Відео дня
Нобелівський лауреат Солженіцин був стукачем НКВД?
Ці нотатки - НЕ реквієм по покійному. Чи не фрагмент ЖЗЛ. Не державний гімн і останній салют на честь прогресивного мислителя, видатного сучасника і співвітчизника (колись у нас було спільне отечество). Це всього лише спроба розібратися в одному з найбільш потужних культів XX століття, однією з найбільш зловісних, претензійних і тенденційних його фігур. Крім того, моя стаття - це моя особиста думка про людину, закінчив свою головну книгу ("Архіпелаг ГУЛАГ") в тому році, коли я народилася. Як представник втраченого покоління, з яким у Олександра Ісайовича ще менше спільного, ніж з його затятими супротивниками і викривачі, я все-таки візьму на себе працю висловитися. "Для пережили великий блеф, - писав Бродський, - життя залишає клаптик паперу" ...
"УБИВАЄ НЕ МАЛЕНЬКА ПАЙКА, А ВЕЛИКА ..."
Вважається, що про покійних потрібно говорити або добре, або нічого. У загашниках народної мудрості на цей рахунок є навіть прислів'я: "Хто старе згадає, тому око геть ...". Але оскільки народну мудрість століттями вельми вдало кастрували, мало хто сьогодні пам'ятає закінчення прислів'я: "... а хто забуде, тому - два" ... Можна подумати, смерть - така сумна штука, яка трапляється далеко не з усіма і сама по собі заслуговує на повагу. Сама по собі поваги заслуговує лише життя, а художника, якщо вже на те пішло, має сенс судити з його ж законами. Судити Олександр Ісаєвич любив і займався цим з цікавістю, немов старозавітний Бог, караючий своєї верховної длань нерозумних синів людських. На мій погляд, саме життєлюбність і прихильність до мирських речей вважав він найбільш небезпечним пороком, з яким боровся ревно і нещадно, зриваючи всі і всілякі маски. Природно, крім своєї ... Самому Солженіцину жити подобалося, а вже всі життєві аксесуари на зразок влади, визнання, почестей і слави, в тому числі посмертної, він просто обожнював. Дуже любив лестощі і не пропускав нагоди полестити собі навіть у настільки невідповідному для цього книзі, як "Архіпелаг ГУЛАГ" ... Зате до чужих жертвам і самопожертву Олександр Ісаєвич ставився з таким азартом, з таким захватом оспівував і поетизував різноманітні муки, страждання та інші згубні речі, що ця гіпертрофована гибельность і становить наріжний камінь його творчості. Ось тільки хто його підніме, чи не надірвавшись? Та й навіщо? Щоб дізнатися страшну правду про час і людях?
У 1944-му батарейний командир Олександр Солженіцин був заарештований і звинувачений в антирадянщині
Для того щоб дізнатися страшну правду, мабуть, з надлишком вистачить тоненькою "Колимської зошити" Варлама Шаламова. Перш за все тому, що Шаламов стримано і чесно описав усі кола пекла, який пройшов особисто. І брав не з чужих слів і "вигадок", а з себе. "Нам буде неприємно згадувати погане: зводить з розуму голод, випарювання вошей в обідніх наших казанках, сварки один з одним і однакові наші сни, бо в сні всі ми бачили одне й те ж: що пролітають повз нас, як боліди або як ангели, буханки житнього хліба ". Мені завжди трошки прикро, що люди, що пройшли жахливі випробування, настільки небагатослівні ... Що від них так мало залишається показань свідків і вони чи то не можуть, чи то не хочуть виробити в собі звичку фіксувати свій безцінний досвід. Що їм "неприємно згадувати" ... І я не перестаю дивуватися, що ті, хто мають найменше підстав, беруть на себе моральні зобов'язання викривати боягузтво і апелювати до совісті, вимагати жертовності і безперестанного ризику. Те, з якого сміття, ростуть в останнє сторіччя російські пророки, взагалі заслуговує окремого дослідження. Є така моторошно заразлива штука - особистий приклад. При всій неоднозначності персони Солженіцина та розмаїтті думок про нього його особистий приклад настільки однозначний, що йти за ним не хочеться ... Тому за ним ніхто й не пішов. Хоча мавзолей Олександр Ісаіч собі таки спорудив. Причому, як це зазвичай буває, за державний рахунок. У якийсь момент мені здалося, що Солженіцин вічний, як російський пейзаж - церковка, берізка, граки прилетіли, - неминучий, як стихія, і нескінченний, немов кривава п'яна російська весілля, на якої він роками чудово справлявся з почесною роллю весільного генерала. Але він все-таки помер. Майже в 90 років, залишивши після себе 30 томів своїх безпартійних книжок. У кращому випадку вони зітліють в пилу бібліотек. У гіршому - їх можуть використовувати на благо людства ...
Травень 1941-го. Друзі-студенти: Олександр Солженіцин, Кирило Симонян, Наталія Решетовською (перша дружина Солженіцина), Микола Віткевич, Лідія Ежерец (згодом дружина Симоняна)Ті, хто донині називають його пророком, вважаючи, що він поодинці розвалив комунізм, мабуть, схильні вважати, ніби Сталін поодинці виграв Другу світову війну ... Роль особистості в історії, безумовно, присутній, але своїх пророків і месій історія завжди призначає сама. А от куди йти, пророки вирішують самі. Ходять вони по-різному - хто по воді, хто посуху ... Інші ж кшталт Олександра Ісайовича так безнадійно відриваються від історичного процесу, несамовито підносячись на крилах власної величі в безкисневі понад хмари, що можна лише припускати, чим вони там дихають. Без малого півстоліття головний російський революціонер, бунтар і глашатай, немов античний Сізіф, котив своє червоне колесо по одній лише йому відомою вертикалі. Але так нікуди і не вкотив. Після остаточного повернення на Батьківщину в 1994 році колесо з оглушливим тріском зірвалося і спіткало пророка в той момент, коли він приймав від Володимира Путіна Державну премію. І котитися цього колесу далі нікуди. Хіба що в Музей бойової і трудової слави. В одному з фоторепортажів з похорону Солженіцина мене зачепив знімок, на якому колишній російський президент, а нині прем'єр висловлює співчуття вдові і синові великого письменника, а вони йому тепло, хоча і не без смутку, посміхаються. .. Яку, однак, у Господа Бога неабияку почуття гумору. Бушував-бушував головний праведник світу всю свою довгу життя, виходив соромом і жовчю за людські пороки, відроджував російське національне самосвідомість, викривав комунізм, тоталітаризм і демократію, бігав від стеження КДБ, і це ж треба - головний чекіст країни потискує руку його вдові у його ж труни.
Із другою дружиною Наталею Світловий Олександр Ісаєвич познайомився, коли ще був одружений на Наталії Решетовською, і якийсь час намагався утримувати біля себе двох жінок ...
Колись Варлам Шаламов вимовив геніальну фразу, застосовну, на мій погляд, не тільки до табірного життя: "Вбиває не маленька пайка, а велика ...". Може, якби арешт, тюремний і табірний досвід Солженіцина виявилися не такими "забавними", як він сам їх оцінює, Олександр Ісайович теж збагнув би окремі нехитрі істини. Але, як сказав дотеп один з критиків: "У в'язниці Солженіцину сподобалося" ... "Шахи, книги, пружинна ліжко, добротні матраци, чиста білизна, натертий паркетна підлога ..." ("Архіпелаг ГУЛАГ", т. 1, гл. 5) ... У в'язниці Солженіцину сподобалося настільки, що він вирішив звести власні катівні, розбивши свій концтабір духу в центрі імперії. Мабуть, саме цей унікальний режим Олександр Ісаєвич називав "авторитарною системою, побудованої на людинолюбство", саме це науковий світогляд досліджував і вивчав велику частину життя, не покладаючи рук. Хто не пам'ятає головний рефрен століття: "Солженіцин працює"? Саме при цій панівної ідеології російський пророк і помер ... Так, як носилися з цим працьовитим людиною в Союзі, що не носилися ні з ким і ніколи. Тільки він міг дозволити собі давати інтерв'ю закордонним кореспондентам, в яких критикував радянський лад і комуністичний режим, публічно вимагати скасування цензури і посилати дурні листи до прокуратури СРСР, повідомляючи, що на допит не прийде, тому що його не влаштовують брехливі закони держави. Якби не збережені документи, в це взагалі було складно повірити. Але документів з різних джерел щодо Солженіцина збереглося чимало ...
