Курков: конфлікт на Донбасі та окупація Криму спричинили попит на українську літературу

Агресія Росії докорінно змінила якість і тематику сучасної української літератури – з’явилися твори про АТО на сході країни, які відсунули вглиб історію Другої світової війни. Окрім цього, можна констатувати факт, що україномовна література продається краще, ніж та, яка видана у Росії…

Про інші позитивні зміни в сучасному книговидавничому бізнесі, актуальні проблеми та відомих авторів розповів в інтерв'ю "Еспресо" письменник Андрій Курков.

– Я знаю, що відразу після Майдану ви розпочали нові проекти. Це не тільки проекти літературні, які тривають завжди у вашому житті, а й проекти пошуку нових літературних талантів в Україні. Такі собі "Пісня року" або "Шукаємо таланти", але ті таланти, про які взагалі ніхто не говорить.

– Ну не зовсім так. Це проект насправді трошки складніший, і ми вже провели два такі проекти. Ідея була залучати молодих письменників із різних регіонів і місцевих з одного регіону, аби разом їздити по великих селах та маленьких містечках і провокувати й проводити дискусії не тільки на літературні теми, а й суспільні, політичні, соціальні… Перший у нас був такий проект у листопаді-грудні – "Бессарабські діалоги". Три поїздки було, 15 письменників різних. І одночасно проводили конкурс для молодих письменників цього регіону.

– Це дуже цікаво, про що ви говорите. Бо мені здається, що у нас і книжок мало видається, і оця українська поличка у книжкових магазинах зазвичай дуже коротка, часом нагадує таке собі гетто… Зараз це змінюється, але письменників у нас справді так багато?

– Письменників, насправді, у нас дуже мало. І саме тому книжки, які давно видані, вони ще досі продаються, бо нема чим заповнити ці полички, а люди хочуть українську літературу. Справді, зараз читають більше українською в Україні, ніж російською – це факт, це я знаю по собі, бо у мене, скажімо, роман "Українські гастролі Джіммі Гендрікса" українською продається краще, ніж російською, - на 30 відсотків краще. А це про щось говорить.

І в принципі одночасно, як я казав, ми проводимо конкурс молодих письменників цього регіону. Провели вже в Бессарабії і в Закарпатті, і відкрили нові імена, про які навіть там місцеві письменники не знали.

Читайте: Питання мови стає другорядним, коли справа стосується мистецтва – видавець

– І де цікавіше? Чим відрізняються ці молоді люди? Ви знаєте, колись, я пам’ятаю, коли я в школі вчився, то в кожному класі було по кілька людей, які писали вірші, оповідання. Цей процес продовжується? Люди справді люблять літературу і люблять писати в усіх регіонах?

– Я думаю, всюди люблять однаково. Але справа в тому, що ми поетів не допускали до цих конкурсів. У нас конкурс короткої прози – есей, нарис, новела, оповідання. І що мене здивувало – вперше в такому конкурсі взяли участь угорськомовні письменники Закарпаття. І перше місце отримала дівчина з Берегова, яка пише угорською – Тімеа Шрек, яка викладає угорською мовою у школі для дітей ромської національності, і тепер їй пропонують стипендію в Угорщині.

– Вам робили переклад?

– Так. Ми домовилися в Ужгородському університеті, і нам зробили дуже хороший переклад. І навіть заступник губернатора Закарпаття нам пообіцяв видати книжки переможців конкурсу. Якщо це вийде, то це буде подвійне свято і для мене, і для них, адже перша книжка в житті – це дуже багато вартує.

– Тобто, ці молоді люди, з якими ви працювали в цих регіонах, вони раніше взагалі не видавалися?

– Ну, наприклад, оця дівчина, що пише угорською мовою… Жодного тексту українською у неї не виходило, бо ніхто не хотів перекладати, ніхто не цікавився. Там у принципі що відбувається: є власний журнал угорськомовних українських літераторів, про який не знають навіть в Ужгороді. Це в Береговському і Виноградівському районах. І місцеві угорськомовні молоді письменники проводять літературні акції і їздять по селах угорськомовних, влаштовують літературні дискусії, вечори, зустрічі і варяться практично "у власному соку"…

– А хто підтримує фінансово цей журнал?

– Я думаю, угорська сторона і місцевий середній клас, малий та середній бізнес.

– А от у Бессарабії чи Одесі, ви ж там теж проводили свої акції?

– У Бессарабії ми їздили по болгарських селах, по гагаузьких селах, молдавських… У старовірів російських були…

– І в усіх цих середовищах є письменники?

