Літературний конкурс. Ті, хто поруч

Є люди, які приходять, щоб залишитися назавжди.

Ти ніколи їх не переплутаєш з іншими.

Коли ти думаєш про таку людину, тебе огортає хвилею тепла, і обличчя мимоволі осяває посмішка. Ніжна, легка і світла. Як сонячна руда білочка. Ти їдеш в транспорті в час пік, і на тлі сірої біомаси виглядаєш яскравим рудим плямою.

Звідки вони приходять - невідомо. Логічно нез'ясовно, чому коли вперше ця людина опиняється на порозі твого життя, ти можеш відкрити йому двері, без страху, не дивлячись у вічко. І він проходить. Сідає на своє місце, залишається там назавжди. Навіть якщо він йде - він повертається. Навіть якщо він помирає - повертається його привид.

Їх неможливо втратити - настільки вони близькі тобі, навіть якщо далекі до неможливості.

Коханці та друзі, вчителі та учні. Ви пов'язані невидимими узами, які міцніше родинних. Само задоволення знаходити таких людей, і немає сильніше горя втрати, хоч вона і уявна.

---

Ен років тому ти мріяла про те, щоб ви стали "парою". Він снився тобі на білому коні, а в реалі їздив на найкрутішому ровері. Дружба-дружбою, а гулянки нарізно, і розповідати тобі про свої дівчатках - це нормально. Але захищати тебе від кривдників - теж нормально. Але так, щоб ніхто - не дай бог - не подумав, що ти йому подобаєшся. І подарунки на 8 березня і ДР - точно так само. Нишком.

Соромно. І незрозуміло. І прикро.

А адже в тринадцять зізнатися в любові - це подвиг. Особливо для людини, снідати всіма можливими комплексами.

Змогла, бо довіряла. Не боялася глузувань і розпускання чуток.

"Коли я виросту, чи зможу я жити без нього? Як же? Я краще помру"

Довелося навчитися жити. Шляхом проб і помилок, шляхом відходу в себе в пошуках відповіді.

Відповідь знайшлася, правда, пізніше.

А тепер він поруч. Якщо не зеленим квіточкою в асьці, то на відстані телефонного дзвінка, або нової фоткою в одній із соціальних мереж.

І чомусь зустрічатися в реалі не виходить, але треба, чомусь здається, що треба. Просто поки ще не час.

Але він поруч. Варто уявити тільки вашу першу парту. І урок, припустимо, української літератури - самий кульовий, на якому ти, як завжди, сиділа і читала щось ліве, наприклад, Лук'яненка, а він - малював щось актуальне, наприклад, карикатуру на училку, або на однокласника.

І якось так у цій недомовленості і полуравнодушіі ти досі знаходиш острівець теплоти, світлий тупик, яких в той період було так мало ...

---

До того у тебе було два літа тотального щастя повного. Богами дане щастя теж їздило на велосипеді. І на моторолері теж. І цей глухий кут, мабуть, ще більш світлий, ніж той, який був пізніше.

Два пустотливих поки ще дитину. Міні-Ромео і міні-Джульєтта - ваші родини у сварці. Давньою. Вже всі забули, чому, власне. Гуляти разом не можна. Але обидва - чи не вперше проявили твердість характеру. "Якщо мені не можна з ним / нею дружити, я піду з дому". Родичи злякалися. Напевно, тому що один раз пішли-таки. Всю ніч продрожалі в лісі в наметі. Захворіли обидва. Але довели - можете.

Загубитися потім теж можете, так само успішно. Більше ніж на десять років.

Його батько розлучився з мачухою, до батьків якої його відправляли на літо. І все. Напевно, мало не перша в житті депресія. Не одного разу мама зупиняла по дорозі до "ворожого" двору. Треба було дізнатися - телефон, адресу, прізвище, та що завгодно.

Потім забулося.

До минулого року.

Одного разу в метро на тебе подивилися ті ж очі. І пронизало наскрізь - літо, річка, ліс, богами виписане щастя.

Але щось не дозволило протиснутися крізь натовп і сказати таємне слово-пароль. Ти змінилася, за використання косметики вже немає покарання у вигляді чистки курника. Міг не дізнатися, але слово - слово дізнався б.

Зупинило.

Значить - не час. Але теплий клубочок все ще лащиться до серця. І ця зустріч - не остання. Головне не забути пароль.

---

А потім було перехрестя. І було дві зустрічі, які стали хронічними вялотекущими хворобами серця і голови. Тому що головою не зрозуміти, а серцю не накажеш.

---

У універі була тітка з дулька. На маківці. Вона любила вірші про кохання. І вона їх розповідала з приводу, і без.