"БЕЗ БОРОДИ" Мабуть, головний документ, неодноразово прокоментовані, в тому числі професійними кримінології, - так званий "Екибастузский донос" агента Вєтрова, через якого була розстріляна група українських націоналістів, які намагалися підняти повстання в Екибастузськом таборі. До речі, сам Солженіцин ніколи не заперечував і не приховував, що після арешту був завербований з агентурною кличкою Вєтров і давав письмову угоду про співпрацю з органами. Правда, завжди уточнював: згоду дав, але не співпрацював.
Кельн, 1974 рік. На висилку Солженіцина з СРСР наполягав тодішній керівник КДБ Юрій Андропов. Генсек Брежнєв, предсовміна Косигін та інші офіційні особи були за посиланняСвого часу аналіз Екибастузського доносу робив німецький кримінолог Франц Арнау, що бачив документ особисто і що довів графологічну, стилістичну та психологічну ідентичність Вєтрова і Солженіцина. Останні кілька років перед своєю смертю Арнау трудився над книгою "Без бороди", присвяченої "міфу, який виник на Заході навколо персони Олександра Солженіцина і особливо виношувався тими, хто хотів би відродити холодну війну". Бачив Екибастузский документ і чеський журналіст Томаш Ржезач, який висунув цікаву версію про "самодоносе" у своїй роботі "Спіраль зради Солженіцина". Ржезач стверджував, що батарейний командир Олександр Солженіцин сам сфабрикував на себе компромат, для того щоб не потрапити на передову і відсидітися у в'язниці, - це була досить поширена практика серед людей, втомлених від фронту. Як би там не було, але в результаті самодоноса в в'язниці опинився не тільки Солженіцин, але і його близький друг Микола Віткевич, якого Саша здав на першому ж допиті, обумовивши не тільки його, але і свого студентського приятеля Кирила Симоняна, і свою першу дружину Наталю Решетовською, і навіть випадкового попутника, з яким їхав в поїзді. У 1944 році, напередодні великої перемоги радянського народу, командир батареї звукової розвідки Олександр Солженіцин був заарештований. Його звинуватили в антирадянщині по знаменитій 58-й статті Кримінального кодексу, пред'явивши як основний докази його відкриту фронтову переписку зі студентським приятелем Миколою Віткевич, в якій Солженіцин критикував сталінський курс і зневажливо називав великого вождя народів Паханом ... Дуже дивний вчинок як для фронтового командира, та ще наприкінці війни, коли Сталін був живіший, мудрішими і краще за всіх живих ... У той час багато хто не те що за слово, сказане в простоті, але навіть за необережну думка перетворювалися в табірний пил. Проте Солженіцину дали вісім років, а Віткевичем - 10. Незважаючи на те що Кока був усього лише адресатом переписки, він відправився на вугільні копальні в Комі АРСР, а Саня як ініціатор змови частину терміну відмотав у Бутирській в'язниці, де сидів з відносними зручностями і міг навіть замовляти книги з Ленінської бібліотеки, після чого - в підмосковній шарашці. Кирилу Симоняну пощастило більше - його взагалі не посадили. Хоча детальний донос на себе товщиною в загальний зошит, списаний добре знайомим почерком, йому читати довелося - в ??1952 році Кирила Семеновича, надалі відомого хірурга і вченого, викликали в прокуратуру. Шляхи Олександра Ісайовича і його студентських друзів розійшлися, але з уваги він їх не упускав. Багато років по тому, коли Симонян дозволив собі виступити з відкритою критикою на адресу Солженіцина, той у властивій йому манері відреагував в "Архіпелазі": "Ах, шкода, що тебе тоді не посадили! Скільки ти втратив ... ".
"капіталісти РОЗВІВ КОМУНІСТІВ" Якщо судити всіх вищим судом, хто з нас, як казав Гамлет, уникне ляпаси? Тому розкидатися докорами на адресу ув'язненого, який зламався, доніс і навіть погодився "співпрацювати", можуть дозволити собі одиниці. Ті, хто не зламалися ... Але коли пересічний письменник з, м'яко кажучи, не бездоганною біографією призначається на роль месії і праведника в країні, де до праведників можна віднести лише грудних дітей, мимоволі задумаєшся про феномен месії ...
У 1994-му "вермонтський відлюдник" повернувся на Батьківщину, проїхавши в пульманівському вагоні, сплаченому Бі-бі-сі, через всю країну, починаючи з Владивостока. Обставлено все було, як дороге шоу
Подробиці "забавного арешту" і не менш "забавною відсидки" видатного письменника і мислителя старанно досліджувалися на Заході і неодноразово викладалися в нецентральних російських ЗМІ. У центральних засобах масової інформації про Солженіцина з деяких пір говорили виключно з побожним трепетом і підкресленим пієтетом. Особливо після того, як пророк повернувся з "вермонтського посилання", проїхав через всю країну в пульманівському вагоні, сплаченому Бі-бі-сі, після чого заточив себе за високим парканом на комфортабельній підмосковній дачі в Троїце-Ликова по сусідству з представниками російської політичної еліти . "Капіталіст розвів комуністів, комуністи перетворилися на міністрів, останні плодять морфіністів ...". Коли думаєш про Солженіцина, найбільше чомусь хочеться цитувати Бродського, хоча ні, напевно, більш віддалених фігур. Просто перевантажений мозок потребує серйозної компенсації ... Два нобелівських лауреата - геній і графоман, два кривих дзеркала прекрасної радянської епохи, в яких відбилися всі її незліченні пороки і збочення, два сонця великої російської літератури. Тільки одне вказує і освітлює шлях, а другий світить і світить, немов лампочка Ілліча на добових допитах ...
Останні 14 років Олександр Ісаєвич провів за високим парканом свого комфортабельного будинку під Москвою в Троїце-Ликова по сусідству з російською політичною елітою, але в пам'яті народній він зображений жорстким принциповим аскетомЯкби Олександр Ісаєвич сам відрікався від того, що активно пропагував у своїх полум'яних відозвах, його приклад можна було б нехай не слідувати, але хоча б капелюх зняти перед безприкладним подвигом героя. Але Солженіцин завжди жив так, як йому було зручно. Цілком, до речі, здорове властивість людської психіки. Ніколи ні до кого не опускався і не зглянувся, багатьох таврував, але нікого не захищав. Зате на його захист виступали багато. Хто сьогодні знає імена людей, в різні роки підтримували російського письменника словом і ділом, і, до речі, не тільки його? Хто згадує нині письменників, поетів, музикантів, художників, без пафосною істерики билися з системою, позбавлялися роботи, заробітку, фізичної свободи, громадянства, а іноді й життя? Олександр Гінзбург, Юрій Галансков, Володимир Буковський, Андрій Амальрік, Наталія Горбаневська, Петро Григоренко, який провів 19 років в ув'язненні і загиблий у в'язниці Анатолій Марченко ... Сотні безвісно канули і викинутих на узбіччя людей активно протистояли радянському режиму саме в той момент, коли навколо Солженіцина виникло космічне сяйво Богом обраного національного вождя і почав складатися міцний міф, ніби він єдиний у Союзі мученик і страждалець. Міф, ретельно підтримується їм самим, хоча саме Олександр Ісаєвич якраз був вельми непогано захищений. Чому ж він був, а інші ні? "Прямо говорити про роль ЦРУ в конструюванні особистості та літератури Солженіцина зараз пристойним людям незручно", - зауважив у своїй статті кандидат історичних наук Юрій Федоровський. Пристойним людям занадто часто буває незручно говорити, тому замість них говорять непристойні. Вельми охоче і на будь-які теми. Солженіцин не тільки знаходився під прикриттям певних зовнішніх обставин, виконуючи ряд вельми певних функцій, але і сам по собі був фігурою на рідкість магнетичні. Брилою, досвідчений чолов'яга, представником унікальної породи "полум'яних революціонерів", не вважає ні з якими пристойностями, нормами і правилами. Потужна харизма в поєднанні з незвичайним артистизмом, жорстокістю, непримиренністю і вмінням легко відпускати собі будь-які борги - та вогнедишна суміш, на якій в шаблезубий ХХ століття замішувалися всі великі особистісні культи.
