська церква від московської? В них система обмеження – заборони й табу. У нас – система дозволів і свобод. Це ментальна різниця між українцями та росіянами. Українці заради свободи готові поступитися благами. А росіяни за "пайку" готові віддати частину свободи. Рабська філософія. У нас навпаки: через те, що я сам господар на своїй землі, маю виборювати. Це історія Української повстанської армії, ще глибше – княжої доби. Такий народ не злякаєш царем або батогом.

– Не секрет, що багато років у нас штучно вживляли московське. Артисти сюди їхали з концертами, на виставах у театрах люди на люстрах висіли, бо російський театр приїхав. Та що казати, сама бігала за басковими та кіркоровими з диктофоном – тепер соромно. Як нам виганяти із себе московське?

– Коли приходить поневолювач, що робить першим? Вбиває всіх, хто може боротися, а ті, хто залишається, в більшості своїй – пристосуванці. Вони потім народжують дітей, які вже прагнуть бути з тим, хто поневолив. Бо їм здається, що та культура й мова сильніші. Своє стає меншовартісним. Ми тут, у горах, завжди казали – Велика Україна, а там казали на нас – Малоросія.

Перш за все треба визнати, що ми хворі – були залежними, нас поневолили. Але це лікується, як і будь-яка інша хвороба. Як, наприклад, алкоголізм. Треба визнати, що тебе зґвалтовано – тебе і твоїх предків – ти жертва. І коли це визнаєш, треба робити наступний крок – вертатися до свого, реабілітуватися. Коли починаєш шукати себе й серед мулу відкопуєш джерело – прозріваєш. Розумієш, що ми значно більші, ніж уявляли. І от після того приходить наступна історія: треба прийняти себе й полюбити. А коли це станеться, то вже не повернешся до поневолювачів. Будеш ґвалтівникові давати здачі, казати: "Моя мова – це моя мова".

– На якій ми зараз стадії?

– На стадії прийняття того, що ми були зґвалтованими алкоголіками – залежними людьми. І знаєте, всі інші стадії можуть пройти досить швидко, і через кілька років настане квітуча історія, коли ми будемо пишатися тим, що українці. Та скільки вже й пройдено! Подивіться на наших воїнів, людей, які згуртовуються в тилу? Це величезний приклад і натхнення. Коли виникає гостра потреба, ми стаємо одним цілим – і творимо такі дива! Звичайно, є багато проблем – жахлива ситуація з корупцією. Але ці речі – не про весь народ. Це свідчить про те, що нація має на собі гнійники, які треба випалювати розпеченим залізом. Приміром, ваше видання називалося "Обозреватель", а зараз – ні. В мене була принципова позиція щодо інтерв'ю з вами, сказав, що не буду розмовляти з "Обозревателем". Нехай інтерв'ю дає Басков!

– Що казати росіянам, які закидають нам: а де ваші відомі письменники-поети? А от, мовляв, нашого Достоєвського чи Пушкіна знають у всьому світі. Є в мене така родичка в Сибіру.

– Чому в Україні немає, а в Росії – є? Бо росіяни прийшли й першим що зробили – знищили нашу інтелігенцію. Уявляєте собі? Кілька тисяч. Хвильовий, Куліш, Підмогильний… Ви знаєте, що Станіславський порівняно з Лесем Курбасом просто профан? Лесь Курбас – це світова величина, тому його і вбили, розумієте? Ми зараз починаємо ще один проєкт, будемо їздити Україною і розповідати про Розстріляне відродження. В листопаді 1937 року лише за один день було страчено понад сто представників української інтелігенції – цвіту нашої нації. Розкажіть про це родичці. Той, хто хоче, – почує. А хто ні, залишиться глухим.