– Не в усіх. А може й в усіх, але не скрізь казали, що є, може ще десь хтось ховається. Але для мене, скажімо, дуже цікаве ім’я зараз – це Віталій Сємьонов. Він з родини старовірів з Вілково. Переїхав вже хлопець до Одеси, працює в кафе – такий собі кулінар, шеф – і пише дуже цікаву прозу. Пише російською мовою, але це така якісна проза, що треба видавати її і пишатися, що у нас такі є автори.

Читайте: За розповсюдження деяких російських книжок має бути кримінальна відповідальність - Малкович

– А вас підтримувало Міністерство культури? Отже, ми все ж таки приділяємо увагу діяльності тих меншин, які існують?

– Це правда. Наразі все почалося з однієї моєї розмови з паном Кириленком. І тоді він запропонував підтримку. І тепер цей конкурс вже проводився двічі коштом Міністерства культури і за участі громадської організації "Книжковий простір". Але, звісно, письменники, які беруть участь у цих заходах, жодних гонорарів не отримують – оплачується тільки поїздка, транспорт, готелі і перебування.

– Потім видається альманах – за підсумками цих ваших поїздок?

– Буде виданий. Я хотів на кожний окремо регіон видавати альманах-антологію, але не набирається текстів на одеський альманах – то буде такий собі діалог між Бессарабією і Закарпаттям. Вийде навіть цікавіше, тому що можна буде порівнювати – про що пишуть люди приблизно одного віку, які живуть у двох таких різних регіонах.

– Це тим більше важливо, коли Україна підтримує культурне життя в цих регіонах попри всю складність ситуації і часом навіть провокації, які в цих регіонах відбуваються.

– Ну, ми мали провокації і на дискусіях – і в Ізмаїлі, і в Берегово…

– Як це відбувалося?

– Ну, в Ізмаїлі нас місцевий найвідоміший поет, вже похилого віку, звинуватив у тому, що нас відправила адміністрація президента Порошенка агітувати за Майдан. Хоча ми про це навіть не говорили – ми говорили на більш абстрактні теми.

Наприклад, у нас одна з тем дискусії була "Історичний міф – історична правда". Друга тема була "Писати під час кризи та воєнного конфлікту" - звичайно, це вже ближче до політики…

А в Берегово нас зустріли дві групи жінок: одні кричали "Що там ваша влада в Києві робить!", а другі кричали "Заберіть від нас переселенців, бо вони наглі, вони без черги лізуть" і так далі… І потім ми дізналися, що серед публіки були біженці справжні з Донецька, яким було дуже неприємно. І вони потім до нас підійшли і розповідали, яка там ситуація.

Що там справді є зареєстрованих 134 біженця, але є купа людей, які переїхали з Донбасу з грошима, які не реєструються, бо їм це не потрібно, і які купують там нерухомість і починають себе почувати там хазяями, а це не подобається місцевим жителям і так далі… Тобто ми практично стали приводом, щоб усе це вибухнуло. Але цікаво… Ми дали виговоритися оцим двом групам, а потім продовжили дискусію, і закінчилося все мирно.

– Тобто, цей процес як можна назвати? Літературно-політичний? Літературно-суспільний?

Читайте: Художник: Росія – циклопічний, небачений за розмірами, тупий і хижий паразит

– Це суспільний процес. І справа в тому, що в суспільному процесі найактивнішу роль можуть грати інтелектуали-гуманітарії. Не обов’язково письменники. Можуть бути там і архітектори, і хто завгодно.

– Тобто ви шукаєте оцих місцевих гуманітаріїв, які ближчі до літератури?

– Ну так, але на зустрічі приходить практично вся місцева еліта – від управлінців до вчителів – і молодь.

– Погляди на те, що відбувається в країні, в Києві, або в загальнонаціональних ЗМІ відрізняються від того, що ви бачили в регіонах?

– Я думаю, відрізняються, сильно.

– Ми відчуваємо, чим живе країна? Принаймні інтелектуальне середовище країни, але не в Києві, а в регіонах?

– У Києві цього ніхто не розуміє. Насправді кожен регіон живе своїм. І є регіони, особливо оці, що на кордонах, які особливо не слідкують за новинами з Києва. Тобто вони живуть власними новинами і власними проблемами. Інколи вони включають новини, які передає Київ, і бачать, що проблем їхнього регіону в цих новинах немає… І вони знову переключаються на місцеві канали.

– Це для країни нормально, так відбувається всюди, чи це трошки аномальна ситуація для країни, що будується?