"Я ЗАВЖДИ БУВ ПЕРЕКОНАНИЙ У ТОМУ, ЩО здійснював" При тому, що доля Олександра Ісаєвича надійно зберігала і опікала, сам він був гранично нетерпимий до будь-яких проявів слабкості у оточуючих. Діставалося всім - і філософським системам, і суспільно-економічним формаціям, і політичним режимам, і державам, і соціальним верствам, і прошаркам, і сучасному мистецтву, і чоловікам, і жінкам, і молоді, і дітям, і цілим націям, і окремим представникам ... Декого Солженіцин просто примовляв, пріпечативая хамськими характеристиками: "Шостакович - жалюгідна маріонетка третьорядних чиновників". Невже Олександру Ісаіч було судити, хто на цьому світі є маріонеткою і в чиїх руках? Як би не був принижений Шостакович радянськими чиновниками, через підписані ним листів ніхто не загинув, і які б сталінські оди, намагаючись уберегтися, не складав Рахманінов, його ім'я все одно залишиться у світовій культурі. Що залишиться від клінічного графомана Олександра Солженіцина, покаже час ... Професор Санкт-Петербурзького політехнічного університету Микола Ільїн у своїх "вимушених нотатках", присвячених Солженіцину, писав, що Олександр Ісаєвич постійно розповідав всьому світу, як потрібно жити не по брехні, але при цьому жодного разу не пояснив, як слід жити по правді. Ну так, може, якби він про це знав, то помер би шкільним учителем математики, а не почив у бозі великим російським письменником, перед могилою якого президент схиляє коліно.
Виявляється, одна з найзнаменитіших фотографій Солженіцина-зека - всього лише "Фотореконструкція, зроблена після звільнення"
У яких би умовах і під впливом яких би зовнішніх обставин ні починав людина свій шлях, він рано чи пізно потрапляє в адекватну йому середовище. І компанія, в якій головний праведник світу виявився до кінця життя, характеризує Солженіцина набагато більше, ніж всі їм за життя написане. За всіма правилами Олександра Ісайовича потрібно було поховати в Кремлівській стіні, а не на території Донського монастиря, де покоїться російське дворянство і де на прохання класика ще один великий праведник патріарх Алексій виділив йому місце. Як так вийшло, що самий знаменитий радянський опозиціонер, роками викриваючи інтелігенцію в боягузтві, хитрості і пристосовництві, сам примудрявся і у в'язниці спати на пружинних ліжках, і на засланні книги читати, і в "Новому світі" друкуватися, і Хрущова зачаровувати, і Нобелівську отримати, і Державну, і по світу поїздити, причому не дрезиною, і останні 20 років життя провести в комфорті да оздобах? Я вже не кажу про немислимих тиражах і численних перекладах його праць на іноземні мови. Кажуть, Солженіцин дуже виграє в перекладах ... Як так вийшло, що аскет і праведник, невпинно втовкмачує нетямущому російському народу, що його місце в дерев'яному зрубі між іконою і прядкою, охоче користувався численними благами цивілізації? Зрештою, чому за все своє життя видатний гуманіст ні в еміграції, ні на батьківщині не підписав ні єдиної правозахисної петиції і жодного разу не заступився за колег, яких розпинали у нього на очах? Правда, цю свою дивну особливість Солженіцин одного разу пояснив: " Дозволивши собі займатися історією революції і на тому відпустивши собі всі інші борги, і по сьогодні не соромлюся таких періодів погашення: у художника немає іншого виходу, якщо він не хоче іскіпеться "...
"Вона обдурила мене - вона покарана" Рік тому в інтерв'ю журналу "Шпігель" Олександр Ісаєвич поділився своїм оптимізмом: "Оптимізм у мене був завжди. Як і переконання, які мене штовхали ". - "Які переконання?" - Поцікавився "Шпігель". "Я завжди був переконаний в тому, що здійснював ...". Чудове визнання і на рідкість зручна позиція. А в деяких випадках і безпечна. Головне - вміти правильно себе переконати, що живеш не по брехні. Приблизно року з 45-го Олександр Ісаєвич починає активно жити не по брехні. Його болісне бажання стати відомим письменником вдало збіглося з хрущовської відлигою, а "Один день Івана Денисовича" - зі сталінськими викриттями. Я не сумніваюся, що запізнися Солженіцин років на п'ять з публікаціями, і сьогодні про нього знали б тільки його близькі родичі та друзі. Але він виявився в потрібний час у потрібному місці. Коли досить швидко табірну тему прикрили, у Солженіцина вже було ім'я та імідж, коли знову дозволили, Олександр Ісайович знайшов статус пророка і класика. Після сенсаційної публікації в "Новом мире" "Іван Денисович" вийшов за кордоном, але тиражі лежали мертвим вантажем і не розкуповувалися. Зате, як тільки Хрущова попросили з займаної посади і його улюблений письменник впав у немилість, на Заході тут же почався солженіцинський бум, в результаті якого Олександр Ісаєвич потрапив в топ-десятку наймодніших авторів XX століття. У 1967 році в обстановці цілковитої секретності Солженіцин закінчує "Архіпелаг ГУЛАГ", який через час бомбою рвонув на Заході. Незважаючи на те що в 65-му КДБ заарештував весь солженіцинський архів і за автором пильно стежили органи, що влаштовують регулярні обшуки в квартирах його соратників, сей багатотомна праця і головний антирадянський викривальний документ був завершений. Таємно, прямо під жорстким ковпаком радянської влади ... Ні до, ні після Солженіцина зібрати три томи компромату на державу прямо під носом у держави не вдавалося нікому. Про те, як в той час можна було працювати таємно, але плідно, історія зберігає чимало прикладів ... В 1964-му на вулиці міста-героя Ленінграда взяли 24-річного Йосипа Бродського - заштовхали в машину і відправили до слідчого ізолятора без пред'явлення будь -небудь звинувачень. Трохи згодом дозріли і звинувачення, почався ідіотський у своїй безприкладної безглуздості процес, ганебний суд, психіатрична експертиза ... "Чим ви займаєтеся?". - "Я поет". - "А хто зарахував вас до поетів?". - "Ніхто. А хто зарахував мене до роду людського? .. ". Це були вже цілком вегетаріанські часи, проте Бродському припаяли "злісне неучасть у великому поступальному русі до комунізму", і настільки дикою умоглядною провини виявилося достатньо, щоб відправити ні в чому не винну людину вантажити гній в село Норенской Архангельської області. Але Солженіцин в відміну від Бродського був поетом. Він був месією і, судячи з усього, перебував під охороною самого Життя і Світобудови. Інакше не пояснити, чому йому вдалося уникнути всіляких страт і підступів, яких не уникли його колеги і соратники, не в приклад Олександру Ісаєвичу дозволяли собі набагато менше. У серпні 1973-го після інтерв'ю Солженіцина іноземним кореспондентам КДБ затримав помічницю письменника Єлизавету Воронянську. Не витримавши знущань на допиті, Воронянська вказала місцезнаходження рукопису "Архіпелагу", повернулася додому і повісилася. "Вона обдурила мене - вона покарана", - лаконічно підсумував Солженіцин. Як справжній російський мученик, титан і стоїк, Олександр Ісайович вважав жертовність необхідним і обов'язковою умовою людського розвитку, тому із задоволенням брав будь-які жертви. Це взагалі був його улюблений критерій і головний пункт в будь-якому "співпрацю". "Ян Палах спалив себе. Це - надзвичайна жертва. Якби вона не була одиночної - вона б зрушила Чехословаччину "... Коментувати сьогодні подібні солженіцинского репліки досить складно. Все-таки світ дуже змінився. Слава Богу, що Олександр Ісаєвич занадто швидко знайшов статус людини, який просто багато говорить і рясно пише. Якби його позиція сприймалася в суспільстві як керівництво до дії, навіть важко припустити, куди б ми зрушили. До того періоду, коли Солженіцин розцвів як мислитель, світ надто втомився від жертв і страждань. Дуже хотілося іншого руху, і деякі таки зрушили. Та ж Чехословаччина знайшла можливості розвиватися більш цивілізованим способом, як і Іспанія, яку Солженіцин, вже перебуваючи в еміграції, закликав обережніше входити в демократію, взявши все найкраще з режиму Франко, "стояв на концепції християнства". Напевно, тільки Солженіцин і Жириновський примудрялися поєднувати настільки непоєднувані речі, як фашистський режим і християнство ... Але так спритно поєднувати християнство і мізантропію, як це вмів Олександр Ісаєвич, виходило тільки у священної інквізиції.