Наше питання зараз – виживання. Хто зрозуміє, що українцям треба вберегти своє, хто так виховає дітей – буде успішним у контексті світового розвитку. А хто продовжуватиме, вибачте, дроч*ти на Радянський Союз, то так і виховає дітей. А це наш генофонд. Думайте стратегічно – не тільки про своє життя. Ми вже те покоління, яке "сорок років ходитиме по пустелі". Наші діти житимуть у новому світі. Вони будуть керувати, а штурпаки, які бачать тільки Достоєвського, – залишаться масою.

– Ви згадували про те, що допомагаєте хлопцям на фронті, знаю, що маєте також проєкт, який дає змогу адаптуватися тим, хто повертається із фронту. Зокрема, працюєте з військовими, які страждають від постравматичного синдрому. Розкажіть про це.

– Коли 2014 року почалася війна, мені було чітко зрозуміло, що ми стикнемося з величезною проблемою потім – буде цілий пласт втраченого покоління. Про це ще писав Ремарк на початку минулого століття. Наше завдання – працювати з людьми, які повертаються з фронту, соціалізувати їх. У нашому драматичному театрі ім. Івана Франка я поставив виставу "На Західному фронті без змін" за Ремарком. Власне, на підтримку цієї теми, щоб ми вже говорили про цих людей. Потім народився наступний проєкт – працював із ветеранами та волонтерами АТО. Ми зробили з ними виставу англійською мовою "12 ніч". Грали люди, які ніколи не працювали в театрі й не знали англійської. Коли випустили цю роботу – їхні долі змінилися. Я пам'ятаю, які вони прийшли на проєкт – із різними посттравматичними синдромами. А потім самі стали реабілітологами, допомагають іншим.

Як сказав Олесь Санін, який був присутній на одному з вечорів: "Ви прийшли сюди, щоб самим реабілітуватися, а тепер реабілітуєте глядачів". Майже всі ці люди зараз на фронті, кількох немає вже серед живих – це мої друзі, мої рідні. Останню виставу, до слова, ми зіграли в Маріуполі на День Незалежності – в 2021 році. Наша мрія зіграти її там знову. Уявляєте, наскільки розрісся цей проєкт, що шекспірівський театр "Глобус" у Лондоні уклав із нами договір? Будемо грати спільно.

А з приводу посттравматичного синдрому, впевнений, ми ще стикнемося з багатьма історіями – навіть небезпечними. Не можна так думати: от Іван прийшов, начебто все нормально, дасть собі раду. Не всім хлопцям буде легко адаптуватися. Суспільству треба активно працювати над цим. Треба ще багато чого вчитися. Приміром: виказувати велику честь воїнам. Ми зараз молимося на цих людей – вони для нас святі. Але потрібно цей пієтет передавати на сім поколінь вперед. Це теж перегукується з історією Івана Довбуша, який казав у фільмі: "Людям не треба зброя, їм треба грошей, треба того, хто за них буде вмирати". Він ставив запитання: хто ж такий герой для людей? Зараз, поки він потрібен, вони на нього моляться, а коли виконає свою місію, будуть жити своїм життям. А його викинуть на задвірки. Він передбачав це, тому був таким цинічним.

– Нещодавно бачила у фейсбуці допис дружини військового, яка з гіркотою зазначала, що її чоловік був у Києві у відпустці більш як тиждень, і жодного разу ніхто не підійшов подякувати. А в коментарях писали, що це не тому, що не хотіли подякувати, часто люди не знають, як це зробити, соромляться.

– От! Можливо, він хоче спокійно випити кави, а ти будеш лізти зі своїми подяками. Але опускати очі та вдавати, що його тут немає, – це точно неправильно. Нам треба робити багато освітніх проєктів і про це. Вчити людей поводитися з ветеранами. З найпростішого: ми не маємо бути нав'язливими, не дай Боже розпитувати, що було на війні. Ніколи не можна, тільки, якщо хоче розказати сам. Може, в нього такий досвід, що не хоче згадувати? Але ми завжди маємо бути готовими вислухати, коли йому захочеться щось сказати. Коротше кажучи, не знаєш, як повестися в тій чи іншій ситуації, – поведися по-людськи. Це категоричний імператив Канта. Стався до інших людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Не знаєш, як вчинити, роби, як дядько Кант.