– Я думаю, що це аномальна ситуація. Тому що, в принципі, головне – це створити національний інформаційно-культурний простір. За 25 років цього не сталося. Ніколи український культурно-інформаційний простір не накривав усю територію країни. Він тільки доходив там до Харківської області, до Дніпропетровська, Херсон трохи…

В Одесі практично української культури не було. Ми приїхали в село, яке має дві назви – Суворове і Шикирлікитай. П’ять тисяч людей, болгарське село. Після дискусії до нас підійшла пані і сказала, що "ви перші чужі, не місцеві, хто приїхали до нас поговорити взагалі про країну, про майбутнє, про те, що відбувається".

– Це цікаво. Тим більше, якщо зважити на те, що за статистикою більшість українців взагалі ніколи не виїздили за межі свого населеного пункту, такі поїздки київської еліти були б надзвичайно важливими.

– Ну ми ж не тільки кияни їздили. Їздили зі Львова письменники – Богдан Коломійчук, Галина Крук, Галина Вдовиченко. Їздив Валентин Терлецький з Запоріжжя. Євген Положій з Сум їздив до Закарпаття. Тобто ми так от перемішуємо і хочемо, щоб оця мережа ставала ще багатша. Тобто, якщо вдасться провести третій такий проект з поїздками…

Я називаю це "Діалоги". Були "Бессарабські діалоги", "Закарпатські діалоги"… Наступний я б узяв регіон Буковини, а потім поїхав би на Полісся, на Слобожанщину, на Сумщину. І потім об’єднувати на майстер-класах молодих письменників усіх переможців і фіналістів конкурсів регіональних літератур.

Читайте: Українці довели, що не дадуть себе загнуздати – письменник

І проводити їх у різних регіонах – щоб люди активні, які пишуть і думають, щоб вони краще знайомилися зі своїми колегами з різних регіонів, краще розуміли різницю між регіонами і мали б бажання про це писати, говорити, далі спілкуватися.

– Ми з вами говорили про угорськомовних, російськомовних письменників, а як щодо україномовних? Цікавих і справді талановитих, яких не знають у Києві, ви знайшли?

– Їх більшість насправді. І в Закарпатті мене вразила якість текстів, тобто я в принципі був заскочений, як то кажуть. Там є Валерія Зенинець… ну студенти, в основному студенти, але є і люди, які просто десь там живуть, працюють… є такий Юрій Марина, який теж став фіналістом… я не знаю скільки йому років… пише на такій румунсько-українській… бо він румун і живе в румунському селі Солотвине.

А третє місце там поділили… Тарас Ващук – ну це просто геніальний хлопець, ще 35 років йому немає. Він зараз заробітчанин у Об’єднаних Арабських Еміратах, і я дивуюся, чому в нього досі нема книжки. Він мені потім ще прислав свої оповідання – ну це геніальна проза. Валерія Зенинець, я вже казав – це така яскрава закарпатська проза, з закарпатським, я б сказав, лексичним, граматичним ароматом…

– Колись, я пам’ятаю, був Кабінет молодого автора у Спілці письменників і видавався альманах "Вітрила", який друкував твори молодих авторів. І який, до речі, як колись говорили, лав путівку в життя багатьом письменникам…

– Я теж там видавався.

– А от зараз, крім цього проекту, який ви ведете, є щось в Україні по системній підтримці і пошуку молодих авторів з різних регіонів? Так, як це було за радянських часів?

– На державному рівні немає, але на приватному рівні є конкурси. Конкурс "Смолоскип", ще кілька конкурсів. Але вони в принципі направлені тільки на україномовних авторів молодих. Тобто нацменшини і російськомовні – вони виключені з цих конкурсів.

– Ну, наразі це конкурси приватних видавництв, як я розумію.

Читайте: В Україні не вміють адекватно писати про війну з Росією – поетеса

– Так, і ці конкурси можуть дати книжку, але вони не дають майстер-класів, вони не дають досвіду публічної діяльності.

– Ну, тому що у Спілці письменників проводилися діалоги, в Кабінеті молодого автора цим займався Микола Сом, був такий поет. Було багато інших людей, які цим займалися.

– Так, я теж ходив до Сома. А ще були літературні семінари в Ірпені… Я чув, що нещодавно теж там проводили якийсь семінар, але це якось непублічно проводилося. Хтось мені сказав, що був семінар для молоді, але як вони відбирають, я не знаю. Та в будь-якому разі: чим більше – тим краще.