"ГРОШИМА НЕ БЕРЕМО.
ТІЛЬКИ СОВІСТЮ " Працюючи над матеріалом, я перечитала найзнаменитіші солженіцинского есе: "Лист вождям Радянського Союзу", "Образованщіна", "Великопісне лист Всеросійському патріархові Пімену" ... З одного боку, можна ошалеть від світоглядної вузькості, несусвітніх умовиводів і кількості нісенітниць , які автор обрушує на читача, а з іншого - можна і посміятися ... У тому, що пропонував, а вірніше, на чому наполягав Олександр Ісаєвич, не було нічого складного для такого духовно одержимої людини, яким був він сам, просто ці рецепти не зовсім підходили для інших живих людей. Солженіцин закликав не брехати ніколи і ні за яких обставин, не повторювати чужу брехня (наприклад, на екзаменах з історії в школі і вузі), не голосувати, не підписувати документів, з якими не згоден ... "Відкинути брехня - негайно, і не думати про наслідки для своєї зарплати, сім'ї та дозвілля ... ". Порівняно з першими християнами, які всім "вказали єдиний шлях - жертву", від сучасної людини письменник, в принципі, вимагав небагато чого ... Правда, якщо абстрагуватися від того нудного факту, що, повністю відкинувши, в СРСР можна було в кращому разі закінчити дитячий сад. "Так, це страшно! - Вигукував пророк. - Це коштуватиме обірваних дисертацій, знятих ступенів, знижень, звільнень, виключень, навіть іноді і виселення. Але у вогонь - не кинуть, чи не розчавлять танком. Кров і їжу тобі забезпечать ... ". Ну про танки промовчимо, а от без даху і їжі в СРСР справді ніхто не залишався. Частина безпритульних і неприкаяних знаходила собі тимчасовий притулок то в комфортабельних психіатричних клініках, то на шорсткуватих нарах у СІЗО, то в бараках типової забудови.
Шмон у таборі. У головній ролі - Олександр СолженіцинДивно все-таки, що хронікер і літописець, півжиття займався історичним аналізом і створював громіздкі історичні трактати, в кінці XX століття як і раніше не бачив іншого шляху, окрім як знову через жертви. І саме цей шлях продовжував пропонувати людям, які між безперестанними війнами і революціями дух толком не встигали перевести. "І той, у кого не дістане сміливості на захист своєї душі, так нехай і скаже собі: я бидло і боягуз, мені лише ситно і тепло". Адже ось досвідчений чолов'яга! Не тільки знав, що кому потрібно робити, але і що слід говорити і в які саме моменти. Олександр Ісаєвич взагалі дуже багато знав. Наприклад, скільки грузин було серед табірного начальства, скільки євреїв носило звання Героя Радянського Союзу ... Виявляється, за званнями євреї займають всього п'яте місце після росіян, українців, білорусів і татар. Воістину дивовижна пристрасть до фактів для командира звуковий батареї, майже всю війну просидів у глибокому тилу. Найнеприємніше і вражаюче, що вірусу солженіцинской праведності були схильні люди інтелігентні, розумні і порядні. Нехай їм і не все подобалося, але вони досить довго не могли виробити імунітет до всіляких проповідям Олександра Ісайовича і постійно чекали від нього якихось приписів, настанов і побажань. Їх анітрохи не бентежило, що в'язень сумління і жертва режиму живе в облаштованому заміському будинку штату Вермонт і звідти регулярно радить, від чого нам всім слід відмовитися і як правильно облаштувати свій дерев'яний зруб. А вже скільки людей нерозумних і безсовісних варилося в соку солженіцинского словоблудства ... У своїй книзі "Портрет на тлі міфу" Володимир Войнович згадував, як після дисидентської вечірки підвозив вночі на своїй машині одну полум'яну революціонерку. Борошно зручно розташувалася на задньому сидінні, навіть задрімав, а потім раптом прокинулася від бунтівного сну і поцікавилась: "Вибачте, у скільки вам обійшлася ваша машина?". - "Моя машина коштує п'ять тисяч рублів", - відповів письменник. "Ні, мене цікавить, скільки ви заплатили за неї своєю совістю?". Войнович пригальмував. "Я пропоную вам вийти з машини і розплатитися за цю поїздку своєю совістю". Навколо простягався пустир, валив сніг, вив вітер, і було досить далеко до найближчого метро. До того ж воно вже не працювало. Пасажирка почала розгублено порпатися в гаманці: "Я заплачу вам грошима ...". - "Ні, - відрізав Войнович. - Грошима не беремо. Тільки совістю ". Володимир Миколайович, як справжній джентльмен, даму, звичайно, довіз, а я думаю - марно. Хай би прогулялася ... Прогулянки на свіжому морозному повітрі під поривами пронизливого вітру надзвичайно корисні для людей з чистою совістю. Але значна частина совісних революціонерів і реформаторів вітрам і снігу чомусь до цих пір наполегливо воліє теплі приміщення, кондиційоване повітря, зручні м'які крісла, довгі білі сигарети і дорогі спиртні напої ...