– Слухайте, як ви стільки всього встигаєте?

– Нар-ко-ти-ки! (сміється) Якщо є добрі люди серед ваших читачів, то нехай передають мені ще! (сміється ще дужче). Не знаю… В мене є така дурнувата риса – я трудоголік.

– Зараз такий час, що багатьом людям доводиться через війну дуже перекроювати життя – опановувати нові професії, мови, змінювати місце проживання. Ви мали схожий досвід: свого часу вступили до Могилянки в Києві, але кинули навчання і переїхали до рідного Івано-Франківська, де закінчили університет, а потім здобули ще одну освіту. Що порадите тим, хто зараз на роздоріжжі?

– Знаєте, я в житті роблю тільки те, що люблю. Все життя займаюся любов'ю – в прямому й переносному сенсі цього слова. Якщо не любо – це не для мене. Я обожнюю свою професію, однак не можу сказати, що буду актором до кінця свого життя. Якщо полюблю щось інше – то чому б ні? Що порадити іншим? Слухати своє серце. В Бога запитати. Але якщо питаєш, то, бл*ха, слухай відповідь.

– А як слухати? Шукати знаки – ну, як?

– Просто закрити рота. Ми часто питаємо у Бога й додаємо подумки: "Думаю, що, мабуть, зроблю ось так". А треба себе приглушити, свої "хотілки" відкинути вбік. Мріяти треба, будувати плани – треба. Але мрії і плани мають бути великими та правдивими. Це те, що ні на що інше не проміняєш. Наприклад, кажеш – хочу малювати картини, відчуваю, що я художник. То уяви: якби тобі заплатили 100 тисяч доларів, але заборонили малювати, погодився б? Значить, ти не дуже й цього хочеш! Розумієте? От я думаю, чи хотів би я жити не у Франківську, а деінде – ні!

– А поясніть людині, яка лише один раз була в Івано-Франківську, і тим читачам, котрі, можливо, поки не бачили його, чим відрізняється він від Києва?

– Я був у всіх обласних центрах України. Для мене Франківськ – це найкраще місто для життя. Але послухайте, це історія мого життя та любові. В когось – інша. В Києві всі біжать, але не йдуть на випередження, а доганяють – час і гроші. І що більше біжать, то більше все це втікає. У столиці ти можеш зробити буквально дві справи за день, бо поки доберешся від однієї історії до другої, піде купа часу. А у Франківську взагалі нікуди не поспішаєш. І встигаєш усе. Ба більше, йдеш містом, робиш свої справи, а по дорозі зустрічаєш друзів чи знайомих і встигаєш із ними ще випити кави, посидіти на лавочці. Можливості тут є також. У нас гарна культура – найкращий, як я вважаю, театр в Україні. Ціла плеяда письменників – Андрухович, Прохасько, Іздрик – вони всі тут. Це місто, де немає великого криміналу. На вулиці тебе не наб'ють, хіба що "пощастить", бо зрештою будь-де можна нарватися. Але немає такого, щоб тебе зустрічали погрозливо "на районі".

– Коли приймали запрошення читати в ефірі Радіодиктант національної єдності, який відбудеться 27 жовтня, у День української писемності й мови, що відчували?

– Коли довіряють такі речі робити – головне, не обіср*тися (сміється). Прочитати всій Україні радіодиктант – це круто, звичайно. Але разом із тим розумію, що це величезна відповідальність. Те, що буду мати змогу звертатися до українців, – це буде підтвердження тез, про які розповідав вам. Українська мова – визначальна. Українське – визначальне. Ми зараз єднаємося навколо свого. Читання радіодиктанту – це вираження моїх переконань.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народним артистом України Назаром Задніпровським – про жорстокого Богдана Ступку, зрадницю Галину Безрук і гонорари під час війни.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!