Є літературна школа у нас, яку веде такий, я б сказав, дуже активний літературний менеджер Дмитро Стретович. І зараз вона теж з 14 червня по 14 липня буде проходити в Києві, в Харкові, здається, і ще десь. Це лекції і майстер-класи для тих, хто може заплатити трошки грошей, щоб прийти і послухати письменників, задати запитання…

– Бачите, в радянській системі, щоб стати письменником, можна було і десь вчитися. Бо був Літературний інститут у Москві, була певна кар’єра автора, який міг спочатку дописувати в якісь альманахи чи журнали літературні, потім міг подавати документи і поступати в Літературний інститут, або на курси… В Україні, до речі, всього цього не було…

– Ну, мені здається, що літературну творчість викладають вже в кількох університетах. Я не знаю, може це необов’язковий предмет, але вчать якимось там азам. Але, звичайно, письменників спеціально ніхто не готує. Журналістів, звісно, готують.

– Ну, факультети журналістики і за радянських часів були школою для дуже багатьох видатних українських письменників – чи то Бориса Олійника, чи то Загребельного, Василя Симоненка, багатьох інших письменників, які вчилися на факультетах журналістики. Цікаво, якщо говорити про літературний процес після Майдану, українська література виходить з оцієї ситуації, якої ми торкалися раніше, що вона була в такій собі ситуації гетто? Чи відчувається збільшення інтересу до української літератури і зменшення – до літератури, виданої в Росії?

Читайте: Латиніна: цирк, який відбувається в Україні, - краще, ніж російське болото

– Так, і я думаю, це процес більш-менш природний. Але головне, що сталося, – змінилася якість і змінилася тематика сучасної української літератури. Насамперед, з’явилася воєнна тематика – батальна проза і батальна поезія. І я думаю, що це вже залишиться в Україні.

Оскільки одночасно з цим процесом конфлікту на Донбасі і російської агресії та окупації Криму – це все, що сталося, воно відсунуло ще далі вглиб історії Другу світові війну. У нас же був величезний шар і української радянської літератури, і російської про ту війну – тепер це все вже такий собі архів, до якого наразі ніхто не хоче лізти.

Але з’явилася нова література – от і Євген Положій з його романом "Іловайськ", і американський журналіст російського походження Сергій Лойко з "Аеропортом", і багато інших текстів. І тепер буде певне відфільтровування – найкраще залишиться. І до цих книг саме з’явився величезний інтерес в Україні, набагато більший, ніж до якоїсь російської, виданої в Росії прози.

– Чи можемо ми сказати, що ця війна і остання революція допомагають реальному становленню української літератури як справді самостійного процесу, не як чогось маленького біля великого російського літературного процесу, а самостійного і повноцінного європейського процесу?

– Я, чесно кажучи, ніколи не сприймав український літературний процес як маленький біля великого російського. Тому що українська і російська літератури розділилися в 91-му році і одразу. Тобто, що сталося?

Українська зникла, а потім одразу народилася заново в 97-му–98-му році, коли з’явилося покоління молодих дівчат – Ірена Карпа, Світлана Поваляєва, Ірина Старостіна і "прімкнувший к нім" Любко Дереш.

А російська література… Вона собі просто плавно перейшла від літератури перебудови – той самий Кабаков, Пєтрушевская, Людмила Уліцкая, інші – вони перейшли і стали класиками сучасної російської літератури. Тобто там завжди література обслуговувала систему, патріотизм, мала суспільне значення.

Читайте: Українці і на фронт не йдуть, і армії не допомагають – Дейнега

– Ну щодо Уліцкої, то у неї, все ж таки, дещо іншого типу література…

– Іншого, але я не змішую цю групу з отим основним напрямком. А тут у нас українська література була дещо анархічна, тому що держава не займалася культурою, не розуміла в чому цінність національної літератури сучасної.

І от тільки-но зараз сама література почала брати на себе зобов’язання перед суспільством – розказувати, що відбувається в суспільстві, пробувати показати, що може бути, і нарешті, на 25-му році незалежності, торкатися соціальних і політичних тем. Раніше цього майже не було.

– Ваші "Діалоги", якщо вони продовжуватимуться, – може варто їх якимось чином перенести до Києва, зробити якісь телевізійні версії цього? Ви бачите для себе тих людей, яких варто було б показувати українцям? Тому що на наших політичних ток-шоу, на наших каналах завжди одне й те саме обмежене коло людей, які зазвичай говорять одні й ті самі речі. Вони вже актори, вони вже відомі.

– Звичайно. І не тільки серед тих, хто братиме участь з боку письменників, а й серед тих, хто приходить до аудиторії. Бо одну зустріч в місті Виноградів Закарпатської області місцеві активісти записали на відео і десь вона є на YouTube. І там практично ми зі сцени говорили хвилин 40-50, а потім люди в залі вставали і говорили, і там десь більше години вони свої монологи вели – про те, як вони бачать сучасні українські проблеми, те, що відбувається, майбутнє… Там були такі цікаві виступи, що цих людей теж варто запрошувати до участі в дискусіях на національному рівні.