"Ще жодному російському письменнику ПЕРЕСЛІДУВАННЯ НЕ ПОШКОДИЛИ" Один з приятелів Олександра Ісайовича Олег Давидов якось зауважив, що всередині Солженіцина жило "якесь демонічне істота, переконане в тому, що саме пекло хороший для людини і що до цього хорошому людей треба підштовхувати ...". Так адже пекла вистачало і без Солженіцина, і ті, хто свідомо йшли на різноманітні жертви без його підштовхувань, ніколи не переводилися в тій побудованої на людинолюбство країні. До подібних речей взагалі підштовхнути важко, оскільки майже завжди це питання внутрішнього вибору. Зараз, читаючи сповнені жовчної злості, перенасичені всілякими образами і докорами солженіцинского тексти на адресу інтелігенції, я намагаюся зрозуміти, що заважало тоді, в 1964-му, офіційно визнаному письменнику заступитися за молодого Бродського, захищати якого кинулося величезна кількість дуже різних у своїх переконаннях людей (в тому числі "жалюгідна маріонетка" Шостакович), що народили в своєму одностайне пориві унікальний рух "підписантів"? Що заважало сказати Солженіцину хоч слово на 63-му, на пріснопам'ятної зустрічі Хрущова з літераторами, де Олександр Ісаіч сидів по праву руку від вождя і той спочатку проголосив тост: "За великого письменника Солженіцина", а потім влаштував розгром іншим невеликим? Гостре бажання жити не по брехні? Не тільки. У Олександра Ісайовича на цей рахунок були вельми тверді переконання, які з часом не змінилися. Коли його попросили підтримати Йосипа Бродського, він відповів, що робити цього не має наміру, оскільки "ще жодному російському письменнику переслідування не зашкодили". Ну якщо розглядати приклад самого Солженіцина, то переслідування йому не тільки не пошкодили, а й зробили з нього класика. До слова, йому, одному з небагатьох, вдавалося небідно жити на гонорари від своїх книг аж до самої смерті. Особливі надії у своїх працях Олександр Ісаєвич покладав на молодь. "Шкода молодь? Ну і: чиє ж майбутнє, як не їхні? З кого ж ми і чекаємо жертовну еліту? Ми-то старі ... ". Я одного разу спіймала себе на думці, що старим Олександр Ісаєвич був завжди. Що він так і народився з бородою, величезним творчим спадком та вогняним почуттям сорому за всіх нас. І відчуття, що ми всі не виправдали покладених на нас його пророчих сподівань, залишилося досі. Так, елітою ми так і не стали. Ні жертовної, ніякої взагалі. "Розумієте, - говорив Папанов Пріємихова у фільмі" Холодне літо 53-го ", дбайливо тримаючи в долоні хлібні крихти, - дуже хочеться пожити ...". "Дуже хочеться пожити" - пункт, який Олександр Ісаєвич не розглядав в принципі. Пункт, який цікавив його найбільше: "Як краще померти". "Добре б, якщо пощастить, померти зі смаком ..." - говорив поет Кручених ...
"ВІДПОВІДАЙ, НАВІЩО СЛУЖИЛ ЗАГЛОТНОЙ ВЛАДИ?" Свого часу Солженіцин висловив бажання познайомитися з Варлама Шаламова - мабуть, розраховував на співпрацю з людиною, яка 19 років провів у зовсім не виживають місцях, в тому числі на Колимі, і про багато знав не з чуток. Але співпраці не вийшло. Свої враження від цих зустрічей Варлам Тихонович на всякий випадок вирішив записати. "Жодна сука з" прогресивного людства "не повинна підходити до мого архіву. Забороняю письменнику Солженіцину і всім, хто має з ним одні думки, знайомитися з моїм архівом. Я сподіваюся сказати своє слово в російській прозі, а не з'явитися в тіні такого ділка, як Солженіцин ... Вважаю його негідним доторкнутися до такого питання, як Колима. Після спілкування з Солженіциним я відчуваю себе обкраденим, а не збагаченим ". Я, звичайно, розумію, що в 1963-му "Один день Івана Денисовича" справив сильне враження на прогресивну радянську інтелігенцію, хоча б тому, що тоді так ніхто не писав і про таке теж ніхто не писав. Але ж пройшли роки ... Невже досі не видно і не зрозуміло, наскільки це безпорадна і невиразна література, яка посередня проза і що сьогодні, враховуючи сильно зрослий письменницький рівень, її насилу можна віднести до пересічної публіцистиці? Але міфи помирають довго. Якщо взагалі вмирають ... "Що я міг сказати доброго про Солженіцина? - Доповідав Леоніду Брежнєву голова Спілки радянських письменників Костянтин Федін. - Але й поганого про нього я теж не сказав ... ". Протягом десятків років, протягом яких Олександр Ісаєвич плідно трудився, не знімаючи зі своєї голови тернового і лаврового вінків, критикувати його дозволено було не багатьом. У всякому разі, всередині і в центрі країни тема Солженіцина була обкладена негласної цензурою, як ангінозний мову нальотом. Я маю на увазі відкриту критику, тому що компромату на письменника і пророка в різних джерелах більше, ніж на іншого кримінального авторитета. Плюс з часом частина мислячої інтелігенції, що зв'язувала з Солженіциним певні надії, не просто перестала його критично оцінювати, а й навіть доторкатися до його книгам - з чисто, так би мовити, гігієнічних міркувань. Активно полемізувати з Олександром Ісайовичем продовжував тільки Андрій Дмитрович Сахаров, невиправний людинолюб і миротворець, до кінця своїх днів вірить у загальнолюдські цінності. Правда, був ряд літературних шаржів, що запам'ятався найбільше з яких - образ Сім Сімич Карнавалова в романі Володимира Войновича "2042". Сім Сімич у Войновича вийшов настільки виразним, що Солженіцин себе моментально дізнався і страшно образився, публічно виваливши свою образу в черговому есе "Угоди зернятко проміж двох жорен". Треба віддати належне Олександру Ісаіч - геть позбавлений почуття гумору сам, він умів гідно оцінювати це почуття у інших. Великий російський вигнанець, вершник на білому коні по кличці Дієслово, репетирує вранці на території свого американського заміського будинку тріумфальний в'їзд до Росії, ще довго залишиться в сучасній літературі не тільки як приклад вдалої карикатури, але і як приклад на рідкість вдалого портрета. "Співав саксофон, стукав барабан, пес біля ганку рвався з ланцюга і гавкав. Кінь прагнув вперед, гриз вудила і мотав головою, вершник його стримував і наближався повільно, але невблаганно, як рок. "Відповідай, - почув я дзвінкий голос, - навіщо служив заглотной влади? Відповідай, проти кого тримав зброю? Присягаєшся надалі служити тільки мені й стойчивость битися Спротив заглотних комуністів і пріхлебних плюралістів? Цілуй меч! ".
РОСІЙСКИЙ ПРАВЕДНИК З промовистим прізвищем СОЛЖЕНІЦИН У 1938 році Олександр Солженіцин намагався скласти іспити в театральну школу Юрія Завадського. Іспити він, на жаль, провалив, але актором таки став. Найбільшим актором епохи, що зіграв одну з ключових ролей на одній з головних світових сцен. Він неохоче спілкувався з журналістами, зі зрозумілих причин - не царська це справа. Та й, чесно кажучи, чисто журналістських запитань у мене до нього ніколи не виникало. На всі питання він вичерпно відповідав у своїх літературних працях. Крім, мабуть, одного: "Як ви працюєте над образом, Олександр Ісайович? Яка віра і "Зміцнити" надає вам сили? "... Як відомо, великий російський письменник дуже любив велика російська мова, споконвічний і домотканий, і вів у своїх "укривіщах" безперервну боротьбу за його збереження і поширення, викрешуючи нержавіючим пером Божу іскру сірячої правди. До речі, багато в чому через неймовірною солженіцинской "колосьби думок" його творча спадщина так і залишиться незатребуваним нащадками. Вершник в білому одязі Сім Сімич Карнавалів не тільки дотримувався пости, волів перлову кашу гамбургерів, компот із сухофруктів джин-тоніку і взагалі вів гранично аскетичний спосіб життя, обмежуючись "одним будинком, двома котеджами, лазнею, стайнею, маленької церківкою і одним маленьким скромним озером", а й принципово називав газету "читалкою", телевізор - "баньки", а літак - "Літалки" ... А ось саме ім'я Сім Сімич було далеко не простонародним і являло собою абревіатуру - "Сімірня Інтернаціонал Молоді". Правда, після того як письменнику пояснили, що це дещо малограмотно, Карнавалів замінив його на "Смерть Іксплуататорам Миру" ... Я колись подумала, що російська праведник з промовистим прізвищем Солженіцин - це воістину гоголівський персонаж ... І досі не розумію, чому, коли ще студентом майбутній пророк і літописець вирішив замінити своє образливе батькові Ісаакович на невинне Ісаєвич, він заодно не змінив і прізвище. Напевно, в той момент просто ще не знав, що стане пророком. Як і його батько Ісаакій Семенович Солженіцин, загиблий ще до народження Сашка, не міг уявити, що син, прийнявши мужнє рішення жити не по брехні, не тільки поміняє собі по батькові, але заодно і перейменує тата. Сьогодні про те, якою людиною, був Ісай Семенович, який подарував світу такого сина, розповідають в газетах і по телевізору ...
