Відео дня
Літературний конкурс. До світанку ...
Два хірурга стояли перед операційним столом. На обличчях у них були марлеві маски. Один тримав руки в кишенях. Інший поправляв шапочку на голові.
Операційний стіл яскраво висвітлювала безтіньова лампа. На столі під лампою лежала молода, але ще й не стара жінка. Вона була голою. Але вона зовсім не соромилася наготи. Вона болісно страждала від нестерпного болю. Одна нога у неї була неприродно вивернута - через безліч переломів. Інша нижче коліна закінчувалася обламаної кісткою в запеченої крові. Навколо кістки висіли майже чорні лахміття м'яса з блідими клаптями шкіри. Обидві руки жінки були пошматовані неглибокими різаними ранами. М'які грудей її в плямах засохлої крові роз'їхалися в сторони. Жінка надсадно стогнала.
- Крові майже немає, - тихо зауважив один хірург іншому, маючи на увазі кровотеча з ран.
- Тому що її вже майже немає, - відповів інший так само тихо.
Вони абсолютно не звертали уваги на жіночу наготу.
- А тиск? - Запитав перший і раніше тихо. Він був молодший другого.
Другий важко зітхнув і ледь чутно сказав:
- Яке там тиск ...
- Ох, Боже мій ... - голосно і тяжко стогнала жінка. - О, Боже ... За що така мука ... Як болить ... Скрізь ... Все ... - Вона перевела каламутний погляд з білої стелі операційної на двох лікарів в марлевий масках. - Зробіть же мені укол ... - попросила вона.
- Ми вже зробили знеболювальний, - сказав перший хірург заспокійливим тоном. Насправді їй ввели велику дозу наркотику. Але той не подіяв - наче жінці зовсім нічого не кололи.
- Ні, - зі стогоном вимовила жінка. - Зробіть мені укол ... - благально промовила вона. - Щоб я так не мучилася ... Я померти хочу ... - Жінці дуже хотілося плакати, але сльози чомусь не з'являлися.
- Шок, - шепнув другому хірург першого.
Хірурги дивилися на жінку. Вони не збиралися її оперувати. Вони чекали, коли вона помре.
- М-да ... Така травма ... - пробурмотів перший і подумки додав: "Травма несумісна з життям". Він знав, що так і буде записано в її діагнозі після її смерті. І відбудеться це дуже скоро.
Її не можна було врятувати. Єдине, що можливо було зробити, - це полегшити її передсмертні страждання. У маленькій районної шпитальці страждання жінки можна було полегшити наркотиками. Але вони на неї не діяли. Через больового шоку.
Хірурги вийшли з операційної. Двері за ними зачинилися. Стогін жінки залишилися за дверима - в операційній. Разом з медсестрою, яка стежила за її станом. У порожньому лікарняному коридорі було тихо, немов жінка вже померла.
- Жодної цілої кістки, - сказав другий хірург. - Вся - як холодець. І внутрішня кровотеча ... І все ще жива ...
- І найгірше - у свідомості, - додав перший, стягуючи маску з обличчя.
- Так, кома була б для неї кращим виходом, - сказав другий, звільняючи від маски коротко підстрижену борідку.
- А якщо крапельницю? .. - Почав було перше.
- Продовжити цю муку? - Перебив друга.
- А ... гм ... клятва? ..
- А ти на її місці хотів би подовше помучитися перед смертю? Чесно.
Перший хірург подумав.
- Ні, не хотів би, - зізнався він щиро.
- Намагалися ми поставити їй крапельницю, поки ти в перев'язочній лоб штопав тітки, - промовив другий стомлено. - Не вийшло ні хріна. Відня спалень - тиску-то майже немає. І біль. Від кожного дотику - крик. Перелом на переломі. Навіть у яремну не змогли ...
- І як її угораздило?
- Їхали вранці на інститутському мікроавтобусі в село на ринок - скупитися дешевше. Вона сиділа поруч з водієм - як старший науковий співробітник. Удар припав на неї. Решта, попроще, сиділи в салоні - їм дісталося менше.
- І хто ж їх так?
- Молоковоз. З повною цистерною. Гнав за сотню ... Вискочив на зустрічну.
- Водій заснув, что-ли?
- Так. Спозаранку поспішав молоко привезти за призначенням.
- Звідки ж він гнав, що аж за кермом заснув?
- Із сусіднього селища ... Він там всю ніч з дівками перекидався і горілку пив. Дон Жуан хренов. А молоко він ще вчора ввечері мав злити в пункті прийому.
Хірурги йшли по тьмяно освітленому нудному коридору мимо пронумерованих палат. У палатах спали хворі. Цієї ночі хірурги врятували трьох від смерті. Вони рятували людей кожне чергування. Рятували ці двоє - і інші хірурги, анестезіологи, реаніматологи, медсестри, лікарі та фельдшери швидкої допомоги. Рятували в маленькій місцевій шпитальці. Рятували щодня.
Але врятувати вдавалося не всіх.
- Сім'ї повідомили? - Запитав перший хірург.
- Звичайно. Але, боюся, вони не встигнуть ... - Він не договорив. І так було ясно, що він мав на увазі.
- А як цей, з молоковоза? - Запитав перший хірург.
- Живий-здоровий, - відгукнувся другий. - Пара забитих місць.
- Ну, тепер йому впаяють, - сказав перший хірург і позіхнув.
- Та вже впаяють ... - погодився другий і потер очі.
Всю ніч вони обидва оперували. І зараз їм дуже хотіли спати.
- Почав маршрут гультіпакою, а скінчив вбивцею, - сказав перший.
- Ненавмисне вбивство, - сказав другий і дістав з кишені халата пачку сигарет. - Курити хочеться.
- Вбивця ... - хмикнув перший. - Ось адже доля.
- А взагалі-то і не вбивця, - міркував друге, розминаючи сигарету. - Вона ж ще жива ... "Тяжкі тілесні", як кажуть судмедексперти.
Хірурги увійшли в приймальне відділення. У великій кімнаті стояв тихий говір, було багатолюдно і строкато. Білі халати медиків, закривавлені обличчя, пов'язки та одягу постраждалих, форма даішників з нашивками і бляхами, - все упереміж.
За широким вікном світало. Світ вже не був чорним, але не був ще і кольоровим - до зорі. Світ за вікном був сірим.
- Де він? - Запитав перший хірург у другого.
- Он, на тапчані.
На вкритому білим простирадлом тапчані сидів мимовільний вбивця - міцний красивий хлопець років двадцяти семи. У нього були прекрасні порожні блакитні очі. Він сидів з відчуженим виглядом. На обличчі його застиг легке здивування. Начебто він ніяк не міг зрозуміти, чому він тут і що роблять всі ці люди навколо.
- Добре б здати її по зміні живої, - сказав другий хірург першим про жінку, вмираючої в операційній. - Щоб не на нашому чергуванні ...
- Добре б, - сказав перший, крутячи в руці запальничку. - Але - як вийде. Чи не від нас це залежить ... Ну що? Пішли - покуримо?
Другий подивився на годинник.
- Ще близько години - і кінець чергування. І добре б - без пригод ...