Тому коли ви з одногрупницею прийшли в універ вперше, пройшли до актової зали, сіли за колоною, ви не могли зрозуміти, що тут забули, і навіщо вас сюди привело Кривоглаза і криворуких провидіння. Це тепер все здається смішним і далеким. А тоді це було близьким і незрозумілим, а тому - тому далеко не смішним.

Поруч з вами сидів серйозний тип з блакитними очима. Тип, схоже, страждав так само, як і ви. Але ви не подавали виду, а у нього на обличчі страждання було написано дюймовими літерами. І ще йому хотілося курити.

Потім йому хотілося ділитися конспектами, пити пиво і прислухатися до ваших хихикання на задній парті, відповідати на записочки і уникати поглядів закоханої в нього, але нещасної майбутньої колеги в курилці. Ви-то її просікли, а самі-то ...

"- А може, закохатися?

- Нє, і не думай навіть! "

Ніхто й не думав. Чесно.

І зараз ніхто не думає. Думати - це занадто низько для того, що раптом виникло. Був момент, коли струна натяглася і лопнула. А потім ... Потім все стало простіше. І у типу тепер кільце на безіменному пальці. Але мабуть те, що у тебе для нього особливий рінгтон, який звучить раз на півроку, але звучить - теж щось означає.

Все треба робити вчасно. І закохуватися і говорити про це без сорому. Життя не терпить запізнень.

Проходь, друг люб'язний, сідай, і чекай нового шансу. Коли ви постарієте, і всі помруть, крім вас, ви його отримаєте.

А якщо ні - наступне життя ще ніхто не відміняв.

---

Друга зустріч на перехресті була дивною і болючою. Хотілося відірватися від реальності, тому що реальність кусалася і дряпалася, і тягнула за собою в безодню. Безодню відчаю і невідомості.

І він був тим чудом, за яке зачепився Штірліц. Якби анекдот була не вульгарним, звичайно.

Він був не вульгарним. Він був про білявок і дівчатках-тролів. І про брюнетках теж. Фарбованих.

І теж були очі блакитні, холодні і вооотттакущіе вії.

У тебе було тепло для нього, а він, як виявилося, не знав, що воно є.

І стіна в три метри завтовшки. З льоду.

Стіна танула, танула і танула. Крапля за краплею. Ставала тонше і ненадійніше.

Йшли роки, ви варилися в різних каструлях, закручується в різні клубки, починали плести різні павутини, але ваша нитка залишалася міцною ...

Час від часу в стіні з'являлися ополонці. Можна було влізти, поговорити в асьці, і втекти назад. Всі замерзало наново.

Попити пива - і розбігтися на півроку.

А в щоденнику знову запис починалася "От уже ніколи б не подумала, що напишу тут про нього знову" - і так рази три-чотири.

Цей раз повинен був стати останнім, і ніч була вітряної, а ранок гидким. Прокинулися по обидві сторони нової стіни.

І, не дивлячись на те, що цього разу немає ні сил, ні бажання дихати на цю стіну, і чекати літа, глобального потепління, погоди з Харківського масиву, ти все одно знаєш, що ця людина поруч - тільки руку простягни. Або мишку. До асьці.

Але чи треба? Зараз?

---

Чи не прощайся з ними ніколи, тому що вони не підуть.

Може бути, це відпрацювання карми, але як би ти не примушувала себе ненавидіти тих, кого любила раніше, це даремно. Все одно, що з ними тепер, і хто смикає за мотузки спогадів про те, що було, або про те, що могло б бути. Ніхто не звинуватить тебе в тому, що ти любила їх так, як не вмієш по-іншому. І життя - це кругообіг любові в природі, хоч любові до себе, хоч до інших.

У них є своє місце. Усередині тебе, і навколо, скрізь. Так склалося.

Їх було багато, а залишилися саме ці - і це далеко не все, тому що хтось із майбутнього списку не підтверджена часом, зате перевірений теплим клубочком, тінню вій, полузаметной усмішкою куточком губ, або майже невловимим жестом, поміченим боковим зором з- під чубчика. Дуже шкода, але це прекрасно, що в наступних життях цей текст буде тобі недоступний, і ти почнеш все спочатку, бо будеш смутно відчувати, і відкривати двері все тим же. Посміхатися при спогаді, і посміхатися у відповідь на усмішку. Впускати сонце всередину себе через калейдоскоп їх душ. І відчувати цю світло-гірку радість, кожен раз, відзначаючи "він / вона не піде". Запрошувати на чашку чаю з м'ятою, або на жилетку, або на отруту в красивому келиху. Як вже пощастить. Відпускати поводи розуму і розслабляти втомлений мозок, розсіювати внутрішній туман, закривати очі не боячись.

Ті, хто поруч, завжди будуть з тобою.