Журнал "Шпігель" якось поцікавився: чи не бентежить Олександра Ісайовича той факт, що свою Державну премію за "Архіпелаг ГУЛАГ" він отримав з рук чекіста Путіна. "Путін же не працював начальником у ГУЛАГу ..." - здивувався класик
Нещодавно, прогулюючись за київським книжковому ринку "Петрівка", я звернула увагу на те, як чуйно реагує український книжковий бізнес на кончину російського класика, - "Архіпелаг ГУЛАГ" на більшості розкладок стояв у перших рядах. Добредя до кінця книжкових розвалів, я побачила ще один досить несподіваний бестселер - "Одкровення першої дружини Солженіцина" Наталії Решетовською. Напевно, я б ніколи його не купила, але мене зацікавила обкладинка ... Поверх крупного фото Наталі та Олександра на червоній плашці білими буквами пущений заголовок. Та так, що він повністю заклеює червоним пластиром рот Решетовською, залишаючи при цьому відкритими сумні очі, а Солженіцину залепліваются очі і частина носа, але залишає вільним рот. Мені здається, це не тільки самий чесний фотознімок головного російського письменника, а й фоторобот епохи, яку він уособлював: пророк із закритими очима, але з відкритим ротом. Книга, як я вже сказала, багато ілюстрована рідкісними знімками з родинного архіву автора. Жахливо все-таки цікаво, хто автор, враховуючи, що архів Решетовською повністю згорів за рік до того, як книгу підписали до друку. Насправді, таких уже унікальних знімків там трохи, окрім, мабуть, двох. На одному зображено респектабельний пан у добротному пальті, костюмі, краватці і капелюсі, трохи нижче - приголомшуюча текстовка: "Таким Олександр Солженіцин повернувся з казахстанської посилання" ... На другому: Солженіцин з Решетовською стоять у лісі. Вона - в сліпучо білих шкарпетках, посміхається, він щось жує ... Підпис: "У чоловіка на фронті, весна 1944 року". Ніколи не думала, що в 44-му можна було з'їздити до чоловіка на фронт, погуляти з ним по лісу і сфотографуватися ... Ну а ще два підписи під двома досить відомими фотографіями вносять деяку ясність щодо того, сподобалося колись Солженіцину у в'язниці чи ні ... Фото Солженіцина-зека, на якому він зображений у кепці і фуфайці з пришитим номером "Щ-262", публікувалося неодноразово і в мережевій енциклопедії "Вікіпедія" наводиться як основного біографічного фотоаргумента. Як і "унікальний знімок" - шмон укладеного А. І. Солженіцина, на якому майбутній письменник стоїть, піднявши руки, а його обшукує табірний вертухай. Мене завжди дивувало, який відважний або ненормальний фотолюбитель це відзняв і з якою метою. Одна справа - фотографії освенцімських або Бухенвальдського бараків з ув'язненими, що робилися зі спеціальних дозволів, а інше - дивні фото на пам'ять. Все виявилося набагато простіше. Табірні фото Солженіцина - це "постановочні Фотореконструкція, зроблені після звільнення". Шкода, що Олександр Ісаєвич не пройшов в театральну студію Завадського. Все могло бути інакше ... Як і у випадку з Гітлером, котрі провалили іспити в художнє училище, і зі Сталіним, що закінчили духовну семінарію, але не захотіли працювати за фахом.
"БЛИСКУЧА КОРОНА ОДИНОЧЕСТВА" В есе "Буцалося теля з дубом" щодо першого подружжя Солженіцин висловився вичерпно і відверто. Хоча і необачно. Вона в боргу не залишилася. За своє життя Решетовською видала кілька мемуарних книг, в яких розповіла багато такого, що Олександру Ісаєвичу сподобатися не могло, оскільки йшло криво і навскіс з його парадним портретом. Зокрема, назвала "Архіпелаг ГУЛАГ" "збіркою табірного фольклору" ... Мабуть, в 2006-му, коли титан і стоїк стояв однією ногою у вічності і замазував ляпки у своїй біографії, він вирішив підкоригувати і деякі фрагменти особистого життя. Книга на здивування вдалася, і чудова обкладинка з чесними текстівками аж ніяк не всі цінності, які містить в собі ця мемуарна скарбниця. Спогади, де відсутня навіть прізвище коректора і лише лапки стилістично відокремлюють слова мемуаристки від численних солженіцинських листів з в'язниці і заслання, являють собою воістину бібліографічну рідкість - в них вперше опубліковані невідомі вірші Олександра Солженіцина. Як все-таки потрібно самообольщаться, щоб ризикнути на старості років опублікувати таке! Але на старості років Олександр Ісаіч вже зовсім перестав соромитися ... Один з ніде раніше не публікувалися шедеврів Солженіцина "Три нареченої" справив на мене настільки незабутнє враження, що не можу не поділитися. У 1953 році, перебуваючи в казахстанському засланні, Олександр Ісайович жив в містечку Кок-Терек. Йому там було вельми самотньо, розваги повністю були відсутні, танці під гармошку його "принижували", і "для дружніх взаємин залишався свій учительський колектив". А оскільки головною проблемою для Солженіцина тоді було не духовне відродження нації, а "відсутність господині в домі", він "виявив особливу увагу" до трьох вчителькам ... І куди, бувало, крок я ні направлю, Сам не пам'ятаю як, опинявся замість - У кімнаті, де дівчата з Ярославля, Жили три вчительки, жили три нареченої. Там висіли зайчики смішні на стіні, В дрібничках дівочих цвіла душа жива, Над мотками рожевих, зелених муліне Дівчата схилялися, вишиваючи. Це було так несучасно ... Так милі мені були три головки русяве, - Блоку Білокрилий, Єсеніна розгубленого, Буніна західного, обдуманого Брюсова. Я метал їм все, що пам'ятав тільки кращого, Голову в спеку свою охоплюючи, відцідити смоли бурштинової Тютчева, Бризнув зілля чорного Ахматової. Клітинам рахунок не втратили , і на горлі виймання Чи не поправили, і нитки брали - ті; Я списати не дам чи пісеньок з фільмів, - Лише одна запитала в простоті. Голки швидкі миготіли так само почасту, Пальці спритні ковзали по канві ... І холодну блискучу корону самотності Я в лихоманці відчув на голові ... Найбільше мене бентежить навіть не той факт, що ці вірші належать майбутньому нобелівському лауреату, а те, що вони написані 35-річним чоловіком з деяким читацьким досвідом. Залишається тільки порадіти за інших стовпів російської словесності, які дивом уникнули розправи Солженіцина-поета. "Обдуманий Брюсов" - ще не найстрашніше, що може собі дозволити людина, закохана в слово. Коли я в черговий раз дивуюся, як з такими літературними даними Солженіцин опинився в ранзі великого російського письменника, то втішаю себе лише тим, що великими письменниками в Росії завжди стають після смерті. "Не відчув Саня насамперед духовної спорідненості ні з однією з трьох наречених , - резюмує нібито Решетовською, аналізуючи цей божевільний текст. - А раз немає духовної спорідненості, то чи можна довірити найпотаємніше? ". Зазвичай чоловіки прагнуть довірити жінці найпотаємніше ще до того, як виявлять з нею духовна спорідненість. Але Олександр Ісаєвич був незвичайним. "Блискучу корону самотності" на своїй голові він відчув практично з самого народження, ще дитиною запоєм читав передовиці сталінських газет, виявляючи в них хитро замасковану брехню "заглотной влади", і все це, природно, не могло не позначитися на його фізіології. Зважившись раз , одна, рік за роком, рік-по-році, Приховавши серця жіночого непогамовану стук, Ти, тендітна, ти так чекала мене - над можу Сил людських - і раптом Ти вийшла заміж ... Андрій Синявський якось зауважив: "У мене з радянською владою розбіжності чисто стилістичні ... ". Ніде не публікувалися стилістичні перли Олександра Солженіцина зайвий раз підтверджують, наскільки мізерно малий, а то і взагалі відсутній зазор між етикою і естетикою. Ці дві філософські категорії настільки тісно сплетені в мереживі людського життя, що якщо хтось здатний дозволяти собі казна-що в творчості, те ж саме він, як правило, дозволяє собі і в нетворчих аспектах свого існування.
"підсобниць КДБ" Решетовською померла в 2003-му, в 2005-му при таємничих обставинах повністю згоріла її дача разом з усім архівом ... Книга спогадів підписана до друку в березні 2006-го, і Наталія Олексіївна, швидше за все, не тільки не була причетна до зведення цього літературного надгробки, але навіть не могла припустити, що його коли-небудь спорудять в настільки убогому і збоченому вигляді. За "25 років тихого сімейного життя" Решетовською і Солженіцин двічі одружувалися і розлучалися. Наташа чекала Саню 11 років, поки він був на війні, а потім у в'язниці і на засланні, але в якийсь момент здригнулася під напором якогось Всеволода Сергійовича. Не останню роль зіграла та обставина, що у Всеволода Сергійовича було двоє дітей, сама ж Наталя Олексіївна матір'ю стати не могла через перенесену операцію, але про дітей мріяла. Її другий шлюб був вельми благополучним, але тривожна думка про колишнього дружині не покидала, плюс Саня обіцяв усе пробачити, якщо вона знайде в собі сили порвати з цим "негідником" Всеволодом Сергійовичем і повернутися. Якщо ж ні - тоді він теж одружується - "не з любові, а з практичних міркувань" ... "З практичних міркувань" Олександр Ісаєвич наприкінці 60-х намагався утримувати у свого підніжжя одночасно двох жінок: Наталю Решетовською і Наталію Светлову - свою другу дружину, а нині вдову. Решетовською не знайшла в собі сил вписатися в цей любовний трикутник і отруїлася. Її врятував грамотний фельдшер, який опинився на одній з сусідніх дач ... Слід вважати, все це і змусило Наталію Олексіївну, у якої багато років в узголів'ї ліжка висів портретик Кокі Віткевича, через три роки після своєї фізичної смерті опублікувати мемуари про перший дружині, мужньому людині, ерудит і поліглот, розповісти світові "багато цікавого з криниці своїх пізнань". Сам же Олександр Ісаєвич вже після смерті Решетовською відгукувався про першу дружину тепло, ніжно і не без трепету - виявляється, вона була "пособниця КГБ" ... Хто тільки не допомагав Комітетові державної безпеки, щоб зганьбити світлий образ мученика й блукача! .. І дружина, з якою Солженіцин прожив чверть століття, і колеги, і колишні соратники ... Про "блудних журналістах", "у темряві світла не шукають", я вже й не кажу ... "Чому люди так багато вважають?" - дивувався Володимир Набоков ... Хто я така, щоб критикувати Солженіцина? Хто зарахував мене до цього Богом обраному колу експертів? Ніхто. А хто зарахував мене до роду людського?
"ВСЕ ГОВОРЯТЬ, ЩО МИ РАЗОМ, АЛЕ НІХТО НЕ ЗНАЄ, У ЯКОМУ ..." Треба сказати, з приводу людського роду у Олександра Ісайовича були вельми конкретні погляди. Видатний філософ і мислитель дотримувався певної світовій ієрархії, верхній поверх якої займав православний російська людина. Не те щоб класика не влаштовували представники інших народів або конфесій, просто вони повинні були знати своє місце. Хоча євреям Солженіцин підходящого закутка так і не підшукав ... Йому дуже не подобалося, що вони живуть в Росії, в Америці, в Європі і навіть в Ізраїлі, оскільки євреї відібрали цю землю у Палестини, але де їм слід жити, Олександр Ісайович НЕ придумав. Напевно, просто не встиг ...
"Добре б, якщо пощастить, померти зі смаком ..." - говорив поет Кручених. Середній син письменника музикант Гнат Солженіцин, що живе в США, не тільки прилетів на похорон батька, але і взяв своїх маленьких дітейКоли кілька років тому я побачила, як у Москві під вивіскою "Бестселер" на всіх перехрестях продається епохальний двотомник Солженіцина "Двісті років разом", присвячений "єврейського кліщу на тілі хворої російської собаки", згадала сходинку Віктора Цоя: "Всі говорять, що ми разом, всі говорять, але ніхто не знає, в якому ... ". Тепер це місце, нарешті, позначилося - "Бестселер". Сподіваюся, тиражі Дар'ї Донцової НЕ впали ... На відміну від інших пізніх солженіцинських праць "Двісті років" мали деякий громадський резонанс і розлютили багатьох, як не дивно, навіть розумних людей. Хоча, за великим рахунком, нічого нового в цьому великоваговому і нерозумному історичному трактаті Олександр Ісаєвич не сказав і сказати не міг. Він лише підвів жирну риску під своїми багаторічними роздумами, над якими невпинно розмірковував все життя, намагаючись змусити роздумувати з собою і все людство. Наприкінці книги письменник з прихованою скорботою зізнався, що можливості стежити за розвитком настільки животрепетної теми не має, так як це вже "за межами життєвих термінів автора". Мабуть, зараз за розвитком живучого єврейського кліща Олександр Ісаєвич спостерігає з небес у відповідній для себе компанії. Один з улюблених письменників і друзів Солженіцина Володимир Солоухін у своїй передсмертній книзі "Остання ступінь" поскаржився, що "останній шанс Європи і людства" Гітлер не до кінця розібрався з єврейським питанням. Не до кінця, не до кінця. Питання залишається відкритим, російська собака і раніше хворіє ... Колись характерну зоологічну особливість своєрідною російської фауни дуже точно помітив знову-таки Бродський: "Але щасливе спів щурів, як завжди, над Росією дзвенить".
"БРЕХАТИ МЕНШЕ НІЖ У ДВА РАЗИ СОЛЖЕНІЦИН НЕ ВМІЄ " Головний солженіцинський працю, багатотомний "Архіпелаг ГУЛАГ", який, як до нього стався, все одно залишиться одним з літературних пам'яток минулого століття, потрапив до мене ще про студентську пору, як сказав би Олександр Ісаєвич. Роман в самвидавній рукописи ходив по руках, його дбайливо і ніжно з рук в руки передавали, читати не міг ніхто. Я ж обламалися, напевно, швидше від інших - на другому абзаці першому глави першої частини. "Ті, хто їдуть Архіпелаг управляти, - потрапляють туди через училища МВС. Ті, хто їдуть Архіпелаг охороняти, - призиваються через військкомати. А ті, хто їдуть туди вмирати, як ми з вами, читачу ... ". Мені було тоді 19 років, і вмирати зовсім не хотілося, навіть за сприяння такого шанованої людини, як Олександр Солженіцин ... Помирати разом з Солженіциним я поїхала тільки через кілька років, попередньо здолавши, нехай і не без мук, його "Матренин двір" , "Один день Івана Денисовича", "Випадок на станції Кречетовка" і досить огидні мемуари "Буцалося теля з дубом", в яких Олександр Ісаєвич зводив рахунки з усіма, хто його образив. Засівши нарешті читати проклятий "Архіпелаг", я досить швидко зрозуміла , що саме мене вразив і ввігнало у заціпеніння кілька років тому. Авторська інтонація. Напевно, так розмовляють закохані у своїх жертв маніяки ... Власне, саме моторошне в "Архіпелазі" - специфічна подача тексту. Ніколи більше, які б книги мені ні доводилося читати, я не відчувала під час читання такого сильного занепаду сил, страху і відрази. "Людина, непідготовлений до насильства, завжди слабкіше гвалтівника", - писав Солженіцин. Олександр Ісаєвич знав про це дуже добре і завжди звертався зі своїм читачем, як сильний зі слабким. У цьому і складався його головний літературний прийом. Легко уявити, з якою насолодою він над "Архіпелаг" працював. Це був роман його життя, хоча б тому, що більшої кількості жертв на одиницю тексту уявити неможливо. На мій радикальний погляд, Олександр Ісайович був малограмотним людиною і, як наслідок, освічених людей не любив. Термін "образованщина", придуманий ним, виник не на порожньому місці. У математиці він, напевно, розбирався непогано, хоча після ознайомлення з його поетичним спадщиною я вже починаю сумніватися, але оцінити багато культурні явища йому не дозволяла не тільки банальна заздрість, а й елементарне незнання ряду речей. Плюс, звичайно, разюча відсутність смаку. Вирішивши стати великим російським письменником, Солженіцин осідлав дієслово і почав їм палити серця людей. Але, як людина з вищою технічною освітою, залишився вірним цифрі, оскільки був переконаний, що буква непорівнянна з цифрою за силою впливу. Коли ж цифр багато, літери взагалі закінчуються ... Багато хто до цих пір дивуються, навіщо Солженіцин так сильно переборщив з кількістю жертв, угроблених сталінськими репресіями. Цифра в 66,7 мільйона репресованих не знайшла жодного підтвердження не тільки в радянських архівних джерелах, а й в антирадянських. "Брехати менше ніж у два рази Солженіцин не вміє", - злобно зауважив хтось із його опонентів ... Невже для повноцінного зображення жахів тоталітаризму потрібно, щоб померло побільше? Що це змінює в самій державній системі, якщо загинуло 66 мільйонів, а 30? Та навіть якщо 20? Якщо розглядати за кожним із загиблих живу людську історію, то кількість перестає бути таким вже важливим, якщо ж працювати з живою людською історією як з фактажем, чисельність є основним аргументом. Солженіцин працював з фактами, при тому, що створював "Архіпелаг" не по архівним документам, а нібито за розповідями і спогадами ув'язнених, що пройшли сталінську м'ясорубку. Але саме людей-то в "Архіпелазі" якраз і немає. Єдиний людей в усьому цьому безмежному океані смерті - автор. Все інше обрушується на читача списками, переліками, номерами, кісточками, м'ясом, трухою, недоноски людського сировини і шматками сирого тексту. Іноді у своєму інквізиторському запалі Олександр Ісаєвич зовсім втрачає почуття міри: "Безсоння - велике засіб тортури, що не оцінене Середньовіччям і абсолютно не що залишає видимих ??слідів "..." Самотність підслідного - ось ще умова успіху слідства "..." Чудове гідність нічних допитів полягає в тому "... Плюс абсолютно огидне солженіцинского слово:" Можна ". "Можна гасити недопалки об шкіру підсудного ...", "Можна змусити підсудного стояти на колінах: щоб не сідав на п'яти і спину рівно тримав. А то й просто змусити стояти "..." У вигляді варіанту укладеного можна садити на високий стілець начебто лабораторного, так щоб ноги його не діставали до підлоги, вони добре тоді затікають. Дати посидіти йому годин 8-10 ... ". Я одного разу подумала, що місцями "Архіпелаг ГУЛАГ" нагадує книгу людожера про смачну і здорову їжу з неймовірною кількістю рецептів. Але те, як дивно й не по-людськи звертається Солженіцин зі словом, описуючи неможливі для людського сприйняття речі, ще півбіди. Всі ці його "чудово", "прекрасно", "забавно", здорово б'ють по очах і нервам, але Бог з ним. Зрештою, у цієї людини із залізними нервами був свій кодекс - жити не по брехні ... Та й "Архіпелаг" - не лише розповідь людожера про жертви. Місцями цей бездарний текст являє собою цінне посібник для полум'яного революціонера. "Що треба, щоб бути сильнішими слідчого? Треба вступити до в'язниці, чи не тремтячи за свою решту теплу життя. Треба на порозі сказати собі: життя закінчена, трохи рано, але нічого не поробиш. На свободу я не повернуся ніколи. Я приречений на загибель. Близько для мене померли - і я помер для них. Тіло моє з сьогоднішнього дня для мене марне, чуже тіло. Тільки дух мій і моя совість залишаються мені дорогі й важливі ... ". До яких майбутнім Павки Корчагіна і Олега Кошового звертався Солженіцин в подібних абзацах в 1967 році? Які табору намагався розгледіти своїм пророчим оком в одному з головних своїх бестселерів? Яких стійких і людинолюбних революціонерів сподівався виростити своїми працями? Яких ще жертв потрібно було неспокійного червоному колесу?
"МОЖЕ, У Берії Я виріс би ЯК РАЗ НА МІСЦІ?" Зараз вже не таємниця, що матеріал для "Архіпелагу" Солженіцин добував як з чужих спогадів і свого "забавного" табірного досвіду, так і з інших джерел. Основне джерело вказав соратник Солженіцина, приховував у себе рукопис роману, - колишній власовець і співробітник ідеологічного апарату геббельсівського міністерства пропаганди дисидент Леонід Самутін. Самутін покладав певні надії на літературні досліди Солженіцина, сподіваючись, що "Архіпелаг" "заварить кашу" і завдасть удар по комуністичному режиму, але здорово розчарувався після прочитання книги. Його збентежила не тільки концентрація даних, але і їх достовірність ... "Боже, як вони мені знайомі! Ще з тих часів, коли я займався пропагандою під власовської армії і нас посилено живили матеріалами з геббельсівського міністерства. Та й у вермахті не було батальйонної бібліотечки, в якій би не валялися худі брошурки про "більшовицьких звірства". У них в різних комбінаціях цитувалися досягнення безіменних геніїв статистики, з граничною точністю знали все про країні, де вони ніколи не були і про яку за все життя не прочитали жодної путньої книги. Але хто повірить у цю туфту? З яких шепотку на нарах чув це Ісаіч, а потім силою свого авторитету спробував звести в ранг непорушної істини? ". Страшна річ - авторитет ... Я аніскільки не дивуюся, що Володимир Путін нагородив Олександра Солженіцина Державною премією, але мене трохи бентежить Нобелівська, яку Солженіцин отримав з формулюванням: "За моральну силу і проходження гуманістичним традиціям російської літератури". "Я приписував собі безкорисливу самовідданість. А між тим був цілком підготовлений кат. І потрап я в училище НКВС за часів Єжова - може бути, у Берії я виріс би якраз на місці? "(" Архіпелаг ГУЛАГ ", ч. 1, гл. 4). Олександру Ісаєвичу не пощастило потрапити в училище НКВС, замість цього він потрапив у світову літературу. Свій прихований, так до кінця і не розкритий талант він проніс через усе життя. Не знаю, чи втратив небудь від цього НКВС, але світова література не втратила нічого. На відміну від держструктур в ній, на щастя, панують інші, не писані людьми закони. Кажуть, час солженіцинських книг ще настане ... Я думаю, воно нікуди і не йшло - час його книг. Їх читали і читати будуть, як читають зараз - історики, літературознавці, вузьколобі патріоти, революційні фанатики, войовничі ксенофоби і відроджуються християни. Але епоха Олександра Солженіцина - великого фантазера, геніального міфотворця і талановитого артиста - закінчилася назавжди. У всякому разі, для мене. 3 серпня 2008 о 23 годині 45 хвилин за московським часом. Мир праху його.
